Пам’яті Ернеста Брюн Тома, який завжди вчив мене тягнутися до зірок
20 БЕРЕЗНЯ 1888
Люба Маргарет!
Я дякую вам за щирі співчуття, які ви висловили з приводу смерті моєї милої Амелії. Це була найважча зима для мене, адже чи не кожного місяця я бачив, як черговий старий друг помирає від хвороби чи віку. Тепер із великим пригніченням я усвідомлюю, як швидко спливають мої останні роки.
Я розумію, що це може бути останньою можливістю звернутися до важкої теми, яку я мав би підняти вже давно. Мені не варто було про це говорити, бо я знаю, що ваша тітка вважала за краще приховувати це від вас. Повірте, вона робила це винятково з любові, бажаючи захистити вас. Але я знаю вас із дитинства, люба Маргарет, я бачив, як ви зростали і ставали сміливою жінкою. Я знаю, як твердо ви вірите у силу правди. Тож я впевнений, що ви б хотіли дізнатися цю історію, якою б хвилюючою вона не була.
П'ятдесят вісім років минуло з того часу. Ви були ще немовлям і не можете пам'ятати, що тоді сталося. Насправді я й сам майже забув про це. Але минулої середи я знайшов пожовтілу газетну вирізку, яка була вкладена у мій старенький примірник «Анатомії» Вістера, й усвідомив, що, найпевніше, згадка про ті події помре разом зі мною, якщо я про них нікому швиденько не розповім. Відтоді, як вашої тітки не стало, я залишився єдиним, хто знає цю історію. Усі інші вже померли.
Мушу попередити вас, що подробиці не з приємних. Але це історія про шляхетність і відчайдушну мужність. Ви, можливо, не вважали свою тітку наділеною цими якостями. Без сумніву, вона не вирізнялася з-поміж інших сивоволосих жінок, яких можна побачити на вулиці. Але я запевняю вас, Маргарет, що вона, як ніхто інший, заслуговувала нашої поваги.
Заслуговувала, можливо, більше, ніж будь-яка жінка з тих, які мені коли-небудь зустрічалися.
Тепер уже пізня година, а після настання ночі очі старої людини недовго можуть залишатись розплющеними. Тож зараз я додаю газетну вирізку, про яку йшлося вище. Якщо ви не маєте бажання дізнатися більше, будь ласка, дайте мені знати, і я ніколи більше про це не згадаю. Але якщо вам цікаво з'ясувати дещо про своїх батьків, то я знову візьму перо за найближчої нагоди. І тоді ви дізнаєтеся цю історію, правдиву історію вашої тітки та Вестендського Женця.
З найкращими побажаннями
О. В. Г.
1
СЬОГОДЕННЯ
«То ось як закінчується шлюб», — подумала Джулія Гемілл, устромляючи лопату в землю. Ані солодкого шепотіння наостанок, жодного ніжного стискання артритних рук через сорок років. І навіть без дітей та онуків, які б із сумом схилилися біля її лікарняного ліжка. Вона знову зачерпнула землю і кинула її вбік, каміння з грюкотом посипалося на курган. Тут була сама глина з камінням, і не росло нічого, крім ожинових хащів. Безплідний ґрунт, як і її шлюб, що не дав паростків і не лишив по собі нічого тривалого, себто з нього не проросло нічого, за що б варто було триматися.
Вона наступила на лопату і почула брязкіт, відчула, як здригнувся її хребет, коли залізо вдарило по камінню — по величезній брилі. Тоді вона пересунула лезо, але, навіть встромляючи його під різними кутами, не змогла зрушити камінь. Деморалізована й спітніла від спеки, вона дивилася в яму. Увесь ранок жінка несамовито копала, аж пухирі повилазили під її шкіряними рукавичками. Довкола Джулії юрмилася хмара комарів, які пищали коло обличчя і плутались у волоссі.
Вона не мала вибору: щоб перетворити це подвір’я, геть заросле бур'яном, на квітучий сад, потрібно було продовжувати працювати. Ця каменюка була на її шляху.
Раптом Джулія втратила надію, здалось, що їй забракне сил для виконання цього завдання. Вона кинула лопату і важко опустилася на купу землі й каміння. Чого це вона вирішила, що зможе відновити цей сад і врятувати будинок? Жінка дивилася через сплетіння бур’янів на перекошений ґанок зі старих дошок. «Дурість Джулії» — ось як їй слід назвати це місце. Купила, не зваживши, коли її життя руйнувалося. Згорів сарай — гори і хата! Це мав бути утішливий приз за пережите розлучення. У тридцять вісім років Джулія отримувала власний будинок, будинок з історією та душею. Коли агентка з нерухомості вперше провела її кімнатами, вона побачила витесані вручну балки, помітила клаптик старовинних шпалер, які визирали крізь щілину в багатьох шарах, що їх було наклеєно пізніше, і зрозуміла, що цей будинок був особливим. І він кликав її, благаючи про допомогу.
— Місце просто неймовірне, — сказала агентка, — з будинком іде приблизно акр землі. Таке нелегко знайти поблизу Бостона.
— То чому ж його ще не продали? — спитала Джулія.
— Ви бачите, в якому він стані. Коли ми вперше оглядали будинок, купи ящиків з книжками та старими паперами сягали стелі. Спадкоємцям знадобився місяць, щоб вивезти їх звідси. Вочевидь, ремонту потребує весь будинок, від даху до фундаменту.
— Що ж, мені подобається те, що в цього місця цікаве минуле. Це не завадить мені його купити.
Агентка не була впевнена: