Моїй сім’ї

Сніголюд прокидається вдосвіта. Лежить нерухомо, слухаючи, як накочується приплив, хвиля за хвилею прохлюпує над усілякими барикадами, шу-шух, у ритмі биття серця. Він дуже хотів би вірити, що й далі спить.

На східному обрії з’явився сіруватий серпанок, зараз підсвічений рожевим смертоносним блиском. Дивно, що цей колір усе ще здається ніжним. На його тлі вирізняються темні обриси прибережних веж, неправдоподібно здіймаючись із рожевості та ясної блакиті лагуни. Крики птахів, що там гніздяться, скрегіт, з яким далекий океан треться об ерзаци рифів із заіржавілих автомобільних запчастин, розкиданої цегли й усілякого мотлоху, звучать майже як недільний вуличний рух.

За звичкою дивиться на годинник: корпус із іржостійкої сталі, полірований алюмінієвий ремінець, що досі блищить, хоча вже й не працює. Тепер він носить його лише як талісман. Ось що показує йому чистий циферблат: година нуль. Це викликає в нього тремтіння страху — цей брак офіційного часу. Ніхто ніде не знає, котра година.

— Заспокойся, — каже він собі. Кілька разів глибоко вдихає, тоді чухрає місце комашиного укусу, але не там, де свербить найбільше, дбає, щоб не здерти струпи: зараження крові — це останнє, що йому потрібно. Відтак пильно оглядає землю, шукаючи там дикої живності: усе спокійно, жодних лусок, жодних хвостів. Ліва рука, права стопа, права рука, ліва стопа — так він спускається з дерева. Стріпавши галуззя та кору, загортається в брудне простирадло, наче в тогу. На ніч для безпеки повісив свою бейсболку, автентичну репліку «Ред Сокс», на гілку. Заглядає всередину, викидає павука, надягає.

Робить кілька кроків ліворуч, мочиться в кущі.

— Вище голови, — каже польовим коникам, які тікають від струменя. Тоді обходить дерево, віддаляється від свого звичного пісуара й нишпорить у схованці, яку змайстрував із кількох бетонних плит, обмотавши їх дротяною сіткою, щоб уберегти від щурів і мишей. Сховав там кілька манго, зав’язаних у пластиковий пакет, бляшанку безм’ясних коктейльних сосисок «Стрункіана» та дорогоцінні пів пляшки скотчу — ні, радше третину — і поцуплений із трейлерного парку енергетичний батончик із шоколадним смаком, розлізлий і липкий під фольговою обгорткою. Не може змусити себе з’їсти його: ану ж це останній, який йому вдалося знайти? Ще він тримає там відкривачку до бляшанок і, без жодної певної причини, ніж для розколювання льоду, шість порожніх пивних пляшок — це від сентиментальності, а також щоб зберігати свіжу воду. Ще окуляри від сонця, надіває їх. Одного шкельця бракує, але це краще, ніж нічого.

Відкриває пластиковий пакет: зосталося лише одне манго. Дивно, він пам’ятав, що було більше. Усередину залізли мурашки, хоча він зав’язав пакет так туго, як тільки міг. Вони вже бігають йому по передпліччях, чорні й малі жовті, особливо люті. Кусають несподівано гостро, а надто ті жовті. Він змахує їх.

— Точне виконання звичних повсякденних правил дає змогу підтримувати добру мораль і психічне здоров’я, — уголос промовляє він. Має відчуття, що цитує книгу, якийсь застарілий складномовний указівник, написаний для європейських колоністів, які закладали плантації — такі чи інші^[3]. Він не пригадує, щоб колись читав щось подібне, але це неістотно. У його мозку, там, де колись була пам’ять, чимало прогалин. Плантації каучуку, плантації кави, плантації юти. (Що таке юта?) Їм наказано надягати тропічні шоломи, перевдягатися до обіду, утримуватися від ґвалтування тубільців. Ні, не говорилося «ґвалтування». Від ближчих стосунків із місцевими жінками. Або ж, інакше кажучи…

Він готовий битися об заклад, що вони не утримувалися. У дев’яти випадках із десяти.

— З огляду на пом’якшувальні обставини, — каже він. Стоїть, розкривши рота, намагаючись згадати решту речення. Сідає на землю й починає їсти манго.

На білому пляжі з перемелених коралів і подрібнених костей гуляє група дітей. Без сумніву, плавали, досі мокрі та блискучі. Їм варто бути обережнішими: невідомо, хто може напасти на лагуну. Але вони необережні, не те що Сніголюд — не занурить у воду й пальця на нозі, навіть уночі, коли сонце не може до нього дістатися. Поправка: особливо вночі.

Дивиться на них із заздрістю, чи це ностальгія? Неможливо: дитиною він ніколи не плавав у морі, ніколи не бігав роздягненим на пляжі. Діти пильно оглядають терен, схиляються, піднімають уламки, тоді радяться між собою, дещо залишаючи, дещо відкидаючи; їхні скарби потрапляють у подертий мішок. Раніше чи пізніше — може на це покладатися — знайдуть його там, де він сидить, замотавшись у своє напівзогниле простирадло, обхопивши гомілки та смокчучи манго. Через пекуче сонце сховався в затінку дерев. Для дітей — товстошкірих, відпірних до ультрафіолету, — він створіння темряви й сутінків.

Ось вони підходять.

— Сніголюд, о Сніголюд, — наспівують на свій лад. Ніколи надміру до нього не наближаються. Чи це з поваги, як йому хотілося б думати, чи тому, що від нього тхне?

(Він тхне й добре це знає. Тхне зіпсованим жиром, смердить, як морж, — сіллю, рибою, — не те щоб він колись нюхав цю тварину. Але бачив на картинках.)

Відкривши свій мішок, дитячий хор завів:

— Сніголюде, дивись, дивись, що ми знайшли!

Дістають різні предмети, простягають їх, наче пропонуючи на продаж: автомобільний диск, фортепіанну клавішу, уламок блідо-зеленої пляшки з-під шипучки, вигладжений океаном. Пластикове паковання від «РадісПлюсу», порожнє; відерце з-під «ЦяцяКурчат О’Грудок», теж порожнє. Комп’ютерну мишку чи, радше, побиті її рештки з довгим проводом.

Сніголюдові збирається на плач. Що він може їм сказати? Не має змоги пояснити їм, що це за дивні предмети. Проте вони, напевно, відгадали, що він скаже: завжди те саме.

— Це дотеперішні речі.