Тут, нижче Емондового Лугу за течією, на півшляху до Заплавного лісу, береги Винної ріки поросли деревами. Головно вербами, і їхнє густолисте віття нависало над прибережною водою тінистим шатром. Літо проминуло не так уже й давно, та й сонце стояло майже в зеніті, але тут, у затінку, легенький вітерець студив спітніле тіло Еґвейн. Закасавши трохи вище колін спідницю коричневої вовняної сукні, вона зайшла у річку, аби набрати води у цебро. Хлопці заходили у воду як були, не переймаючись тим, що їхні обтислі штанята намокнуть. Дехто з дівчаток і хлоп’ят замість наповнювати цебра пересміювалися та намагалися облити одне одного з дерев’яних ківшиків, але Еґвейн стояла сумирно, насолоджуючись дотиком плинної води до босих ноженят і тим, як струменіє пісок крізь пальці, коли вона вибирається на берег. Вона прийшла сюди не гратися. У свої дев’ять років дівчинка вперше сподобилась принести воду з ріки, але попри те замірялася стати найкращим водоношею у селищі.

Зупинившись на березі, вона опустила цебро на землю і взялася розпускати закасані спідниці, щоби вони прикрили їй коліна. А ще слід було перев’язати наново темно-зелену хустку, яка перехоплювала на потилиці волосся. Еґвейн хотіла би, щоб їй дозволили обтяти волосся по плечі чи навіть коротше, як у хлопчиків. Урешті-решт, довге волосся їй не знадобиться ще багато років. Чому слід робити щось тільки тому, що так воно віддавна ведеться? Але ж вона знала свою матусю, як і те, що волосся у неї залишиться довгим.

Десь за сотню кроків чи близько того нижче по ріці, стоячи по коліна у воді, чоловіки купали чорномордих овець, готуючи тих до стрижки. Вони уважно спостерігали за вівцями, коли ті, бекаючи, заходили у воду, а опісля виходили на берег. Тут Винна ріка була не такою стрімкою, як в Емондовому Лузі, але й було би неправдою твердити, що вона повільна. Якщо вівцю підхопить течія, їй уже буде важко вибратися на берег і вона заввиграпіки може потонути.

Величезний крук перелетів ріку і всівся на верхівку білодерева, неподалік того місця, де чоловіки купали овець. І майже тієї ж миті на крука почав налітати згори червоночубастик, спалахуючи вогняним пір’ям, голосно цвірінькаючи. Мабуть, у червоночубастика десь поряд було гніздечко. Замість злетіти з гілки і, можливо, атакувати меншу птаху, крук лише пересунувся товстою гілкою вбік, туди, де його трохи прикривали згори тонші гілочки. Звідти він дивився на вівчарів.

Траплялося, круки дошкуляли вівцям, але те, що цей крук не звертав уваги на спроби червоночубастика відігнати його геть, здивувало дівчинку. Ще й більш од того, у неї склалося дивне враження, наче чорний птах спостерігає за людьми, а не за вівцями. Бредня, власне кажучи, а втім... Вона чула, як люди мовлять, що круки та гайворони є очима Морока. Від цієї думки сироти виступили у неї не тільки на руках, а й на спині. Оце достеменна бредня. Що Морок може захотіти побачити в Межиріччі? У Межиріччі ніколи нічого не трапляється.

— Що це ти тут поробляєш, Еґвейн? — поцікавився Кінлі Ахан, зупинившись біля неї. — Сьогодні ти не можеш гратися з іншими дітьми. — Він був на два роки старший за Еґвейн, тримався пряменько, тягнучись догори, аби здаватися вищим, ніж є. Хлопець носив воду для стрижки овець останній рік, тому й поводився так, наче це додавало йому якоїсь ваги.

Еґвейн зміряла його нищівним поглядом, але це не подіяло настільки добре, як вона сподівалася.

На його квадратному обличчі виткнулася невдоволена гримаса.

— Якщо ти почуваєшся зле, мусиш піти до Мудрині. Якщо ж ні... тоді повертайся до своєї роботи. — Коротко кивнувши головою, наче він щойно дав собі раду зі складною справою, Кінлі поспішив геть, фасонисто несучи цебро з водою однією рукою якомога відсторонь. Він так довго не зможе нести, поприндиться, доки я його бачу, хмуро подумала Еґвейн. Треба буде ще повправлятися з цим поглядом. Вона бачила, що у старших дівчат він спрацьовував.

