ЖИВ колись в Ірландії хлопчик, який хотів дізна­тися про все на світі. Тож він зачитувався різними книжками, і читав так багато, що зрештою мізки у нього ледь не розпухли від астрономії, математич­ного аналізу, квантової фізики, романтичної поезії, криміналістики й антропології та ще сотень інших предметів. Але найбільше він полюбляв одну то­неньку книжечку. Сам він тієї книжки ніколи не розгортав, її читав хлопчикові на ніч батько: у ста­резному томі з цупкою палітуркою під назвою «Зо­лоте горнятко» оповідалося про жадібного хлопчи­ну, який спіймав лепрекона, марно намагаючись заволодіти його скарбами.

Батько промовляв останнє слово на останній сто­рінці, тобто «Кінець», закривав потертий том у шкі­ряній палітурці, усміхався синові й казав: «Ідея у цього хлопчини була правильна. Якби він сплану­вав трохи ліпше, йому б усе вдалося». Доволі дивні слова як на батька. Відповідального батька, принай­мні. Утім, це був нетипово відповідальний батько – Артеміс Фаул Перший, ключова фігура в одній з най­більших злочинних імперій планети. І дитина та теж була нетипова – Артеміс Фаул Другий, на якого са­мого невдовзі чекала доля вельми видатної особис­тості як у світі людському, так і в чарівному, схова­ному під людським.

«Якби він спланував трохи ліпше... – часто думав Артеміс, після того як батько цілував його в чоло пе­ред сном. – Якби спланував трохи ліпше...»

Хлопчик засинав, і йому снилося золото.

Підростаючи, юний Артеміс часто згадував про «Золоте горнятко». А коли пішов до школи, то на­віть провів невелике дослідження і з подивом ви­явив безліч переконливих доказів існування Чарів­ного народу. Ці тривалі години досліджень та планування були для хлопчика не більш ніж легко­важною розвагою, аж поки його батько не зник без­слідно в Арктиці через якесь там непорозуміння між ним та російською мафією. Імперія Фаулів швидко занепала, з усіх щілин, мов таргани, полізли креди­тори, а боржники вмить пощезли.

«Тепер усе залежить тільки від мене, – зрозумів Артеміс, – Я мушу повернути родинні статки і зна­йти батька».

Відтак хлопчик струсив порох з матеріалів про ле­прекона. Він зловить представника Народу і зажадає за нього викуп золотом.

«Лише юному генієві до снаги здійснити такий план, – справедливо вирішив Артеміс. – Він має бути достатньо дорослим, щоб розуміти принципи торгівлі, і достатньо юний, щоб вірити в чаклунство».

Із допомогою свого дужого охоронця Батлера оди­надцятилітньому Артемісові й справді вдалося спій­мати лепрекона, замкнувши його в укріпленому під­валі маєтку Фаулів. Та лепрекон виявився ельфійкою. До того ж напрочуд схожою на людину. Артеміс, який планував полонити істоту нижчого ряду, неаби­як збентежився, коли побачив, що викрав дівчину.

А тут ще й інші ускладнення – ці Лепрекони зо­всім не скидалися на дурненьких феєчок, про яких скільки написано в казках. Вони виявилися горди­ми, технічно високорозвиненими істотами, бійцями елітного підрозділу Легітимної Ельфійської Поліції (ЛЕП)... І Артеміс Фаул викрав ельфійку Холлі Шорт – першу дівчину-капітана в історії цього під­розділу. Вчинок, яким він аж ніяк не здобув при­хильності у добре озброєного підземного світу.

Та незважаючи на несміливі докори сумління й відчайдушні спроби підземної поліції зірвати його план, Артеміс, хоча й далеко не чесними методами, таки роздобув своє золото, натомість відпустивши ельфійку.

Отже, все добре, що добрий кінець має?

Де ж пак!

