Г’ю Гоуї. Бункер
Ілюзія

Тим, хто насмілився сподіватись

Частина I
Холстон

1

Діти грались, а Холстон піднімався назустріч власній смерті; він чув їхні вигуки — так галасують лише щасливі діти. Поки вони шалено тупотіли нагорі, Холстон, не поспішаючи, методично відміряв важкі кроки, долаючи Гвинтові сходи і брязкаючи підборами старих чобіт на металевих східцях.

Східці, як і татові чоботи, були вже потерті. Подекуди ще трималися лусочки крихкої фарби, переважно по кутках і на присхідцях, де їм нічого не загрожувало. В інших місцях лежав пил, який невеличкими хмарками здіймався від кожного кроку. Холстон відчував, як вібрують металеві поручні, витерті до блиску. Це його завжди дивувало: як голі долоні та човгання ніг могли витерти міцну сталь навіть за століття. «По молекулі за раз», — припускав він. Кожне життя стирало один шар, а бункер стирав і саме життя. Ноги багатьох поколінь потроху вигинали східці, тож їхні краї заокруглилися мов закопилені губи. Посередині майже не лишилося слідів дрібних алмазів, що свого часу скріплювали східці. Лише з боків збереглися фрагменти візерунку — маленькі пірамідальні виступи з гострими кінчиками та цяточками фарби на сталевій поверхні.

Холстон піднімав старий чобіт, ставив його на стару сходинку, натискав і знову піднімав. Він загубив себе у незліченних роках, у постійному руйнуванні молекул і життів, шар за шаром перемелених на дрібний пил. І він подумав, уже не вперше, що й життя, і ці сходи призначалися для чогось іншого. Вузька конструкція видовженої спіралі, вставленої у товщу бункера, мов соломинка в склянку, розраховувалася не для подібного застосування. Як і більшу частину циліндричного приміщення, ці сходи, здавалося, будували з іншою метою, і виконувати вони мали інші функції, про які давно забуто. Те, що слугувало нині за головну транспортну артерію для тисяч людей, які сновигали то вгору, то вниз у щоденних справах, видавалося Холстону більш придатним хіба що для десятка осіб, та й то за надзвичайних обставин.

Він проминув ще один поверх — цоколь, поділений на спальні сектори. Коли Холстон подолав останні прогони, завершуючи своє прощальне сходження, дитячий гамір став ще гучнішим. То був сміх юних, які поки не до кінця збагнули, де живуть, і не почали боротися з цим місцем, їхні душі ще не відчували, як зусібіч їх тисне земля, не почувалися живцем похованими. Навпаки, вони ще почувалися живими. Живими й бадьорими, і їхні щасливі вигуки котилися сходами вниз. І дитяче щебетання так не в’язалося з тим, що робив Холстон, — із його твердим рішенням вийти назовні.

Коли він наблизився до найвищого рівня, один голос вирізнився з-поміж інших, і Холстон пригадав, як він сам був дитиною в бункері: навчання у школі та свої розваги. Тоді задушливий бетонний циліндр і його незліченні поверхи з житлами, майстернями, гідропонічними городами, очищувальними секціями з переплетінням труб здавалися йому цілим всесвітом, величезним обширом, який неможливо дослідити, лабіринтом, де він сам і його друзі могли загубитися назавжди. Відтоді минуло понад тридцять років. Холстону здавалося, що його дитинство минуло два чи три життя тому, і насолоджувався ним хтось інший. Не він. Він же, поважний, авторитетний шериф, намагався забути минуле. А нещодавно з’явився і третій етап його життя — поза дитинством і посадою шерифа. Це були рештки його самого, перемелені на пил; три роки німого очікування того, що ніколи не станеться; кожен день тривав довше за будь-який місяць із щасливіших часів його життя. Сходи скінчилися, і рука Холстона зісковзнула з поручнів. Вигнута перекладина з витертої сталі обривалася там, де сходовий майданчик більшав, утворюючи найширше приміщення в усьому підземному комплексі: кав’ярню і прилеглий вестибюль. Веселий вереск дітлахів тепер чувся зовсім поряд. Малеча в яскравому одязі гасала поміж розкиданих стільців, граючи у квача. Кілька дорослих намагалися стримувати цей гармидер. Холстон побачив Донну, яка підбирала з брудних кахлів розкидані крейду та фломастери. Її чоловік Кларк сидів у протилежному кутку кімнати, за столом, з чашками соку та кукурудзяним печивом у мисках. Він привітав Холстона помахом руки.

