Роберт Джордан
Колесо часу
Книга 2. Велике полювання
Книгу присвячую Лусінді Калпін, Алу Демпсі, Тому Догерті, Сюзан Інґланд, Діку Ґаллену, Кеті Ґрумс, Марісі Ґрумс, Вілсону і Джанет Ґрумсам, Джону Джарролду, Міським Хлопцям Джонсонам (Майку Леслі, Кеннету Лавлесу, Джеймсу Д. Лунду, Полу Р. Робінсону), Карлу Лундґрену, Вільяму Мак-Дуґалу, Монтанській банді (Елдону Картеру, Рею Ґренфеллу, Кену Міллеру, Роду Муру, Діку Шмідту, Рею Сешинсу, Еду Вілді, Майку Вілді та Шерману Вільямсу), Чарлі Муру, Луїзі Чевес Попхам Рауль, Теду і Сідні Ріґні, Роберту А. Т. Скотту, Враяну і Шерон Вебб, а також Гезер Вуд.Вони прийшли мені на допомогу, коли Господь ходив по воді, і справжнє Око Світу промайнуло над моїм домом.Роберт Джордан Чарлстон,Північна КаролінаЛютий 1990 року
І станеться так, що все, створене людьми, буде знищене, і Тінь упаде на Візерунок Епох, а Морок знову простягне свою руку над світом людським. І заголосять жінки, а чоловіки затремтять, коли народи земні розлізуться, наче зогниле дрантя. І ніщо не встоїть, і ніщо не вціліє...І все ж народиться той, хто вийде супроти Тіні, народиться ще раз, як був народжений раніше і народиться знову, і так безкінечно. У вереття і попіл він зодягне людей, і знову своїм пришестям розтрощить він світ, розриваючи всі скріпні пута. Наче розкутий світанок, засліпить він нас і спопелить нас, проте Дракон Відроджений вийде супроти Тіні в Останній битві, і з його крові постане нам Світло. Нехай ллються сльози, о люди світу! Плачте задля свого спасіння.Із «Пророцтва про Дракона»,Караетонський циклу перекладі Елейн Марісе’ідін Альшин,Головного бібліотекаря при дворі Арафел,року Милості 231-го Нової Ери, Третьої Епохи
Пролог
У тіні
Чоловік, який називав себе — принаймні у цьому місці — Борсом, глузливо скривився від приглушеного гомону, що котився під склепінням зали, наче тихе гусяче ґелґотання. Проте його гримаса залишалася непоміченою під чорною шовковою маскою на обличчі, дуже схожою на маски, що закривали сотні інших облич у цій залі. Сотні чорних масок і сотні пар очей, які намагалися розгледіти, що приховується під ними.
На не надто гостре око ця велика зала могла би здатися палацовою, особливо якщо зважити на височенні мармурові каміни, золоті люстри, що звисали зі склепінчастої стелі, барвисті гобелени і мозаїчну підлогу з вигадливим візерунком. Але так могло би здатися на не надто гостре око. Для початку достатньо хоч би того, що каміни стояли холодні. Полум’я витанцьовувало на поліняках завтовшки як людська нога, однак не давало тепла. Стіни за гобеленами та стеля високо над люстрами були оголені до каміння, майже чорного. Жодного тобі вікна, і лише дві дверних пройми у протилежних кінцях зали. Скидалося на те, що хтось прагнув створити подобу палацової вітальні, та не завдав собі багато клопоту, обмежившись лише її обрисами та кількома деталями для правдоподібності.
Де знаходилася ця зала, чоловік, що називав себе Борсом, не знав — і помишляв, що цього не знає жоден із присутніх. Його нервувало вже на саму думку про те, де це може бути. Досить того, що його було покликано. Йому й про це не хотілося думати, однак від такого запрошення навіть він не зміг відмовитися.
Він обсмикнув плащ, дякуючи подумки, що каміни холодні, бо інакше йому було б задушно у чорному сукні, що вкривало його аж до п’ят. Увесь його одяг був чорний. Об’ємні складки плаща прикривали його зумисну сутулість, до якої він удався, щоби приховати свій зріст, а також збивали з пантелику щодо того, був він худий чи повний. Тут він був не єдиний, хто закутався ледь не у кравецьку плахту.
Він мовчки розглядав присутніх. Майже всім у своєму житті чоловік завдячував терплячості. Якщо він достатньо довго чекав і пильнував, хтось обов’язково припускався помилки. Більшість чоловіків і жінок у залі дотримувалися такої ж філософії: вони вичікували й мовчки слухали тих, хто не міг не говорити. Декому бракувало терпцю або їх гнітила мовчанка, й тому вони розбовкували більше, ніж слід було.
