Тільки-но я увійшла до контори, осяяної місячним світлом, і зачинила за собою двері, як відчула дух мерця. Відчула хоча б за тим, як мені залоскотало шкіру на голові, як стали дибки волосинки на моїх руках, яким холодним стало довколишнє повітря. Свідчило про це й павутиння, що затягло геть усе вікно, — щільне, густе, блискуче від паморозі. А ще тут були звуки— відлуння багатьох століть, яке я почула ще на порожніх сходах і в коридорах будинку. Шурхіт матерії, брязкіт скла, стогін жінки, що помирає, — все це ставало дедалі гучнішим. А ще з’явилося несподіване відчуття, що за мною стежить щось лиховісне.
Майте на увазі: якби я сама всього цього не відчула, мене попередив би вигук, що долинув з мого рюкзака:
— Ой! Рятуйте! Привид!
Я озирнулась:
— Замовкни. Що з того, що тут привид? Навіщо так репетувати?
— Вона тут, тут! Дивиться на тебе своїми порожніми очними ямками! Ой, я вже бачу ії вишкірені зуби!
Я пирхнула:
— А тобі що до цього? Ти ж череп. Заспокойся!
Я поставила рюкзак на підлогу й відгорнула брезентовий клапан. У рюкзаку світилася примарно-зеленим сяйвом велика склянка, до денця якої був пригвинчений людський череп. Він притулив своє напівпрозоре обличчя до скла,
розплющивши носа й дико вибалушуючи свої очі, схожі на варені яйця.
— Ти ж сама просила, щоб я попереджав тебе про небезпеку!— зіпнув череп. — От і маєш. Ой-ой-ой! Вона вже тут! Привид! Кістки! Волосся! Ой!
— Замовкни, будь ласка! — я відчула, що зойки черепа діють на мене аж ніяк не найкращим чином. Увесь цей час я оглядала кімнату, особливо пильно придивляючись до за-тінків, — шукала слідів мерця, що повернувся з потойбічного світу. Правду кажучи, жодних таких слідів мені не траплялось, та пошуки хоч трохи заспокоювали мої нерви. Привид цього разу мені дістався незвичайний. Витягши склянку з черепом і поставивши її вбік, я заходилась гарячково порпатись у рюкзаку, дістаючи звідти соляні бомби, лавандові гранати й залізні ланцюги.
А в моїй голові досі лунав голос черепа:
— Якщо ти шукаєш люстерко, Люсі, то воно прив’язане мотузком до задньої стінки рюкзака.
— Ой... справді.
— Ти ж сама прив’язала його туди й забула!
— Так-так... твоя правда.
Череп уважно стежив за тим, як я відв’язую люстерко, а тоді запитав:
— Хвилюєшся, еге ж?
— Анітрохи.
— А може, хоч трошки?
— Ні.
— Ну, диви... До речі, ця тварюка вже близько.
Він мав рацію. Часу на балачки не було. Через дві секунди я вже тримала люстерко в руках.
Я вже згадувала, що цього разу мені трапився незвичайний Гість. Невидимий — навіть для агента з потужним Зором. Вважалося, що це дух сумнозвісної Емми Марчмент, яка мешкала в цьому будинку на початку вісімнадцятого століття—тоді це була приватна садиба, а зараз її перебудували під контору страхової компанії. Свого часу Емму звинувачували в чаклунстві, підозрювали в убивстві кількох родичів, аж поки власний чоловік урешті зарізав її уламком дзеркала, яке перед тим розбив. Тепер привид Емми з’являвся тільки як віддзеркалення в люстерках, шибках, на металевих поверхнях, і кілька співробітників компанії вже загинули від її дотику. Тож знешкодити цей привид, зрозуміло, було досить-таки нелегко.
Наша команда озброїлась люстерками — агенти тинялися з ними туди-сюди, раз по раз перелякано озираючись на темні закутки. Мені до останньої хвилини люстерко було ні до чого — я цілком сподівалась на свої відчуття й дослухалась до звуків. Тепер, одначе, ситуація змінилась. Я підняла люстерко так, щоб у ньому було видно кімнату.
— Гарненька штучка!— зауважив череп. — А яка оправа! О-о, як я люблю цих рожевих поні й веселки!