Я загубилась, а тепер знайшлась.

Біллі Саммерс сидить у вестибюлі готелю й очікує на авто. Полудень п’ятниці. Хоча читає Біллі дайджест-комікс під назвою «Хлоп’ята й дівчата Арчі», роздумує він про Еміля Золя та його третій роман, проривну «Терезу Ракен». Він думає, що це вельми підхожа книжка для молодого чоловіка. Думає, що з нею Золя лише почав розробляти шахту, яка згодом обернеться йому глибокою й казковою жилою цінної руди. Думає, що Золя був — і залишається — кошмарною версією Чарльза Дікенса. Думає, що це могла б бути непогана тема для есе. Хоча сам він есе ніколи не писав.

Дві хвилини по дванадцятій двері відчиняються, і у вестибюль заходять двоє чоловіків. Один високий і з чорним волоссям, зачесаним у «помпадур», як у 50-х. Другий — коротун в окулярах. Обидва в костюмах. Усі Нікові пацани носять костюми. Біллі знає, що високий звідкись із заходу. Він з Ніком уже давно. Його звуть Френк Макінтош. Через «помпу» дехто з Нікових називає його Френкі Елвіс або — оскільки ззаду в нього дрібна залисина — Лискучий Елвіс. Але позаочі. Другого Біллі не знає. Певно, місцевий.

Макінтош простягає руку. Біллі підводиться й потискає її.

— Здоров був, Біллі. Радий, давно не бачилися.

— І я радий, Френку.

— Це Полі Лоґан.

— Здоров, Полі. — Біллі ручкається з коротуном.

— Приємно познайомитися, Біллі.

Макінтош бере з руки Біллі «Арчі».

— Досі комікси читаєш, я так бачу.

— Ага, — відповідає Біллі. — Мені подобаються. Ті, що смішні. Деколи і з супергероями читаю, але вони мені не так заходять.

Макінтош прогортує сторінки й показує щось Полі.

— Глянь на цих малишок. Та на них навіть подрочити можна.

— Бетті й Вероніка, — пояснює Біллі, відбираючи комікс. — Вероніка — дівчина Арчі, а Бетті хотіла б бути на її місці.

— Ти й книжки читаєш? — запитує Лоґан.