Еґвейн відірвала цебро від землі обома руками, і ручка ковша ковзнула його ободом. Цебро було важке, а Еґвейн була дівчинка невисока, як на свій вік, утім, вона піти ля вслід за Кінлі якомога швидше. Звісно, не через те, що він патякав. У неї і насправді була важлива робота, і вона замірялася стати найкращим водоношею з усіх, що є зараз і були колись. Обличчя дівчинки набуло рішучого виразу. Ковдра торішнього листя шурхотіла у неї під ногами, коли вона йшла затіненим берегом, прямуючи до відкритої сонцю місцевості. Спеки сильної не було, а поодинокі білі хмаринки у височезному небі, здавалося, підкреслювали яскравість цього ранку.

Оточений деревами Луг удовиці Айнал — він звався так з незапам’ятних часів, хоч ніхто й гадки не мав на честь удови якого Айнала його колись так назвали — більшу частину року стояв порожнем, але тепер його від краю до краю заполонили люди та вівці, причому овець було значно більше. Де-не-де із землі вистромлялися великі кам’яні брили, деякі майже у зріст людини, та вони не заважали неабиякому шарварку на Лузі.

На це дійство сюди зібралися фермери з усіх околишніх ферм, а людність з Емондового Лугу прийшла допомогти своїм рідним. В Емондовому Лузі у кожного мешканця були родаки чи приятелі на фермах. Стрижка мала відбуватися скрізь по Межиріччю, від Девен Райда і до Сторожового Пагорба. Звісно, крім Таренського Перевозу. Чимало жінок пишались у накинутих на плечі шалях, що спадали вниз мальовничими хвилями, та мали заквітчане волосся, втім, так вчинили і деякі старші дівчата, хоч вони і не заплітали волосся у довгі коси, як це заведено у жінок. Частина жінок навіть одягнула сукні з вишивкою навколо коміра, так наче це був по-справдешньому святковий день. Чоловіки ж та хлопці, навпаки, прийшли в самих сорочках, а деякі навіть розшнурували поворозки на грудях.

Еґвейн не розуміла, чому це дозволено одним лише чоловікам. Адже жінкам під час роботи було не менш душно.

В кінці Лугу злагодили просторі загони, обнесені дерев’яною огорожею. Там тримали і стрижених овець, і тих, які ще чекали на купання, а за всіма ними наглядали хлопчики, яким уже виповнилося дванадцять. Вівчарки, що наразі лежали, розвалившись на траві поблизу загонів, не надавалися до такої роботи. Старші хлопці повинні були заганяти овець у ріку дерев’яними ціпками, а опісля не давати їм лягати та знову бруднитися, доки вони не обсохнуть, а чоловіки на цьому краю лугу не почнуть їх стригти. Стрижених овець хлопці знову завертали до загону, а чоловіки несли настригання до дощатих столів, де жінки сортували руно і складали його для тюкування. Крім того, вони вели підрахунок й уважно стежили, щоби руно від різних стригалів не змішалося. Ліворуч від Еґвейн, під деревами, інші жінки починали накривати довгі столи, що покоїлись на кобильницях, готуючи все необхідне для полуднування. Якщо Еґвейн добре носитиме воду, можливо, їй дозволять допомагати накривати столи чи сортувати вовну вже наступного року, а не ще через два роки. Якщо вона носитиме воду краще за всіх, ніхто й ніколи більше не назве її дитиною.

Вона почала пробиратися крізь натовп, несучи цебро то обома руками, то перекидаючи його з руки в руку, зупиняючись на хвильку, коли хтось просив зачерпнути ківшик води. Незабаром вона знову упріла, через що на вовняній сукенці виступили темні плями. Може, хлопці були не такі вже й дурні, коли порозпускали поворозки на грудях своїх сорочок. Вона не звертала уваги на менших дітлахів, що носилися скрізь, ганяючи обручі, перекидаючись м’ячами та бавлячись у квача.

Стільки народу збиралося лише п’ять разів на рік: на Бел-Тайн — це свято вже минуло; тоді, коли, як оце сьогодні, стрижуть овець; коли купці приїдуть по вовну — це буде десь через місяць; коли купці приїдуть по сушений тютюн після Дня Сонцестояння, а ще на День Дурня, восени. Звісно, були ще й інші свята, але вони не збирали геть увесь люд.

Еґвейн не припиняла уважно роздивлятися навсебіч. У цьому людському юрмиську можна мимохіть наскочити на одну із чотирьох її сестричок, яких вона завжди намагалася уникати. Найпоганішою була Бероуїн, найстарша. Минулої осені костоламна гарячка зробила її вдовою, а цієї весни вона повернулася додому. Важко було не співчувати Бероуїн, але вона страшенно напосідалася на Еґвейн, то намагаючись її вдягати, то розчісувати їй волосся. Інколи, плачучи, вона зізнавалася їй, яке ж це щастя, що гарячка не забрала її крихітку-сестричку. Співчувати Бероуїн було б легше, якби Еґвейн не здавалося, що та інколи сприймає її як своє немовлятко, яке вона втратила разом із чоловіком. А, може, й не інколи, а весь час. От Еґвейн і пильнувала, аби не наткнутися на Бероуїн. Чи на когось із трьох інших її сестер. Та й по всьому.

