БЕРСЕРКИ лежали спіраллю під каменем з рунами, зарившись у землю — чоботами назовні, головами всередину, як вимагало заклинання. Зрозуміло, що через десять тисяч років не залишилося фізично ні чобіт, ні голів. Це була лише плазма чорної магії, яка зберігає в недоторканності свій розум, але навіть вона поступово розсіювалась, отруюючи ґрунт, викликаючи появу дивних рослин і заражаючи тварин незвичайною для них агресією. Можливо, через дюжину повеней берсерки підуть остаточно, і остання крапля їхньої сили витече в землю.

«Але ми ще не до кінця зникли,— думав Оро з Дану, капітан берсерків.— Ми готові спіймати свою щасливу мить, коли вона настане, і навести на людей жах».

Він направив свою думку по спіралі і був гордий, відчувши, що ельфійські воїни, які залишилися, розділяють його почуття.

«Їхня воля так само міцна, як колись були міцні їхні клинки,— подумав він.— Хоча ми мертві та поховані, але варто лише з’явитися перспективі кривавої сутички, і вона, як іскра, розпалить пожежу в наших душах».

Існування берсерків підтримувала їхня ненависть до людей і чорна магія чаклуна Брюна Фадда. Понад половина воїнів уже остаточно померли і були перенесені в післясмертя, але залишалися п’ять сотень бійців, готових виконати свій обов’язок, щойно їх покличуть.

— Пам’ятайте про свій обов’язок,— говорив їм чаклун ельфів століття тому, коли глина засипала їхні тіла.— Пам’ятайте про тих, хто помер, і про людей, які вбили їх.

Оро це пам’ятав і буде пам’ятати завжди. Так само, як ніколи він не забуде дотик землі та каміння, що перекочується по його померлій, висихаючій шкірі.

— Ми повинні пам’ятати,— посилав він сигнал своїм воїнам.— Ми будемо пам’ятати, і ми повернемося.

Його думка полетіла вниз, у землю, і відбилася луною від мертвих воїнів, які жадали вибратися зі своєї могили і знову побачити сонце.

1. Артеміс Фаул, колись оголошений підлітком з видатними кримінальними здібностями, тепер воліє скромно називатися «юним генієм». Очевидно, він змінився (примітка для самого себе: «Гм-м?»).

2. Протягом останніх шести місяців Артеміс проходив тижневі сеанси терапії в моїй клініці у Небесному місті з метою лікування від жорстокого комплексу Атлантиди — психологічного стану, що з’явився в результаті занурення в ельфійську магію (так йому й треба, гидкому хлопчиськові).

3. Не забути представити докладний звіт у Легітимну Ельфійську Поліцію.

4. На даний час Артеміс мав вигляд повністю вилікуваного. Чи так це? І чи можливо таке?

5. Обговорити з Артемісом мою теорію відносності. Вона може стати дуже цікавим розділом для моєї книги «Переможений Фаул: перехитрити хитруна» (видавці люблять такі назви і добре за них платять).

6. Замовити нові знеболюючі для мого пошкодженого стегна.

7. Заповнити свідоцтво про психічне здоров’я Артеміса. Останній сеанс сьогодні.

Артеміс Фаул утрачав терпіння. Доктор Аргон запізнювався. Цей останній сеанс був йому потрібен не більше, ніж попередні півдюжини. Артеміс, хвала небесам, повністю здоровий, і був таким ще з вісімнадцятого тижня лікування. Його дивовижний інтелект прискорив процес, і він більше не збирався даремно витрачати час на теревені з якимось жалю гідним психіатром.

Спочатку Артеміс міряв кроками кабінет, не бажаючи, щоб його заспокоював водоспад з пульсуючими вогниками, потім посидів хвилинку в кисневій камері, що, як він уважав, приводить у стан душевної рівноваги набагато краще.

«Авжеж, киснева камера»,— подумав він, швидко вискакуючи із заскленої кабіни.

Нарешті двері заскрипіли і відкотилися на роликах убік, впускаючи доктора Жербаля Аргона в його власний кабінет. Лікар-коротун відразу ж стрибнув у своє крісло. Він занурився в обійми його численних подушечок, човгаючи по кнопках підлокітника, поки гелева подушечка під його правим стегном не зайнялася неяскравим світлом.

— Ох,— зітхнув він.— Моє стегно мене вбиває. Ніщо не допомагає, чесне слово. Люди думають, що знають, що таке біль, але вони про нього і уявлення не мають.

— Ви спізнилися,— холодно зауважив Артеміс на вільній ельфійській.