Одного літнього полудня місіс Едіпа Маас повернулася додому з таперверської вечірки^[1], де господиня, певно, передала фондю^[2] кіршу^[3], і дізналася, що її, Едіпу, оголосили виконувачем чи, як вона завважила, точніше, виконавицею, заповіту такого собі Пірса Інверариті, каліфорнійського магната нерухомості, який колись на дозвіллі протринькав два мільйони доларів, але все ще володів досить значними статками, які, втім, були настільки невпорядкованими, що привести їх до ладу було неабиякою справою честі. Едіпа завмерла у вітальні, втупившись у зеленаво-мертве око телевізора, поминала Бога і намагалася відчути себе якомога п’янішою. Та намарно. Вона думала про готельну кімнату в Масатлані^[4], де, здавалося, щойно і назавжди, захряснулися двері, збудивши дві сотні птахів у вестибюлі; про світанок над спадистою покрівлею бібліотеки Корнелльського університету^[5], який ніхто звідти не побачив би, бо спад був на західний бік; про стриману і невтішну мелодію з четвертої частини концерту Бартока^[6] для оркестру; про вибілений бюст Джея Ґульда^[7], який Пірс тримав над ліжком на занадто вузькій полиці, через що вона завжди боялася, що якогось дня він неодмінно на них впаде. Чи, може, саме так він і помер, раптом подумала вона, розчавлений уві сні єдиним у будинку предметом поклоніння? Вона гучно та безпомічно розреготалася: Ти дуже хвора, Едіпо, сказала вона сама собі чи кімнаті, яка це знала.

Лист був від Лос-Анджелеської юридичної фірми «Ворп, Вістфул, Кубічек і Макмінґус» і підписаний якимсь Метцґером. У ньому сповіщалося, що Пірс помер ще навесні, але лише тепер відшукали заповіт. Метцґер був призначений співвиконавцем заповіту та незалежним юридичним експертом у разі будь-яких судових позовів, пов’язаних зі справою. А рік потому Едіпу призначили ще й виконувати додаткові розпорядження щодо заповіту. Вона спробувала пригадати, чи десь тоді не траплялося з нею ще щось незвичне. Упродовж решти полудня, під час поїздки до супермаркету в центрі Кіннерета-Межи-Сосен^[8], де вона купувала рікоту^[9] та слухала фонову музику (сьогодні вона пройшла крізь сплетену з бісеру вхідну завісу якраз на четвертий такт різноваріантного запису концерту Вівальді для казу^[10] у виконанні ансамблю «Форт-Вейн Сетеченто^[11]» із солістом Бойдом Бівером); потім упродовж сонячної днини, збираючи майоран і ніжний базилік на своєму городику, читаючи книжкові огляди в останньому номері «Сайєнтифік Америкен^[12]», викладаючи шари лазаньї, натираючи хліб часником, нарізаючи листя латука, зрештою, увімкнувши пічку та змішавши вечірній лимонний коктейль з віскі якраз перед поверненням з роботи її чоловіка, Венделла «Мучо» Мааса, вона все міркувала і міркувала, перебираючи тугу колоду днів, що видавалися (хіба вона перша те зауважує?) більш-менш одноманітними, або ж усі були сповнені ледь вловимими натяками, скидаючись на тасовану фокусником колоду карт, де треноване око легко помічає кожну незвичну карту. Так тривало до середини програми Гантлі та Бринклі^[13], коли вона згадала, що торік десь о третій ранку пролунав один міжміський дзвінок, а звідки — вона так ніколи і не дізналася (якщо тільки він не лишив щоденника), — і голос другого секретаря Трансильванського консульства з виразним слов’янським акцентом заговорив щось про пошуки кажана-втікача; далі акцент змінився на кумедний негритянський, потім на неприязний діалект пачуко^[14], сповнений chingas і maricones^[15]; потім якийсь гестапівець^[16] заверещав, питаючи, чи має вона родичів у Німеччині, і нарешті він заговорив голосом Ламонта Кренстона^[17], тим самим голосом, яким він говорив, поки вони їхали до Масатлана.

— Пірсе, будь ласка, — спромоглася вона второпати, — я думала, що ми…

— Але ж, Марґо, — уже серйозним тоном, — я щойно прийшов від комісара Вестона, так ось того старого у кімнаті сміху вбили тією ж самою духовою трубкою, що й професора Квакенбуша^[18]. — І в тому ж дусі.

— Заради Бога, — сказала вона. Мучо повернувся на бік і подивився на неї.

— Чому б тобі не покласти слухавки, — розважливо запропонував Мучо.

