Що примусило мене податися в мандри по Африці? Я не зміг би пояснити це отак відразу. Жилося мені все тяжче, тяжче й тяжче, і по якомусь часі я почув себе в цілковитій безвиході.

Згадуючи, як велося мені в ті дні, коли я купив квитка, я не бачу там жодного просвітку. Життя притисло мене так, що я почав задихатися. Все мов завертілося в несосвітенній круговерті: мої батьки, мої дружини, мої дівчата, мої діти, моя ферма, мої домашні тварини, мої звички, мої гроші, мої музичні уроки, мої пиятики, мої забобони, моя брутальність, мої зуби, моє обличчя, моя душа! Я криком кричав: «О, дайте мені спокій, хай вам грець! О, залиште мене самого!» Але як можуть вони залишити мене самого? Адже вони належать мені, вони мої.

І вони облягли мене зусібіч. Навкруг мене утворився хаос.

Одначе світ, який навалився на мої груди страшним тягарем, дав мені нагоду вислизнути. Але, щоб ви, люди, зрозуміли, як усе зі мною сталося і чому я зрештою втік до Африки, я повинен викласти вам факти. Почну, мабуть, із грошей. Річ у тім, що я багатий. Мій старий залишив мені в спадок три мільйони доларів – після сплати всіх податків. Правда, я сам вважав себе волоцюгою і мав на те підстави, до того ж і чарки не цурався. Але в скрутну хвилину я любив нишком від усіх позазирати в книжки, я шукав у них мудрі або повчальні слова й одного дня прочитав: «Немає гріхів непрощенних, і Господь не вимагає одвічної праведності». Ця істина глибоко вразила мене, і я повторював її знову й знову. Але потім забув, що то була за книжка – одна серед тисяч, залишених мені батьком, який і сам написав їх чимало. У пошуках тієї книжки я переглянув десятки й десятки томів, але знаходив тільки гроші, бо мій батько закладав сторінки банкнотами, тими, що їх знаходив принагідно у себе в кишенях, – п’ятірками, десятками, а то й двадцятками. Траплялися мені там і давно не дійсні векселі тридцятирічної давності, і «золоті» сертифікати. Всі ці знахідки звеселяли мене, нагадуючи про добрі давні часи. Отож я замкнувся в бібліотеці, щоб не набридали діти, виліз на драбину і цілих півдня витрушував з книжок усе, що там було. Гроші всіяли підлогу, але тієї книжки, де було написано про прощення гріхів, я так і не знайшов.

Тепер про інше.

Я закінчив один з елітарних університетів Нової Англії, але вважаю за недоцільне називати тут свою aima mater, – адже цим я поставив би її в незручне становище. Якби я не був Гендерсон і син свого батька, вони витурили б мене геть.

Народившись, я важив чотирнадцять фунтів, і то були важкі пологи. Потім я виріс і досяг заввишки шістьох футів із чотирма дюймами. А важити став двісті тридцять фунтів. У мене величезна голова з грубими рисами, увінчана чуприною, схожою на вовну перської вівці. У завжди примружених очах – недовірливий блиск. Вдача в мене шалена, ніс – великий. Мати народила нас троє, але живий залишився я один. Батькові знадобилася вся його добрість, щоб простити мені за таке нахабство, та я певен, що повністю він мені цього так ніколи й не подарував. Дійшовши шлюбного віку, я спробував йому догодити й обрав наречену з нашого суспільного кола. То була визначна особа – висока, вродлива, елегантна, м’язиста, з довгими руками й золотавими косами, стримана, плодюча і тиха. Ніхто з її родичів не обуриться на мене, коли я додам що вона шизофренічка, бо вона таки несповна розуму. Мене теж називають психом – і недарма: я дратівливий, брутальний, тиранічний і, мабуть, божевільний. Судячи з віку наших дітей, ми прожили в шлюбі близько двадцяти років, Ми спородили на світ Едварда, Райсі, Алісу і ще двох – слава Богу, нащадків у мене багато. Благослови й оборони, Господи, весь наш виводок!