Поміж гостей снували служники — худорлява, золотоволоса молодь, пропонуючи з поклоном і безмовною посмішкою вино. Юнаки й дівчата були одягнені однаково: в облиплі білі штани та білі сорочки вільного крою. І ті, й інші рухалися з бентежною грацією. Кожен із них був дзеркальним відображенням інших, юнаки не поступалися вродою дівчатам. Він сумнівався, що зміг би хоч когось вирізнити, хоча мав гостре око і чіпку пам’ять на обличчя.
Зодягнена в біле усміхнена юнка піднесла йому тацю з кришталевими келихами. Він узяв один, не маючи однак наміру пити; якби він узагалі відмовився від почастунку, це могло би бути витлумачено як недовіра — або й щось гірше, а будь-який хибний крок міг тут закінчитися смертю, — однак невідомо, що могло бути підсипано в напій. Звичайно, серед його соратників ніхто би не був проти зменшення кількості претендентів на владу, ким би не виявилися ті горопахи.
Знічев’я він почав розмірковувати, чи вибавляться від прислужників після цього зібрання. Челядь усе чує. Коли служниця, мило посміхаючись, випросталася з поклону, його очі зустрілися з її очима. Відсутній погляд. Порожні очі. Очі ляльки. Очі мертвіші за саму смерть.
Він аж здригнувся, коли вона граційно відійшла від нього, і вже було підніс келих до губ, але вчасно спохопився. Його схвилювало не те, що з дівчиною вчинили. Йому йшлося про інше: щоразу, коли гадав, наче викрив слабкість тих, кому наразі служив, він виявляв, що його вже випередили, гадана слабкість уже була усунена з безжальною акуратністю, що його вражало. І непокоїло. Найголовнішим правилом його життя завжди було відшуковування слабкостей, адже кожна слабкість — це тріщина, яку він міг промацати, поглибити і використати. Якщо ж його теперішні хазяї, ті, котрим він наразі служив, не мали слабкостей...
Насупившись під маскою, він узявся вивчати своїх соратників. Принаймні хоч тут можна було зауважити достатньо слабкостей. Їх видавала їхня нервозність, навіть тих, кому вистачало клепки тримати язика за зубами. Негнучкість постави одного, рвучке посмикування спідниці іншою.
На його позір, добряча чверть присутніх навіть не спромоглася хоч якось приховатися, окрім як нап’ялити чорні маски. Їхній одяг був вельми промовистим. Для прикладу жінка, яка стояла перед золотаво-багряним гобеленом і тихо перемовлялася з кимось іншим — важко було сказати, був то чоловік чи жінка, — була вдягнена у сірий плащ із накинутою на голову відлогою. Очевидно, вона вибрала це місце, щоби кольори гобелена підкреслювали розкішність її одеж. Удвічі нерозумно привертати до себе увагу, бо її червона сукня з глибоким декольте, що оголювала занадто багато плоті, та з високим подолом, з-під якого визирали золоті патинки, свідчила про її походження з Ілліану, ще й із небідної родини, можливо, навіть із великопанської.
Неподалік ілліанки стояла інша жінка, самотня і похвально мовчазна, з лебединою шиєю і лискучим чорним волоссям, що хвилями спадало нижче пояса. Вона притулилася спиною до кам’яної стіни і за всім спостерігала. Жодного сум’яття, лише незворушне самовладання. Це все, звісно, чудово, проте її мідна шкіра і кремова сукня з високим коміром — що залишала відкритими одні тільки руки, а проте щільно облягала і була заледве не прозорою, при цьому натякаючи на все і не показуючи нічого — так само однозначно свідчили про її щонайшляхетнішу арад-доманську кров. І якщо чоловік, що називав себе Борсом, не надто помилявся, то на широкому золотому браслеті на її лівому зап’ясті мав би бути символ її Дому. І це мав бути символ саме її Дому, оскільки жоден високогідний доманець не поступиться своєю закостенілою честю, щоби носити символ іншого Дому. Гірше, ніж глупота.
Ось повз нього пройшов чоловік, одягнутий у блакитний, наче небо, шайнарський каптан з високим коміром, і крізь прорізи в масці сторожко зміряв його з ніг до голови. Все у поставі чоловіка виказувало в ньому солдата, ледь не кричучи про це: його випростані плечі, його верткий погляд, як і його рука, що здавалося готова моментально схопити відсутнього меча. Шайнарець не згаяв багато часу, щоби оцінити чоловіка, що називав себе Борсом: згорблені плечі та сутула спина не становили загрози.