— Я все чую, — сказав Пірс. — І гадаю, настав час влаштувати Венделлу Маасу невеличке побачення з Тінню. — Запанувала тиша, ствердна та вичерпна. Оце і був останній з його голосів, котрий вона чула. Ламонт Кренстон. Та телефонна лінія могла пролягати в будь-якому напрямку і бути будь-якою завдовжки. Після того дзвінка минули місяці, і його приховану неоднозначність заступили воскреслі спогади про його обличчя, тіло, про те, що він їй дав, те, що в неї було тепер і тоді, коли вона вдавала, що не чує його. Це віддалило його аж до межі забуття. Тінь вичікувала рік, перш ніж навідатися. І ось тепер цей лист від Метцґера. Можливо, Пірс телефонував торік, щоб сказати їй про додаткові розпорядження щодо заповіту? Чи, може, зважаючи на її роздратування та байдужість Мучо, він вирішив зробити це пізніше? Вона почувалася взразливою, ошуканою, покинутою. Вона ще ніколи у своєму житті не була виконавцем заповіту та не знала, з чого почати, і навіть не знала, як розповісти юридичній конторі у Лос-Анджелесі, що не знає, із чого почати.

— Мучо, рідненький, — безпорадно заголосила вона.

Мучо Маас, повернувшись додому, саме заходив у сітчасті двері.

— Сьогодні — знову невдача, — почав він.

— Дай-но я тобі розповім, — теж почала вона. Та нехай спершу буде Мучо.

Він уже досить довго працював диск-жокеєм на Півострові і потерпав від регулярних гризот сумління через свою професію.

— Я в це не вірю, Ед, — постійно казав він. — Я намагаюся, але у мене справді не виходить, — він продовжував і продовжував, так, що вона вже не могла цього зносити, і часто її це доводило майже до паніки. Можливо, лише її вигляд на межі втрати контролю повертав його до тями.

— Ти надто чутливий. — Так, вона мала ще скільки всього сказати, однак вимовила лиш оце. Але, у будь-якому разі, то була правда. Декілька років він продавав уживані автомобілі і так перейнявся значенням цієї професії, що години роботи стали для нього нестерпною мукою. Щоб прибрати будь-який найвіддаленіший натяк на вуса, Мучо щоранку тричі голив верхню губу за ростом щетини і ще тричі проти, незмінно фарбуючи кров’ю нові леза, однак не знаходив спокою; купував одяг без підплічників, а потім ішов до шевця, щоб зробити лацкани ще вужчими, для укладання волосся використовував лише воду, зачісуючи волосся назад, як Джек Леммон^[19]. Він тремтів від самого лише вигляду тирси і навіть олівцевої стружки, адже, як відомо, щось схоже використовували, щоб упоратися із розхитаними коробками передач, і хоча він був на дієті, та все ж не міг, як Едіпа, підсолоджувати каву медом, бо відчував до нього відразу, зрештою, як і до всіх інших в’язких субстанцій, які занадто скидалися на ту штуку, що часто змішувалася з моторним мастилом, підступно просотуючись між поршнем і стінкою циліндра. Одного разу він пішов з вечірки, бо йому здалося, що кимось сказане слово «профітролі» пролунало зловісно. Тим кимось був біженець-угорець, кондитер, який говорив про своє професійне, та таким уже був наш Мучо: тонкошкірий.

Однак, урешті-решт, він хоча б вірив у автівки. Може, навіть аж занадто — та і як він міг не вірити, спостерігаючи, як бідніші за нього люди — негри, мексиканці, злидарі з півдня, що нескінченним парадом сім днів на тиждень тягли в машинообмін наймерзенніше: моторизовані, металеві продовження їх самих, їхніх родин і всього того, на що мало бути схоже їхнє життя, яке тут поставало геть оголеним для будь-якого стороннього спостерігача, як і він: перекособочений корпус, іржавий спід, перефарбоване в інший відтінок крило, щоб збити ціну, а то й самого Мучо збити з пантелику, усередині безнадійно тхнуло дітьми, бухлом із супермаркету, двома чи навіть трьома поколіннями курців або просто пилом, і коли машини прибирали, то можна було побачити фактичний залишок їхніх життів, і не було жодної можливості визначити, які речі свідомо залишили (якщо сюди потрапляло лише це, він навіть боявся уявити, скільки всього вони забирали і залишали собі), а які просто (може, й трагічно) загубили: вирізані купони з обіцянкою зберегти 5 чи 10 центів, талони на знижку, рожеві листівки з рекламою певних товарів на ринках, недопалки, рідкозубі гребінці, оголошення про пошук робітників, «жовті сторінки», вирвані з телефонної книги, клапті старого спіднього чи суконь, що вже стали історичними артефактами, якими протирають ізсередини спітніле від дихання лобове скло, щоб можна було щось побачити: звабливий фільм, жінку чи автомобіль, копа, який може тебе зупинити просто задля тренування, — усі ці залишки та шматочки були рівномірно вкриті, наче вінегрет відчаю, сірим соусом попелу, згущеним вихлопом, пилом, зужитими тілесними виділеннями — він страждав від цього видовища, однак мусив на це дивитися. Якби це було просто автозвалище, то, можливо, Мучо б змирився, зробив кар’єру: серйозні аварії, що призводили до великих трагедій, ставалися нечасто і траплялися досить далеко, щоб, як і кожна смерть, здаватися чимось неймовірним, допоки це не стосується тебе самого. Однак нескінченні щотижневі ритуали машинообміну, на відміну від катастроф чи крові, були занадто реальними для вразливого Мучо і його терпіння. Навіть якщо у нього виробився імунітет до одноманітної сірої огиди, він усе ж не міг прийняти те, як кожен власник, кожна його тінь вишиковуються, щоб замінити одну пом’яту несправну версію самого себе на іншу автомобільну проекцію чужого життя, так само позбавлену майбутнього. Ніби так було природніше. Мучо вважав це жахливим. Нескінченний, звивистий інцест.

