Як на мене, лише наприкінці нашої роботи в «Лавандовій хижі», коли ми в цьому клятому пансіоні боролися за свої життя, я помітила, що агенція «Локвуд і К°» вперше за час свого існування працювала злагоджено. І хоча це враження було вкрай нетривале, моя пам’ять закарбувала кожну подробицю цієї пригоди, кожну дорогоцінну мить, коли ми діяли як справжня команда.  

Так, кожну подробицю. Як Ентоні Локвуд у пальті, що куриться димом, шалено махає руками, намагаючись вилізти крізь відчинене вікно. Як Джордж Кабінс, ухопившись однією рукою за драбину, висить на ній і хилитається, наче велетенська груша під вітром. І як я, Люсі Карлайл, уся в синцях, крові й павутинні, відчайдушно стрибаю й скачу, ухиляючись від примарних щупалець...  

Зрозуміло, що   звучить    це все не дуже почесно. Щиро кажучи, без Джорджевих скавулінь можна було б цілком обійтись. Та головне, що ми тоді виплутались з украй безнадійної ситуації, та ще й обернули її собі на користь.  

Хочете дізнатись, як саме? Зараз я вам розповім.  

   

Повернімось на шість годин раніше. Ми тоді стояли на ґанку й дзвонили в двері. Надворі було вологе, дощове листопадове надвечір'я. Морок густішав, а гострі дахи будівель старого Вайтчепела чорніли на тлі важких хмар. Дощ цяткував наші пальта й виблискував на клинках рапір. Церковні дзиґарі щойно вибили четверту годину.  

— Усі готові? — запитав Локвуд. — Пам'ятайте: ми розпитуємо їх. а тим часом придивляємось до того, що відбувається на   психологічному    рівні. Якщо натрапимо на сліди вбивства чи схованих трупів, не показуймо цього. Просто чемно попрощаймось і ходімо викликати поліцію.  

— Чудово. — погодилась я.  

Джордж, що саме порався зі своїм робочим поясом, теж кивнув.  

— Марний план!    — долинув хрипкий шепіт просто з-за мого вуха. —   Кажу вам: спочатку пришпиліть їх. а тоді вже розпитуйте! Це єдине розумне рішення...  

Я штовхнула ліктем рюкзак:  

— Замовкни!  

— Я   думав, тобі хочеться спитати в мене поради...  

— Твоя робота — спостерігати, а не пантеличити нас своїми дурницями. Ану. цить!  

Отже, ми далі чекали на ґанку. Пансіон «Лавандова хижа» — вузька триповерхова споруда з терасою — здавався похмурим і ветхим, як і більшість будинків цієї частини Східного Лондона. У нетиньковані стіни пов’їдався кіпоть, за шибками видніли скручені тонкі фіранки. На горішніх поверхах усі вікна були темні, проте в передпокої горіло світло, а посередині дверей, за потрісканим скляним віконцем, стирчала пожовкла табличка: «Є   вільні місця».  

Локвуд притулився до віконця, прикриваючи очі долонею в рукавичці.  

— Хтось    принаймні є вдома, — зауважив він. — Там, у дальньому кінці передпокою, ніби стоять двоє.  

Він знову натиснув кнопку дзвінка — по вухах неначе різонуло бритвою. Потім стукнув по дверях молоточком. Ніхто не вийшов.  

— Прокинуться вони коли-небудь чи ні? — буркнув Джордж. — Не хочу вас лякати, але по той бік вулиці повзе щось біле...  

Він мав рацію. У сутінках чітко виднілась якась бліда примара. Вона повільно пливла над тротуаром, у затінку будівель, наближаючись до нас.  

Локвуд стенув плечима, навіть не обернувшись:  

— Дурниці. Мабуть, випрана сорочка на мотузі висить. Для всякої погані ще надто рання година.  

Ми з Джорджем перезирнулись. Пізно восени день з ніччю так мало відрізняються між собою, що привиди з’являються мало не відразу після заходу сонця. Правду кажучи, ми й самі, йдучи сюди від метро, бачили на Вайтчепел-Гой-Роуд невеличку Тінь — чорну хмаринку, що самотньо крутилася на узбіччі в потоках вітру від останніх автомобілів, якими городяни поспішали додому. Тож «усяка погань» давно вже повилізала, й Локвуд про це чудово знав.  

— Коли це ти бачив у випраних сорочок голови й ноги, хай навіть тоненькі? — запитав Джордж. Він зняв свої окуляри, витер їх насухо й знову начепив на носа. — Скажи йому хоч   ти,   Люсі! Мене він ніколи не слухає!  

— Так, Локвуде, ходімо, — підхопила я. — Не можна ж отак стояти тут цілу ніч. Краще побережімось, а то цей привид нас іще зачепить.