Для Елоїз та Клементини

За змогу побачити неймовірні дива та (найкривавіші) жахіття сестринства

ЩОДЕННИК РОУЗ ІНҐРІД КАСЕЛ

Минуло три місяці відколи пішов Оуен. Пішов чи, якщо точніше, пішов від мене — важко сказати напевне, бо, як і багато чого у світі дорослих, все неоднозначне й заплутане. Він влаштувався на роботу в Лондоні — нібито трапилася слушна нагода. Певна річ, він і мене запрошував із собою, але ми обоє знали, що я не зможу поїхати. Ще одна особливість світу дорослих — зобов’язання. У моєму випадку — одне особливе зобов’язання. Ферн.

Тільки не подумайте, буцім я її звинувачую. Зовсім ні. У тому, що наші з Оуеном стосунки розлетілися на друзки, стовідсотково винна лише я. Я вчинила найганебніший із подружніх гріхів — я змінилася. Щойно мені виповнилося двадцять сім, я з освіченої, емансипованої жінки перетворилася на одну з тих жалюгідних бідолах, які понад усе хочуть дитину, тож мій чоловік утік від мене. Я як божевільна купувала тести для визначення овуляції, вимірювала температуру й змушувала чоловіка робити аналізи сперми. У попередньому житті, перебуваючи (як я припускала) у своїй вежі зі слонової

кістки, де про проблеми з фертильністю й мови бути не могло, я зневажала таких жінок. А тоді стала однією з них. Я напосідала, напосідала й напосідала, поки чоловік пішов. Точніше кажучи, пішов від мене.

Мій психотерапевт має слушність: якщо викласти ці думки на папері, і справді стає легше. Під час сеансів ми майже не говоримо про Оуена, а протягом п’ятдесяти хвилин розмовляємо здебільшого про моє травматичне дитинство. На його думку, хороший спосіб упоратися з травмою й залишити її в минулому — це записати її. Саме тому він і дав мені цей щоденник. Не впевнена, що це допоможе, але вже як є. Мабуть, не так легко позбутися звички всім догоджати й усіх слухатися.

Цілком зрозуміло, що почати треба з вечора біля річки. Мені тоді було дванадцять років. Ми поїхали на природу з наметами. Мама зустрічалася з Деніелом уже майже пів року, але ми вперше вибралися кудись разом. Деніел взяв із собою Біллі, і ми з Ферн були цьому дуже раді, бо завжди мріяли про брата й усі ті прекрасні речі, що йшли разом з ним у комплекті: бурхливі веселощі, інтелектуальні дискусії та красиві друзі. Перші кілька днів ми добре проводили час. Ба навіть краще, ніж добре. Тоді вперше у мене з’явився шанс відчути, що таке нормальна сім’я. Деніел учив нас рибалити, Біллі учив грати в покер, а мама... мама стала зовсім іншою людиною. Вона раз по раз нагадувала нам мастити шкіру сонцезахисним кремом і просила бути обережними в річці, бо «течія може бути досить сильною». Одного дня вона навіть ніжно обійняла мене за плечі, коли ми сиділи біля вогнища. Раніше вона ніколи цього не робила. І я ніколи не забуду, як це — опинитися в маминих обіймах.

Останнього вечора ми з Біллі й Ферн пішли до річки. У повітрі й досі висіла денна спека й весь час доводилося від-

махуватися від надокучливих комарів. Біллі не вилазив з води, бо тільки там можна було врятуватися від нестерпної жари. Зазвичай ми з Ферн теж купалися, але того вечора з нею було щось не так. Я весь день хотіла запитати, що сталося, та коли сестру щось турбувало, вона була не в гуморі, тож вирішила дати їй спокій.

Ми просиділи біля річки майже годину, аж тут я відчула, що хочу справити свою природну нужду. Оскільки Біллі не збирався вилазити з води, я побрела в гущавину, бо не хотіла, щоб він побачив, як я мочуся. Ішла я повільно, бо було темно, хоч око виколи, до того ж я була боса, тож мусила уважно дивитися, куди ступаю. Та й страх змій зовсім не допомагав рухатися швидше. Зрештою, я впоралася щонайбільше хвилин за п’ять. Але, судячи з усього, цього цілком вистачило.