Едіпа не розуміла, чому він ще й досі був таким засмученим. Коли вони одружилися, він уже два роки працював на радіостанції КЯУХ^[20], й автосалон на тьмяній ревучій транспортній артерії залишився так само далеко, як Друга світова та Корейська війни для старшого покоління чоловіків. Можливо, хай Господь милує, йому варто було взяти участь у війні: япошки на деревах, німчури на «тиграх», азіати з трубками-плювачками вночі — він зміг би це забути раніше, аніж той свій автосалонний жереб, який марудив його впродовж п’яти років. П’ять років. Ти заспокоюєш їх, коли вони прокидаються, обливаючись потом, чи голосять щось мовою поганих снів, так, ти стримуєш їх, заколисуєш, і одного дня це минає: їй це все було знайоме. Але ж коли Мучо мав усе це забути?

Вона підозрювала, що місце диск-жокея (яке він дістав завдяки своєму приятелю, рекламному менеджеру на КЯУХ, що раз на тиждень відвідував автосалон, оскільки радіостанція виступала спонсором) було способом пролізти на програму Топ-200, і навіть у новини, що тарабарщиною лунали з радіо — усі ці оманливі мрії підліткових жадань бути лише буфером між ним і тим автосалоном.

Він занадто увірував в автосалонний жереб і геть не йняв віри радіостанції. А подивитися на нього тепер, у сутінковій вітальні, — кружляє, немов великий птах, усміхається, описуючи широкі кола, прямуючи у висхідному потоці до спітнілого шейкера з алкоголем, — то можна подумати, що все мир і тишина, блаженна сторона.

Допоки він не відкрив рота.

— Сьогодні Фанч, — наливаючи, розповідав він їй, — покликав мене до себе, хотів поговорити про мій образ, який йому не подобається. — Фанч — це режисер програми та найбільший ворог Мучо. — Тепер я для них надто перчений. А від мене вимагається вдавати чи то молодого батька, чи то старшого брата. Фанч вважає, що ці малі ципи, які дзвонять із замовленнями, — сама тобі хтивість, як вважає Фанч, — тремтять від кожного мого слова. Тож тепер мені потрібно записувати всі телефонні розмови, Фанч особисто буде редагувати все, що вважатиме образливим, тобто редагуватиме всі мої репліки. Цензура, сказав я йому, Фанч-підслуханч, бовкнув я і чкурнув. — У них із Фанчем так завжди приблизно раз на тиждень.

Вона показала йому лист від Метцґера. Мучо все знав про неї та Пірса: усе скінчилося за рік до їхнього з Мучо одруження. Він прочитав лист і, полохливо кліпаючи очима, відсторонився.

— Що мені робити? — запитала вона.

— О, ні, — сказав Мучо, — тут уже без мене. Тільки не я. Я не можу правильно вирахувати навіть наш податок на прибуток. Виконуй заповіт, більше я тобі нічого не скажу, зустрінься з Розманом. — Це їхній адвокат.

— Мучо. Венделл. Усе закінчилося. До того, як він вніс туди моє ім’я.

— Угу, угу. Я про те й кажу, Ед. Я в цьому не спеціаліст.

Тож наступного ранку вона так і зробила: пішла й зустрілася з Розманом. Минуло півгодини, допоки вона, малюючи та перемальовуючи перед дзеркалом на туалетному столику темні лінії на повіках, які щоразу уривалися чи вигиналися норовливою хвилею, змогла відкласти щіточку. Після ще одного дзвінка о третій ранку вона майже всю ніч була на ногах, його вимогливе дзеленчання мало не довело її до серцевого нападу — ще мить тому мовчазний апарат раптом вибухнув вереском. Вони одночасно прокинулися й лежали, розімкнувши обійми, не бажаючи навіть дивитися одне на одного під час перших кількох дзвінків. Зрештою, розуміючи, що їй вже нічого втрачати, вона взяла слухавку. То був доктор Гілеріус, її мозкоправ, тобто психотерапевт. Проте його голос нагадував голос Пірса, що вдає гестапівця.

— Я ж не розбудив вас, так? — почав він стримано. — У вас переляканий голос. Що там ті піґулки, не допомагають?