По-своєму, я трудився на совість. Бо мати дітей – це нелегкий труд, і нерідко ще до сніданку я напивався як чіп. Незабаром по тому, як я повернувся з війни (я був уже старий для служби в діючій армії, але ніщо не могло мене втримати: я поїхав до Вашінгтона і тиснув на відповідних осіб, аж поки мене забрали до війська), ми з Френсіс розлучилися. Це сталося після Дня Перемоги. А втім, мабуть, не відразу – здається, ми розбіглися з нею аж у 1948 році. Так чи так, а вона тепер живе у Швейцарії, і з нею – одне з наших дітей. Навіщо їй дитина, я вам не скажу, але одну вона забрала, і хай воно так і буде. Я зичу їй добра.

Коли ми розлучилися, я був у захваті. Це дало мені змогу розпочати життя з нової сторінки. На той час я вже обрав собі нову жінку, і незабаром ми з нею побралися. Мою другу дружину звуть Лілі (її дівоче прізвище – Сіммонс). У нас хлопчики-близнята.

Віднедавна я надто часто знемагаю від напливу бурхливих емоцій – тож Лілі довелося зі мною нелегко, тяжче, аніж Френсіс. Френсіс замикалася в собі, і це її рятувало, а Лілі завжди ловилася на гачок. Можливо, зміна на краще зовсім вибила мене з рівноваги – я звик до скандального життя. Коли Френсіс не подобались мої вчинки – а це було часто, – вона просто відверталася від мене. Френсіс скидалася на царівну-місяцівну Шеллі, яка мандрує в самотині. А Лілі поводилась інакше, і я лютував на неї при людях і кляв її, коли ми лишалися наодинці. Я не раз встрявав у бійки в сільських шинках у околицях своєї ферми, і лягаві раз у раз запроторювали мене до буцегарні. Я поривався зчепитися з ними, і вони залюбки помолотили б мене, якби я не був знаменитий на всю округу. В таких випадках з’являлася Лілі і брала мене на поруки. Якось я побився з ветеринаром через свою свиню, потім – з водієм снігоочищувальної машини, коли той спробував зіпхнути мене з шосе. А років два тому я, заливши очі, звалився із трактора і впав під колеса, проте відбувся зламаною ногою. Кілька місяців я ходив на милицях, лупцюючи кожного, хто траплявся мені під гарячу руку, і влаштовуючи Лілі справжнє пекло. Уявіть собі гевала, здоровенного, наче футболіст, з темною, мов у цигана, пикою, який сипле лайкою, гарикає, шкірить зуби і трясе головою, – не дивно, що люди мене обминали. Та це було ще не все.

Приміром, гомонить Лілі з подругами, а тут з’являюсь я зі своїм заяложеним гіпсом, у смердючих від поту шкарпетках; на мені червоний оксамитовий халат, якого я купив у Парижі, бувши у піднесеному настрої від того, що Френсіс зажадала розлучення. На голові в мене вовняна мисливська шапочка – теж червона. І на додачу я втираю носа пальцями, а тоді потискую гостям руки й кажу: «Щиро вас вітаю, я містер Гендерсон». Потім підходжу до Лілі і подаю їй руку теж, так ніби й вона в цьому домі гостя, чужа людина, як і решта. «Вітаю вас», – кажу я їй. А жінки, звісно, думають: «Він її зовсім не знає. В душі він і досі одружений зі своєю першою. Який жах!» Ця вигадана вірність збуджує їх і хвилює.

Але вони помиляються. Лілі знає, що я так роблю умисне, і, коли ми залишаємося вдвох, дає волю своєму гніву:

– Навіщо ти мене ображаєш, Юджіне? Навіщо знову викаблучуєшся?

Підперезаний поясом, сплетеним із червоних шнурів, я стою перед нею у своєму оксамитовому халаті, що відстовбурчується ззаду, човгаю по підлозі взятою в гіпс ногою, тіпаюся від люті й повторюю:

– Цить!.. Цить!.. Цить!..

Бо коли мене привезли додому з лікарні в цьому самому клятущому важкому гіпсі, я почув, як вона комусь казала по телефону:

– З Юджіном знову халепа. Уже вкотре нещасливий випадок. Халепи з ним трапляються мало не щодня, але він у мене товстошкірий. Його нічим не вб’єш!

