Моїй свекрусі Енн,

яку мені ніколи не хотілося вбити.

І моєму свекрові Пітеру,

якого почасти хотілося...

1
Люсі

Сьогодення...

Стоячи біля обіднього столу, я складаю випрану білизну. Аж раптом до будинку підʼїжджає поліційна автівка. Тихо й повільно — ні сирени, ні проблискових маячків. Та попри це щось стискається і щемить у грудях. Мій внутрішній голос попереджає, що щось-таки трапилось. Уже почало вечоріти, сусіди увімкнули ліхтарі на терасі. Саме час для вечері. Якщо о цій порі на порозі зʼявляється поліція, то явно сталось якесь лихо.

Я зазираю через арку до вітальні, де лінкувато розляглися мої дітлахи, втупившись кожний у свій гаджет. Живі й здорові, хіба що мають незначну екранну залежність. Семирічний Арчі на великому айпаді дивиться, як якась сімʼя грає у відеогру; чотирирічна Гаррієт на маленькому айпаді спостерігає, як дівчатка в Америці розпаковують іграшки. Навіть дворічна Еді, роззявивши рота, витріщається в телевізор. Я заспокоююсь — уся моя сімʼя перебуває під одним дахом. Ну, майже вся. «Тато! — раптом промайнула думка. — О, ні, будь ласка, тільки не тато».

Я знову дивлюся на поліційну автівку. Світло фар розрізає дрібненьку мряку.

«Принаймні з дітьми все гаразд, — винувато шепоче голос у голові. — Принаймні це не Оллі». Бо Оллі на задній терасі смажить бургери. Він у безпеці. Сьогодні прийшов раніше з роботи — вочевидь, стало зле — хоча зараз має цілком нормальний вигляд. Хай там що, але він живий, і я безмежно за це вдячна.

Дощ посилюється, і з неба вже починають падати рясні краплі. Поліціянти вимикають двигун, але з автівки не виходять. Я згортаю шкарпетки Оллі й кладу на стос його білизни, а затим беру наступну пару. Варто було б підійти до дверей, та руки продовжують машинально складати речі. Так, ніби якщо я поводитимуся, наче нічого не сталося, поліційна автівка кудись зникне й усе буде як зазвичай. Але марні мої сподівання — дверцята з боку водія відчиняються і з автівки вилазить поліціянт.

— Ма-а-а-ам, — гукає Гаррієт. — А Еді дивиться телевізор!

Два тижні тому відома журналістка різко висловилася щодо того, що діти віком до трьох років не повинні дивитися телевізор. Ба більше, вона назвала це «жорстоким поводженням з дітьми».

Як і більшість австралійських мам, я спершу обурилася і вибухнула цілком очікуваною тирадою на кшталт: «Та що вона взагалі знає? У неї, мабуть, армія няньок, і вона жодного дня не сиділа з дітьми!» Та потім усе те різко перетворилося на нове правило: «Ніяких екранів для Еді». І воно ще двадцять хвилин тому діяло, поки мені не зателефонували з компанії — постачальника електроенергії. Еді, зрозумівши, що мені треба поговорити, застосувала свій старий хитрий викрутас: «Мам, ма-а-ам, МА-А-А-А-АМ...» Зрештою я піддалася і ввімкнула їй дитяче шоу, а сама пішла до спальні, щоб завершити телефонну розмову.

— Усе гаразд, Гаррієт, — відповідаю їй, не відриваючи погляду від вікна.

І тут переді мною зʼявляється розлючене личко Гаррієт: її темно-каштанове волосся і густий чубчик розлітаються навколо голови, немов мотузки на швабрі:

— Але ж ти КАЗАЛА...

— Не зважай на мої слова. Кілька хвилин не зашкодять.

Поліціянту на вигляд років двадцять пʼять — тридцять, не більше. Кашкет тримає в руці, потім засовує його під пахву, аби осмикнути завузькі штани. Невисока пишна поліціянтка приблизно того самого віку і собі встає з пасажирського сидіння. Її кашкет там, де й повинен бути, — на голові.

Обійшовши автівку, вони пліч-о-пліч прямують доріжкою. Явно йдуть до нас. «Нетті, — раптом промайнула думка. — Це Нетті».

Цілком можливо. Останнім часом у сестри Оллі були проблеми зі здоровʼям. Чи, може, це Патрік? А, може, це взагалі щось інше?

Власне, глибоко в душі я знаю, що це не Нетті, не Патрік і не тато. Так буває, інколи ти просто знаєш.

— Бургери готові.

Скриплять двері, що ведуть на терасу, і до будинку заходить Оллі з тарілкою смакоти.

Дівчатка біжать до нього, він грається з ними, клацаючи щипцями для мʼяса, а вони стрибають довкола нього і так голосно верещать, що стукоту у двері майже не чути.

Майже.

— Хтось постукав у двері? — Оллі зводить догори брову, щоправда, більше від подиву, ніж від занепокоєння. Власне, він аж пожвавішав: «Незваний гість у будній вечір! Хто б це міг бути?»

З нас двох більш товариський Оллі. Це він погодився увійти до шкільного батьківського комітету, бо «це чудовий спосіб познайомитися з людьми»; це він вилізе на огорожу, щоби привітатися із сусідами, якщо почує їхні голоси в саду; це він підійде до людини, котра видається йому знайомою, і намагатиметься довідатися, чи вони таки справді знають одне одного. Душа-чоловік. Для Оллі незнайомець на порозі у робочий день — радше радісна пригода, ніж лиха звістка.