Жан-Крістоф Ґранже
Лонтано

Ізе й Каїто
Біле сонце, червона курява.
Розпечена капличка — понад сорок градусів.
Кожен із присутніх політиків, офіцерів, почесних осіб і поважних бізнесменів рвучко виступав уперед, аби бігцем попрощатися з покійним, тоді так само бадьоро відступав, засліплений променями полудневого сонця і спалахами фотокамер. Позаду, вбрані абияк, стояли представники народу, стримувані солдатами Збройних сил Демократичної Республіки Конго. Вони розмахували невеличкими пластиковими прапорцями із зображенням небіжчика.
Ерван Морван запитував себе, що він тут робить. Нічого спільного з Конго, попри те, що він тут народився, у нього не було. Він повернувся до Франції, коли мав лише два роки, тож жодних спогадів про Конго не зберіг. Його батько, Ґреґуар, наполіг, щоб той був присутнім на похороні генерала Філіпа Сезе Нсеко, «давнього приятеля» з Лубумбаші, адміністративного центру провінції Катанґа. Ерван погодився, позаяк був слухняним сином, а також через дивну цікавість…
У другій групі, серед білих, на свою чергу чекали Морван-батько і Морван-син. Балдахін над труною, пишно оздоблений квітами, з пурпурними завісами нагадував убиральню якоїсь примадонни. Портрет Нсеко у рамі з позолотою нависав над домовиною, накритою прапором Демократичної Республіки Конго: ніжно-блакитне тло з жовтою зіркою, яке перетинає червоно-жовта діагональ. Учасники поховальної процесії і духового оркестру були вбрані у яскраво-червоні лівреї. Клас.
Однак, якщо уважно придивитися, в око впадали певні недоліки. Запорошені однострої були зле пошиті. Навіс перекошений. Духовий оркестр фальшивив, закінчуючи кожну музичну фразу писклявим пуком. Замість тарілок — покришки від балій.
Та найгірше — було страшенно спекотно. Спека випалювала найдрібніші молекули життя, аж ті шкварчали наче сало на сковороді.
Ерван послабив краватку. Сорочка прилипала до тіла. У горлі пересохло, наче піску наївся. В очах потемніло. Уперше в житті він боявся, що знепритомніє.
Поруч з ним Ґреґуар, заввишки метр дев’яносто і вагою сто двадцять кілограмів, у тугому костюмі від Ерменеджильдо Зеньї. Здавалося, він мав імунітет до цього пекла. З вінком під пахвою він тиснув усім руки, мило посміхався, стримував сльозу, словом, грав комедію без анінайменшої тіні незручності.
Ерван спостерігав за поведінкою батька: той мав обвітрене, наче витесане з каменю, обличчя бретонського моряка. Схожий на буйвола з грецьким носом. Густа сивувата шевелюра облямовувала голову, наче шар гальванізованої сталі. Насправді Ерван був його трохи не такою колосальною і менш грізною копією.
— Алі Бонґо, син Омара, — пробурмотів Ґреґуар, коли до труни підійшов невеликий на зріст чоловік.
Ерван зовсім не розумівся на африканській політиці, однак, принаймні він знав таке: Омар Бонґо, незмінний президент Габону вже понад сорок років, був одним із найстрашніших лідерів африканських держав і «вічним другом» Франції, який щедро поливав «Гексагон» нафтою. Тепер смолоскип підхопив його син Алі.
— За ним Мойсей Катумбі Шапве, губернатор Катанґи…
Вони для Ервана були усі один на одного схожі, проте цей, на щастя, був метисом і мав на голові ковбойського капелюха. Судячи з того, що йому розповідали, Катумбі був впливовою у краї особою. Мільйонер, філантроп, президент футбольного клубу, один із найвідоміших діячів уряду Кабіли.
— Рішар Мюєж, міністр внутрішніх справ ДРК. Украй небезпечний.
Напередодні за вечерею Ґреґуар Морван розповідав синові про сучасну історію країни. Ерван мало що зрозумів, але запам’ятав кілька фактів. Після геноциду у Руанді тутсі переслідували збройні загони хуту аж до Конго. Вони скористалися нагодою, аби скинути Мобуту і призначити президентом Лорана-Дезіре Кабілу, який послужливо виступив проти своїх союзників, розв’язавши другу конголезьку війну між регулярним військом, озброєними тутсі, біженцями хуту, загонами повстанців, «блакитними шоломами»… У 2001 році Кабілу було вбито, і новим президентом став його син Жозеф. Десять років по тому війна все ще тривала, а Демократична Республіка Конго серед усіх країн світу за індексом людського розвитку ООН посіла останнє місце. Годі уявити гіршого місця на планеті, де з’явитися на світ…
— А цей…
Ерван вже не слухав. Від самого дня приїзду він вбирав у себе все, що його оточувало: запахи, кольори, спеку. Він приземлився у Кіншасі напередодні, о п’ятій ранку. Коли спускався трапом літака, його з усіх боків залили барви розплавленого свинцю і пахощі ранкової зорі.
Поки вони їхали до столиці «автострадою» (чи радше битим шляхом), зійшло сонце. Повітря враз стало абсолютно сухим, просякнутим затхлим запахом цегли і неочищеного бензину. Кіншаса, яку колись називали Красунею, нині — величезний перекинутий смітник, де, наче у мурашнику, кишать чорні голови і яскраві бубу.[1]
У готелі Ерван відразу кинувся до свого номера, увімкнув кондиціонер на максимальне охолодження і прийняв душ. Після кількагодинного перепочинку — знову повернувся на пательню: аперитив і обід з батьком біля басейну. Потім вирушив до аеропорту, аби здійснити новий переліт внутрішніми авіалініями. По дорозі до летовища почався дощ. Пил перетворився на багно, усі кольори змішалися у суцільний багряний потік, який заливав вулиці, стікав з дахів, заляпував стіни. «Щось зарано для сезону дощів», — оголосив Морван тоном лікаря, який діагностує рак.
Через чотири години такою самою зливою їх зустріла Лубумбаші, «столиця міді». Ерванові здавалося, що вони пливуть у навколоплідних водах світу. Батько, без жодної іронії, поплескав його по плечу і промовив: «Це, хлопче, колиска нашої родини!». Доволі дивне формулювання: зазвичай Морван вихвалявся своїм походженням із аристократичного бретонського роду Морванів-Коеткенів. У готелі така ж звична послідовність: аперитив, вечеря, басейн. Вечір було присвячено померлому бідоласі Сезе Нсеко. Цей чоловік керував «Колтано» — гірничопромисловим підприємством, заснованим самим Морваном.
Ерван примирився з цим. Серед тривожних криків ночі він чув, як на інсектицидних неонових лампах згорають комарі. На дні підсвіченого басейну було повно опалого листя та п’явок. Ерван уже зрозумів, що білі в Африці живуть, наче ті жаби, які кумкають навколо ставка.
Наступного дня, коли він прокинувся, повітря обпікало з новою силою. Кондиціонер здох. Тільки-но Ерван встиг вбрати чорний костюм, як побачив батька, який, наче рятувальне коло, вже тримав під пахвою вінок, замовлений вранці у місцевого торговця квітами.