Чоловік, що називав себе Борсом, пирхнув, коли шайнарець подався далі, стискаючи правицю і вишукуючи небезпеку деінде. Він міг прочитати їх усіх, аж до їхнього походження та земель. Купця і воїна, простолюдина і вельможу. З Кандору і Кайрену, Салдеї та Ґелдану. З усіх країв і майже всіх народів. Він зморщив ніс від несподіваної огиди. Навіть бляхар у яскраво-зелених штанах і ядучо-жовтій маринарці затесався тут. Ми й без них можемо обійтися, коли настане День.
Ті, котрі перевдягнулися, були замасковані заледве чи краще, чимало з них лише загорнулись у свої плащі. Йому вдалося розгледіти під подолом одного темного балахона оздоблені сріблом чоботи високого лорда з Тіру, а під іншим — золоті шпори з лев’ячими головками, що їх носять лише офіцери-гвардійці найвищого рангу на службі в королеви Андору. Худорлявий хлопчина — худорлявий навіть у чорному одязі, що сягав підлоги, та непримітному сірому плащі, скріпленому невибагливою срібною пряжкою, — спостерігав за дійством з-під тіні свого глибокого каптура. Він міг бути будь-ким, будь-звідки... от тільки якби не шестикутна зірка, витатуйована на перетинці між великим і вказівним пальцями його правиці. Отже, він із Морського народу, і було би достатньо одного погляду на його ліву руку, щоби уздріти символи його клану та роду. Чоловік, що називав себе Борсом, навіть не завдав собі труду глянути.
Раптом його очі звузилися, зупинившись на жінці, закутаній у чорне настільки, що виднілися лише пальці рук. Її правицю прикрашав золотий перстень у формі змія, що ковтає власний хвіст. Айз Седай, або принаймні жінка, яка навчалася у Тар Балоні під орудою Айз Седай. Ніхто інший не став би носити такого персня. Зрештою, для нього це не мало жодного значення. Він відвернувся, доки вона не зауважила його погляду, і майже одразу запримітив ще одну жінку, з голови до ніг закутану в чорне і з перснем Великого Змія. Дві відьми не подавали навіть знаку, що знайомі між собою. У своїй Білій Вежі вони сиділи, як ті павучихи у центрі павутини, смикаючи за ниті, змушуючи королів і королев танцювати, пхаючи свої носи до чужих справ. Нехай будуть прокляті на вічну смерть! Він усвідомив, що скрегоче зубами. Якщо нас мусить поменшати — а таки мусить до приходу Дня — то є ще й такі, без яких можна цілком обійтися, ще цілковитіше, ніж без бляхарів.
Пролунав дзвіночок — однією тремтливою нотою, що доносилася одночасно звідусіль і наче ножем відтяла всі інші звуки.
Високі двері у дальньому кінці зали розчахнулися, і всередину ввійшли два траллоки. Їхні чорні кольчуги, що звисали до самих колін, були прикрашені шипами. Усі відсахнулися. Навіть чоловік, що називав себе Борсом.
На цілу голову разом із плечима вищі за найвищого тут чоловіка, траллоки з потворними і калічними людськими обличчями становили блювотну мішанку людського і тваринного. В одного з них натомість рота і носа стримів ваговитий гострий дзьоб, а голову вкривало не волосся, а пір’я. Інший вицокував копитами, його морда випирала у щось на подобу волохатого рила, а над вухами стирчали козлячі роги.
Проігнорувавши людей, траллоки повернулись у напрямку дверей і запопадливо й улесливо вклонились. Пір’я на одному з них настовбурчилося щільним гребенем.
Між них ступив мерддраал, і вони гепнулися на коліна. Мерддраал був одягнутий у чорне, від чого кольчуги траллоків і маски людей здавалися яскравими, і при цьому коли він пересувався з грацією гадюки, вся його одіж звисала нерухомо, не утворюючи жодної складки.
Чоловік, який називав себе Борсом, відчув, що він мимоволі шкіриться, охоплений наполовину гарчливою люттю і наполовину — йому навіть самому собі було соромно в цьому зізнатися, — страхом. Обличчя мерддраала було відкрите. Тістоподібне бліде обличчя, обличчя людини, однак безоке; обличчя, що нагадувало яйце і водночас могильного хробака.
Це гладеньке біле обличчя повернулося таким чином, що здавалося, наче воно розглядає усіх почергово. Від цього безокого споглядання юрбою прокотилася видима дрож. Тонкі знекровлені губи викривилися у якійсь подобі посмішки, коли лиця в масках одне за одним спробували втиснутися назад у людський тлум, щоб уникнути того споглядання. Тим часом мерддраалів погляд вишикував їх півколом обличчям до дверей.