«Його нічим не вб’єш!» Ну як вам це подобається? Я дуже засмутився, почувши від неї такі слова.

Можливо, Лілі просто пожартувала. Вона любить жартувати по телефону. Лілі жвава на вдачу й велика на зріст. Обличчя в неї приємне, а характер майже відповідає обличчю. У нас із нею були й щасливі хвилини, таки справді були. І, як мені пригадується, чи не найщасливіші дні ми пережили, коли вона ходила вагітна, вже перед самими пологами. Коли ми вкладалися спати, я натирав їй живіт дитячим кремом, щоб запобігти розривам. Її пипки з рожевих стали яскраво-червоними, а близнята вовтузилися в її лоні, і округлий живіт весь час змінював форму.

Крем я втирав легенько і дуже обережно, щоб мої грубі, шкарубкі пальці не завдали їй найменшої шкоди. А перед тим, як вимкнути світло, я обтирав пальці об свого чуба, і ми казали одне одному «добраніч», обмінювалися поцілунком, а вже потім засинали, вдихаючи пахощі дитячого крему.

Та згодом ми почали сваритися знову, і коли я почув, як вона сказала: «Його нічим не вб’єш!» – я це витлумачив як неприязнь до мене, хоча добре знав, що Лілі мала на увазі зовсім інше. Я умисне звертався до неї при гостях, наче до чужої, бо мені не подобалося, що вона виставляє себе господинею дому й саме так і поводиться, бо хоч я й волоцюга та пияк, але я і тільки я єдиний спадкоємець свого славетного імені та маєтку, а вона тут не господиня, а лише моя дружина – лише моя дружина і більше ніхто.

А що взимку я робився ще нестерпніший, то вона умовила мене поїхати на курорт, на узбережжя Мексиканської затоки, де я міг би порибалити. Один мій завбачливий приятель подарував кожному з близнюків по рогачці, випиляній з фанери; одну я знайшов у себе у валізі, коли розпаковувався, і мені припало до вподоби стріляти з неї. Я занедбав рибальство і бавив час на пляжі, стріляючи камінцями по пляшках. Отже, люди могли сказати: «Бачите отого вусатого здоровила з величезним носом? Так от, його прадід був державним секретарем, дідові брати служили послами в Англії та у Франції, а його батько був знаменитий учений Вілард Гендерсон, друг Вільяма Джеймса і Генрі Адамса, той самий, що написав відому книжку про альбігойців». Казали вони це чи не казали? Можете не сумніватися, що казали. Отак відпочивав я на тому курорті зі своєю миловидною і стурбованою другою дружиною та синами-близнятами. В їдальні я доливав до своєї вранішньої кави віскі, а на пляжі бив камінцями пляшки. Постояльці в готелі скаржилися управителеві, що я засмічую пляж битим склом, і управитель намагався залагодити цю справу з Лілі – мене вони не насмілювалися зачіпати. Готель вищого класу, євреїв вони не беруть, і раптом у їхньому престижному закладі оселяється таке страховище, як я, Юджін Г. Гендерсон! Решта дітлахів перестали гратися з нашими близнюками, а жінки обминали Лілі.

Лілі спробувала навернути мене до здорового глузду. Ми були в своїх апартаментах, я розгулював у плавках, і тут вона почала розмову про рогачку, про бите скло та про моє ставлення до решти постояльців у готелі. Загалом Лілі жінка вихована й розумна. Вона ніколи не свариться, але полюбляє читати мораль. До цього вона дуже схильна і в таких випадках блідне й говорить аж задихаючись. Не тому, що боїться мене – просто в її душі відбувається певна криза.

Звісно, розмова зі мною нічого не дала. Лілі розплакалась, а я, коли побачив її сльози, втратив терпець і загорлав:

– Я пущу собі кулю в лоба! Я застрелюся! Я не забув покласти у валізу пістолет. Він у мене завжди напохваті!

– О Юджіне! – заголосила Лілі й, затуливши обличчя долонями, вибігла з кімнати.