Біля овечих загонів дівчинка зупинилася витерти піт з чола. Тепер її цебро відчутно полегшало, і вона легко тримала його однією рукою. Еґвейн насторожено поглянула на собаку, поряд з яким опинилася. Він стояв біля загону, величезний псисько, з сірою хвилястою шерстю та розумними очима, в яких, здавалося, можна було прочитати, що він не вважає дівчинку загрозою для овець. Утім, псисько був величезний, на зріст майже по пояс дорослому чоловікові.

Собаки зазвичай допомагали охороняти отари на пасовиськах, захищаючи овець від вовків та ведмедів, а ще від великих гірських кішок. Еґвейн потихеньку обійшла собаку. Повз неї пройшли троє хлопців, женучи кілька десятків овець до ріки. Всі вони були на п’ять чи шість років старші за неї, тож навіть не поглянули на дівчинку, зосередивши всю увагу на отарі. Еґвейн не бачила в їхній роботі нічого складного й не сумнівалася, що теж могла би з нею впоратися, проте хлопці повинні були ще й пильнувати, щоби жодна з овець не наскубалася трави. Якщо вівця поїсть перед стрижкою, то може задихнутися й померти. Швидко роззирнувшись надовкола, Еґвейн пересвідчилася, що поблизу немає нікого з хлопців, з якими вона хотіла би перемовитися слівцем. Ні, вона не спеціально виглядала якогось хлопця, аби потеревенити з ним, — звісно, ні. Дівчинка просто собі дивилася. Однаково їй скоро потрібно знову йти по воду. Час знову прямувати до Винної ріки.

Цього разу вона вирішила піти вздовж довгого ряду накритих столів. Звідси віяло дражливими запахами, не згірш, як на будь-яке свято. Тут було все — від смажених гусей до медяників. Пряний аромат медяників найбільше лоскотав дівчинці в носі. Усі жінки, що готували полуденок, заради стрижки вистаралися на славу. Проминаючи столи, Еґвейн пропонувала воду жінкам, які виставляли на стіл страви, проте вони лише посміхалися їй та похитували головами. На багаттях, розкладених позаду столів, кипіла вода на чай, але ж, може, комусь із них захочеться холодної річкової водички? Щоправда, вже не такої холодної, та все ж таки...

Біля столів попереду Еґвейн помітила Кінлі. Дивно, але він чомусь горбився, а не пнувся вгору, намагаючись вигадати ще хоча б дюйм зросту. Як і раніше, цебро він ніс в одній руці, але з того, як воно погойдувалося, видно було, що воно порожнісіньке. Отже, він не міг пропонувати жінкам воду. Еґвейн насупила брови. Виглядав він злодійкувато, інакше і не скажеш. Не може бути, щоби він... Зненацька його рука зробила блискавичний випад і схопила зі столу медяник. У Еґвейн аж щелепа відвисла з обурення. І він ще смів торочити їй про дитячі забавки?! Та він нічим не кращий за Евіна Фіннґара!

Перш ніж Кінлі встиг ступити хоча б крок, майстриня Аєллін налетіла на нього, наче шуліка, що каменем падає з неба, і вхопила однією рукою його вухо, а іншою — медяник.

Це вона наготувала ці ласощі до столу. Худорлява жінка з пишною сивою косою, що сягала їй стегон, Корін Аєллін випікала найсмачніші в Емондо-вому Лузі пиріжки та тістечка. Крім матусиних, додала подумки Еґвейн, зважаючи на родинні почуття. Але навіть її мама визнавала, що майстриня Аєллін готує краще за неї. Принаймні солодку випічку. Майстриня Аєллін залюбки роздавала кожному першому-ліпшому хрустке печиво і шматки пирога, звісно, якщо не наближався час обіду, чи якщо чиясь матуся просила її не наділяти солодощами її чадо, але вона могла бути дуже суворою із хлопчиськами, котрі намагалися поцупити щось у неї за спиною. І не тільки з хлопчиськами.

Жінка називала це крадіжкою, а крадіжок майстриня Аєллін ніколи не пробачала. Не відпускаючи вуха Кінлі, вона помахувала пальцем у хлопця перед носом, шпетячи його тихим голосом. Обличчя у Кінлі скривилося, наче він був готовий ось-ось розревітися, і він щулився та їжився, доки не став здаватися нижчим за Еґвейн. Дівчинка задоволено кивнула. Мабуть, тепер він ще довго не задиратиме носа.