Не встигла Земля оговтатися після першого за ба­гато десятиліть конфлікту між людьми та Народом, як Легітимна Ельфійська Поліція розкрила змову, метою якої було постачання банді гоблінів джерел живлення для їхніх лазерів «Софтноуз». Підозрюва­ним номер один виявився, певна річ, Артеміс Фаул. Холлі Шорт доправила ірландського хлопчиська на допит до Небесного міста, підземного міста Народу, але тут, на її неабиякий подив, з’ясувалося, що Арте­міс Фаул до цього зовсім непричетний. Ці двоє укла­ли хитку угоду, за якою Артеміс брався вислідити постачальника гоблінів, а Холлі обіцяла допомогти хлопцеві визволити батька з лабет російської мафії, що його схопила. Обоє виконали свої зобов’язання, тож сповнилися взаємної пошани і довіри, маючи до того ж спільну рису – були дотепні на язик і постій­но кепкували одне з одного.

Такими їхні стосунки й залишалися – донедавна. Та останнім часом дещо змінилося. Артемісів розум, гострий, як і завжди, тепер затьмарився.

Якщо раніше Артемісові відкривалося те, чого ніхто інший не бачив, то відтепер хлопець почав ба­чити те, чого взагалі не було.

ОДНИМ з куточків Ватнайокутля, куди люди іноді все-таки навідуються, був ресторан «Великий поморник». Він розташований на березі льодовикового озера і з травня до серпня обслуговує туристів, охоп­лених бажанням лазити льодовиками. Артеміс до­мовився про зустріч з власником закладу, закритого до нового сезону, на ранок першого вересня. У свій п’ятнадцятий день народження.

Артеміс кермував снігоходом так, щоб триматися уздовж нерівного берега озера. Льодовик тут полого сповзав у чорну воду, поверхню якої прикрашали химерні візерунки з потрощених крижин. Вітер аж ревів у вухах, немов збуджений натовп на стадіоні, і приносив із собою гострі, як площики стріл, крижин­ки, що боляче сікли по губах і носі, обсипаючи

обличчя немов картеччю. Безмежний і безжалісний простір... Артеміс чудово розумів: будь-яка отрима­на в цій сніговій пустелі травма може спричинити швидку та болісну смерть або – щонайменше – жахливе приниження перед спалахами фотоапаратів останніх цього сезону туристів, що було б трохи менш боляче, ніж болісна смерть, зате тривало б значно довше.

Власник «Великого поморника» – дужий іслан­дець, гордий власник здоровенних моржевих вусів, що не поступалися розмірами розмаху крил велико­го баклана, і не надто правдоподібного імені Адам Адамсон, стояв на ґанку ресторану, приклацуючи пальцями і притупуючи у такт музиці, що лунала лише в його голові, та ще знаходив час хихикати, спостерігаючи, як нерівно рухається Артеміс замерз­лим берегом озера.

– Чудове видовище, – сказав Адамсон, коли Ар­теміс нарешті тицьнувся носом свого снігохода у ґа­нок ресторану, – Чорт забирай, hardur madur,^[1] останнього разу я так сміявся, коли мій пес намагав­ся зжерти власне відображення.

Артеміс похмуро посміхнувся, розуміючи, що ресторатор підсміюється з його водійських навичок, точніше, з цілковитої їх відсутності. Хлопець почав незграбно злазити зі снігохода, щось бурмочучи собі під ніс, немов той ковбой, що в нього посеред три­денного перегону худоби здох кінь, тож мусив був сідлати найтовстішу корову в череді.

– Тепер ти ще й бурчиш, зовсім як мій пес, – за­реготав старий.

Артеміс Фаул терпіти не міг здаватися безглуз­дим, але охоронця Батлера поряд не було, тому доводилося покладатися лише на власні моторні на­вички, а вони, як відомо, були в хлопця не найліпші. Один дотепник, шестикласник зі школи Сент-Барт­лебі, спадкоємець готельної імперії, прозвав Артемі­са Лівоногим Фаулом – мовляв, у того обидві ноги ліві, тож він і не може влучити по футбольному м’я­чу жодною з них. Близько тижня Артеміс терпів те прізвисько, а потім скупив мережу готелів, яку мав успадкувати гострослів. Кепкування миттєво припи­нилися.