Холстон і не думав відповідати — не мав ні сил, ані бажання. Його погляд ковзнув повз дорослих і захеканих дітей до невиразного краєвиду, спроектованого на стіну кав’ярні. Це була найбільша панорама їхнього негостинного світу. Світанок. Слабке світло огортає мертві пагорби, що майже не змінилися з тих часів, коли Холстон був хлопчаком. Вони височіли, як і завжди, поки він від гри у квача поміж столиками кав’ярні зійшов у свою нинішню порожнечу. А за округлими гребенями величних пагорбів, на такому знайомому й уже остогидлому обрії слабко мерехтіли перші промені сонця. Трохи віддалік стояли стародавні конструкції зі скла і сталі, у яких, імовірно, мешкали люди — коли ще жили не під землею. Якийсь хлопчик вилетів із дитячого натовпу мов комета і врізався Холстону в коліна. Той нахилився, щоб підняти малого, — це був син Сьюзен, — та малюк уже мчав геть, до своїх друзів.

Холстон раптом згадав про лотерею, в яку вони з Еллісон виграли того року, коли вона померла. Він досі зберігав квиток, ніколи з ним не розлучався. Хтось із цих дітлахів міг бути їхнім. Зараз він — чи вона — мав би вже років зо два і бігав би підтюпцем за старшими дітьми. Як і всі батьки, вони мріяли про рідкісне везіння — двійнят. Звісно, старалися. Після того, як зняли її імплант, вони проводили казкові ночі у спробах погасити той виграшний квиток; батьки бажали їм удачі, а інші гравці в лотерею мовчки молилися, щоб цей рік швидше минув. Вони знали, що у них є лише рік, і навіть стали забобонними. Гірлянда часнику над ліжком мала підвищувати фертильність, дві десятицентові монети під матрацом — на двійнят, рожева стрічка у волоссі Еллісон, синя фарба під очима у Холстона... Це було і смішно, і відчайдушно, і весело. Проте божевіллям було б не робити нічого, не випробувати хай навіть найбезглуздіший обряд чи прикмету.

Але не судилося. Ще до того, як сплинув рік, жереб перейшов до іншої пари. І не через невдалі спроби; їм забракло часу. Раптово не стало дружини.

Холстон відвернувся від дітлахів та невиразного зображення й попрямував до свого офісу, розташованого між кав’ярнею і шлюзом бункера. Долаючи цю відстань, він думав про сутичку, яка сталася колись на цьому місці, про сутичку привидів. Він протягом трьох останніх років мусив проходити тут щодня. Холстон знав: якби озирнувся і глянув на стінну панораму, якби вдивився у тьмяний, з роками закіптюжений об’єктив, якби простежив за темною ущелиною, що вела до пагорба, за тією складкою, що прорізала бурий схил аж до покинутого міста, — розгледів би її постать. Там, на пагорбі, можна було б побачити його дружину. Вона лежала мов сонний валун, зі схрещеними під головою руками, а токсини, розчинені в повітрі, пожирали її тіло.

Напевно, розгледіти щось було важко навіть тоді, коли зображення ще не настільки розмилося. Та й не варто довіряти тій картині. Вона викликала багато сумнівів. Тож Холстон волів не дивитися туди. Він проминув місце, де навіки оселилися тяжкі спогади: тут сталася сутичка його дружини з привидами, і вона раптово збожеволіла. Холстон увійшов до офісу.

— О, дивіться, хто це в нас так рано, — сказав Марнз, усміхаючись.

Заступник Холстона зачинив металеву шухляду в шафі для паперів, і стародавня шафа застогнала, мов перед смертю. Він узяв чашку, з якої ще парувало, й лише тоді помітив серйозний настрій Холстона.

— Усе гаразд, босе?

Холстон кивнув. Він вказав на стенд із ключами за робочим столом Марнза.

— Камера в’язниці, — попросив він. Заступник перестав посміхатись і збентежено насупився. Він поставив чашку на стіл та повернувся до ключів. Поки Марнз шукав ключа, Холстон востаннє потер у долонях гостру, прохолодну сталь, а тоді поклав зірку шерифа на стіл. Заступник простягнув ключа. Холстон узяв його.

— Мені захопити швабру? — Марнз показав великим пальцем на кав’ярню за спиною. Якщо ніхто не сидів у в’язниці, до камери заходили тільки для прибирання.

— Ні, — відповів Холстон. Він кивнув у бік камери, запрошуючи заступника йти за ним.

Стілець за столом зарипів, коли Марнз підводився, щоб приєднатися до боса. Холстон підійшов до камери. Ключ легко повернувся у шпарині. Якісний, добре налагоджений механізм різко клацнув. Ледь чутне рипіння петель, рішучий крок, поштовх, брязкіт і випробування скінчилося.

— Босе?

Холстон простягнув ключі між ґрат. Марнз розгублено подивився на них, проте не забрав і опустив руку.

— Що сталося, босе?

— Приведіть мера, — сказав Холстон. Він зітхнув. Це тяжке зітхання стримувалося вже три роки. — Скажіть їй, що я хочу вийти назовні.