Для Грейс. Нової доньки, онуки, племінниці і кузини.

ПРИБЛИЗНО за годину їзди на північ від сла­ветного міста Дублін лежить маєток Фаулів, межі якого майже не змінились за останні п’ятсот років.

Садибу, оповиту смугою дубів і обнесену з усіх боків мурами, майже не видно з головного шосе. На стовпах міцних сталевих воріт встановлені камери. Якщо вам буде дозволено пройти через ці електрич­ні ворота, ви опинитесь на гравійній алеї, що лагід­но в’ється там, де колись був доглянутий газон, який зараз поступово занепадає і перетворюється на ди­кий сад.

Наближаючись до самого будинку, ви побачите щільно насаджені дуби та кінські каштани, перепле­тені з більш стрункими ясенами і вербами. Єдиними ознаками цивілізації є під’їзна дорога без бур’янів та світні лампи, що гойдаються над головами нібито без жодного дроту чи іншої підтримки.

Маєток Фаулів протягом сторіч був місцем бага­тьох грандіозних пригод. Останніми роками пригоди мали досить магічний характер, хоча більшість чле­нів родини Фаулів нічого про це не знали. Вони не здогадувались, що головний вестибюль був повніс­тю зруйнований, коли міфічний Народ відправив троля на бій з Артемісом, старшим сином у сім’ї та генієм кримінальних справ. У той час йому було де­сять років. Однак сьогодні діяльність Фаулів у бу­динку є цілком законною. Там немає чарівних спеці­альних загонів, що штурмують стіни маєтку. Немає ельфійських поліцейських, узятих у полон і схова­них у підвалі. Жодних слідів кентавра, що налаш­товує свої підслуховуючі пристрої або запускає теп­лове сканування. Артеміс уклав мир з Народом і налагодив міцні дружні стосунки в їхніх рядах.

І хоча його злочинна діяльність була дуже успіш­ною, та все ж Артемісу довелось чимало заплатити за це. Люди, яких він любив, або збожеволіли, або були поранені чи навіть викрадені через його махі­нації. Упродовж трьох минулих років його батьки думали, що він мертвий, у той час як Артеміс боров­ся з демонами у втраченій колонії. А коли повернув­ся, то був дуже здивований, побачивши, що все на­вколо продовжувало своє існування і без нього, і що тепер він був старшим братом дворічних хлопчиків-близнюків, Беккета і Майлза.

АРТЕМІС сидів у криваво-червоно­му шкіряному кріслі та дивився на Беккета і Майлза. Його мати трохи застудилась і тому зараз була у ліжку. Його батько розмовляв з лікарем у її кімнаті, тож Артеміс зголо­сився допомогти і трохи розважити малюків. А що може бути кращим для малечі, аніж кілька уроків? Він вирішив одягнути небесно-блакитну шовкову сорочку, світло-сірі вовняні штани і мокасини від Гуччі. Його чорне волосся було зачесане назад. Арте­міс зробив радісний вигляд, який був до вподоби ді­тям. Принаймні, так йому казали.

— Артемісу треба до туалету? — поцікавився Беккет, який сидів на туніському килимі, будучи одягне­ним лише у забруднений травою жилет, який він на­тягнув на коліна.

— Ні, Беккете, — сказав Артеміс, яскраво посміха­ючись. — Я намагаюсь здаватися веселим. А хіба ти не маєш носити підгузок?

— Підгузок, — пирхнув Майлз, який сам привчив себе до туалету у віці чотирнадцяти місяців, будуючи драбину з енциклопедій, щоб дістатися до унітазу.

— Ніяких підгузків, — надувся Беккет, ляскаючи муху, що дзижчала, потрапивши у пастку його сплу­таних світлих локонів. — Беккет ненавидить підгузки.

Артеміс сумнівався, що няня знехтувала необхід­ністю надіти підгузок на Беккета, і він хотів знати, де цей підгузок тепер.

— Дуже добре, Беккете, — продовжував Артеміс. — Давай поки що відкладемо питання про підгузок і пе­рейдемо до сьогоднішнього уроку.

— Шоколад на полицях. — Беккет, простягнув пальці вгору, щоб дістатися уявного шоколаду.

— Так, точно. Іноді на полицях буває шоколад.

— І еспресо, — додав Беккет, який мав дивний на­бір улюблених смаків, серед яких була кава-еспресо у пакетиках і патока. І все в одну чашку, якщо йому вдавалося до них дістатися. Одного разу Беккету вдалося проковтнути декілька ложок цієї суміші, перш ніж її відібрали. Малюк не спав протягом два­дцяти восьми годин.

— Може, вивчимо нові слова, Артемісе? — запи­тав Майлз, який хотів повернутися до банки з цвіл­лю у своїй спальні. — Я проводжу сперименти із про­фесором Приматом.

Професор Примат був іграшковою мавпою і під­собним лабораторним партнером Майлза. Ця сим­патична мавпа проводила більшість часу в боросилікатній склянці на спериментальному столі. Артеміс перепрограмував мавпу так, щоб вона могла реагу­вати на голос Майлза. В арсеналі іграшки були два­надцять фраз, у тому числі «Воно живе! Воно живе!» та «Цей день увійде в історію, професоре Майлз».

— Ти незабаром зможеш повернутися до своєї лабораторії, — схвально сказав Артеміс. Майлз був зліплений із того ж тіста, що і він сам, природжений науковець. — Ну, хлопці. Я подумав, що сьогодні ми можемо зайнятися деякими ресторанними термінами.

— Шмарклі на вигляд як хробаки, — сказав Бек­кет, який хотів змінити тему.

Артеміс був збентежений цим зауваженням. Ско­ріше за все, хробаків у меню не було, там могли опи­нитися хіба що равлики.

— Забудь про хробаків.

— Забути хробаків! — сказав Беккет налякано.

— Просто на даний момент, — сказав Артеміс заспокійливо. — Як тільки ми закінчимо нашу гру в слова, ти зможеш думати про все, що тобі подоба­ється. І якщо ви добре впораєтесь, то я зможу повес­ти вас подивитися на коней.

їзда верхи була єдиною формою фізичних наван­тажень, на яку Артеміс наважувався. Головним чи­ном тому, що кінь виконував більшість роботи.

Беккет уже забув про хробаків і показав на себе. — Беккет, — із гордістю сказав він.