Коли я провернулася до річки, Ферн уже не було.

— Ферн, — погукала я. — Ти де?

Було досить дивно не знайти сестру на тому місці, де я її залишила.

Приблизно за хвилину я побачила Ферн. Вона стояла, наче примара, на мілководді, залита місячним сяйвом. А Біллі ніде не було видно.

— Що тут... — почала я, ступивши крок до неї, і вона одразу підняла догори руки.

Перш ніж я встигла запитати, що відбувається, щось спливло на поверхню води поруч із нею — шматок білої, позбавленої життя плоті.

— Ферн, — прошепотіла я, — що ти накоїла?

ФЕРН

Щовівторка о 10:15 ранку я стою за стійкою реєстрації в громадській бібліотеці Бейсайда. Зазвичай працювати за стійкою я не люблю, за винятком ранків вівторка, бо звідси гарно видно круглий зал для відвідувачів, де щотижня влаштовують читання для дітлахів. Попри шум, галас і часом зовсім неочікувані прояви емоцій у дітей, мені ці зібрання подобаються. Сьогодні Лінда, дитяча бібліотекарка, потішить малюків виразним переказом «Трьох поросят». Судячи з усього, вона вирішила не просто прочитати казку, а розіграти невеличкий спектакль, поперемінно одягаючи то пухнасту маску вовка, то гладеньку рожеву маску поросяти зі світло-блакитними очима й випнутим уперед п’ятачком. Подеколи Лінда так реалістично й пронизливо верещить, зображуючи порося, що в мене аж пальці на ногах підгинаються.

Загалом діти в захваті від Ліндиного виступу, за винятком немовляти, яке несамовито горлає в мами на плечі, й маленького хлопчика у помаранчевому светрику, який, затуливши вуха, уткнувся обличчям бабці в коліна. Я теж з головою поринаю у дійство й не одразу помічаю біля стійки жінку з гострими кораловими нігтями, яка притискає до себе стос книжок. Відкочую своє ергономічне крісло трохи праворуч, щоб

краще бачити дітей, які саме допомагають Лінді здути уявну солом’яну хатинку, але жінка, як на зло, і собі відступає праворуч. Затим, роздратовано переминаючись з ноги на ногу, вона прокашлюється, стукає нігтями по стійці й каже:

— Перепрошую.

«Перепрошую», — повторюю я за нею подумки й доходжу висновку, що навряд чи вона справді просить у мене вибачення. Бо просити його немає за що, оскільки відвідувачі можуть вільно заходити й виходити з бібліотеки й просити дозволу нікому не треба. Можливо, жінка перепрошує за якусь прикрість... Але я не чула ні як вона відригує, ні як випускає гази. Тому вирішую, що жінка скористалася дивним соціальним звичаєм перепросити, щоб привернути до себе увагу. Я вже відкриваю рота, щоб сказати, що їй таки вдалося привернути мою увагу, але люди нині такі нетерплячі, що не встигаю я й слова промовити, як вона перебиває мене:

— Ви тут працюєте?

Іноді відвідувачі бувають на диво твердолобі. Якого милого я б сиділа за стійкою з надрукованим ім'ям на бейджі, якби я тут не працювала? Хоча визнаю, що не дуже відповідаю стереотипному образу бібліотекарки. По-перше, середньостатистичному бібліотекарю сорок п’ять років (згідно з «Бібліотечним вісником»), а мені лише двадцять вісім. По-друге, одягаюся я яскравіше й модніше за більшість своїх колег. Мені подобаються барвисті футболки, блискучі кросівки, довгі спідниці й комбінезони з веселками та єдинорогами. Волосся заплітаю у дві коси, які скручую у вузлики над вухами. Тільки не подумайте, що в такий спосіб я наслідую принцесу Лею. Однак іноді мені все-таки цікаво, чи вона теж обрала цю зачіску за її практичність, щоб довге волосся не заважало заклопотаній жінці. Проте я все-таки бібліотекарка. Це ж ясно, як божий день надворі.

— Так ви мене сьогодні обслужите? — допитується відвідувачка.