Жан-Крістоф Ґранже
Мізерере
(Псалом п’ятдесятий)

Крик був ув’язнений в органі.

Він свистів у трубах. Відлунював у всій церкві. Приглушений. Пом’якшений. Уривчастий. Ліонель Каздан ступив три кроки й зупинився біля запалених свічок. Він глянув на порожні хори, на мармурові колони, на стільці, обтягнуті темно-малиновою тканиною.

— Нагорі, біля органа, — сказав Саркіс.

Каздан круто обернувся й пірнув у кам’яну спіраль, що підіймалася до хорів.

У церкві Святого Іоанна Хрестителя орган має одну особливість. Труби стримлять у центрі, нагадуючи пускову установку ракет, але клавіатура розташована збоку; вона відокремлена од корпусу й утворює з ним прямий кут.

Каздан просувався вперед, ступаючи по червоному килиму, попід парапетом, викладеним із синього каменю.

Труп був затиснутий між трубами й пультом клавіатури. Він лежав на животі, права нога була підібгана, а руки судомно стиснуті, так ніби він намагався повзти. Партитури й молитовники були розкидані навколо нього. Маленька чорна калюжка розтеклася довкола голови. Майже інстинктивно Каздан глянув на годинник: 16 година 22 хвилини.

На якусь мить він позаздрив цій смерті, цьому спокою. Йому завжди здавалося, що з віком він відчуватиме дедалі глибшу тривогу й нестерпніший страх перед небуттям. Але з ним відбувалося щось протилежне. Із плином років його поступово опановувало якесь дивне нетерпіння, і коли бачив перед собою смерть, то був нездатний чинити опір її магнетичній привабливості.

Ось він, спокій, нарешті.

Ось коли замовкають внутрішні демони.

Окрім калюжки крові, — жодних слідів насильства. Може, цей чоловік просто пережив серцевий напад і поранився, коли падав? Каздан опустився на коліно. Обличчя мертвого було затулене зігнутою рукою. Ні, він убитий. Каздан відчував це нутром.

Жертва ніби спиралася ліктем на педаль органа. Каздан мало що розумів у механізмах цього інструмента, але здогадався, що натиснута педаль відкрила труби з олова та свинцю, підсиливши резонанс від крику. Як було вбито цього чоловіка? Чому він закричав?

Каздан підвівся й дістав телефон. Набрав по пам’яті кілька номерів. Щоразу його голос упізнавали. Щоразу йому відповідали: «О’кей!» По тілу пробігло тепло. Отже, він не мертвий. Принаймні не зовсім мертвий.

Йому пригадався «Таємний аґент» Альфреда Гічкока, один із тих чорно-білих фільмів, які він дивився в кінотеатрах-студіях Латинського кварталу, щоб якось заповнити свої вечори. У тому фільмі двоє агентів знаходять труп, який сидить обличчям до клавіатури органа в невеличкій швейцарській церкві, поклавши пальці на клавіші, що видобувають дисгармонійний акорд.

Підійшовши до балюстради, Каздан подивився на залу під ногами. На велике зображення Христа з ангелом святого Матвія та орлом святого Іоанна у глибині апсиди. На люстри, підвішені під склепінням. На парчеву завісу вівтаря. На пурпурові килими. Це була та сама сцена, що й у фільмі Гічкока, але у вірменському варіанті.

— Що ви, в біса, тут робите?

Каздан обернувся. Під сходами стояв незнайомець, із низьким лобом і густими бровами. У напівсутінках він скидався на сатиричний малюнок, накреслений чорним фломастером. Вигляд він мав розлючений.

Замість відповіді Каздан помахом руки попросив його замовкнути. Він хотів іще послухати свист, який став майже нечутний. Коли ця висока нота вмерла, він підійшов до незнайомця.

— Ліонель Каздан, майор Бригади кримінального розслідування.

На обличчі незнайомця з’явився подив.

— Хіба ви досі на службі?

Це запитання було варте всіх відповідей. Каздан більше не мав ілюзій. У куртці пісочного кольору, із сивим волоссям, що було підстрижене йоржиком, з обмотаною шарфом шиєю, у свої шістдесят три роки та ще й із гаком, він був більше схожий на солдата-найманця, забутого десь на вимощених грубою бруківкою дорогах Чаду або Ємену, ніж на офіцера французької поліції.