Моїй мамі

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Місцина геть непоказна. Але зовнішність частенько оманлива. Особливо люди зовсім не такі, якими здаються на перший погляд, тож ніколи не вгадаєш, що робиться в їхніх таємних куточках. На що вони здатні. У моєму випадку те, що ховалося насподі, причаїлося так добре, що я про нього й не здогадувалася.

Ейден зупиняє машину біля обшарпаної будівлі. Кидає погляд на мене.

— Кайло, не треба так боятися.

— Я не боюся, — заперечую я, а потім переводжу погляд на дорогу — і миттєво відчуваю, що таки боюся. — Лордери, — сичу я, скулюючись на сидінні. Позаду нас зупиняється чорний бусик, блокуючи виїзд. Мої вени затоплює свинцевий жах, і хоча всередині все просто верещить: «Тікай!» — я застигаю і крижанію. Страх переносить мене в минуле: інший час, інший лордер... Колсон. Націлений на мене пістолет, а тоді...

Бах!

Катранова кров. Нас обох залило гаряче червоне море, назавжди забравши у мене друга. Це було настільки схоже на батькову смерть багато років тому, що розбурхало мої поховані спогади. Обидва мертві. Обидва — з моєї провини.

Ейден накриває мою руку своєю, впівока стривожено поглядаючи у дзеркальце на бусик, впівока — на мене. Відчиняються дверцята, хтось виходить. Не вдягнений у чорне, як усі лордери? Постать тендітна, жіноча, обличчя приховує насунутий на самі очі капелюшок. Жінка наближається до входу в будівлю. Двері відчиняються зсередини, і вона зникає у прорізі.

— Кайло, подивися на мене, — мовить Ейден рівним, заспокійливим голосом, і я відриваю очі від бусика, який стоїть позаду. — Нема чого непокоїтися, просто не привертай їхньої уваги.

Розвернувшись на водійському кріслі, він обіймає мене і хоче пригорнути, але я закам'яніла від страху.

— Підіграй мені, — каже він, і я змушую тіло розслабитися в його обіймах. — Нехай побачать, чому ми тут затрималися, — шепоче він мені у волосся. — Якщо раптом зацікавляться.

Повільно вдихаю. Вони полюють не на мене. І зараз вони поїдуть геть. Вони полюють не на мене. Й ось я вже вчіплююся в Ейдена, а він ще міцніше пригортає мене. Позаду чути дирчання машини, під колесами хрускотить гравій. Звуки починають віддалятися.

— Вже поїхали, — каже Ейден, але не відпускає мене. Я відчуваю таке полегшення, що осідаю в його обіймах, ховаю обличчя в нього на грудях. У нього калатає серце, вистукуючи — «тук-тук» — тепло, безпеку і ще дещо.

Але це неправильно. Він не Бен.

На зміну страху приходить ніяковість, а далі — гнів: гнів на саму себе. Я відсуваюся. Ну чого я така слабачка, чого так на них реагую? Чого з переляку чіпляюся за Ейдена? Тут мені пригадується те, що він казав дорогою: сюди приїздять лордери. І лордери, і урядовці з родинами. Люди з грошима і владою, які примушують інших відводити очі й мовчати. Ота жінка, мабуть, дружина лордера. І приїхали сюди, либонь, з тої самої причини, що і я.

Сині Ейденові очі теплі та стурбовані.

— Ти впевнена, що впораєшся, Кайло?

— Так. Звісно, впораюся. І, наскільки пригадую, ти не повинен так мене більше називати.

— Непогано було б, якби ти нарешті вирішила, як саме тебе називати.

Нічого не відповідаю, бо нове ім'я у мене начебто є, але я поки що не хочу ним ділитися. Не впевнена, що Ейденові воно сподобається.

— Заходь як до себе додому, і ніхто на тебе двічі й не гляне. Тут усе анонімно.

— О'кей.

— Іди, поки ще хтось не з'явився.

Ще лордери?

Відчиняю дверцята машини, вилізаю. Січневий день сірий і зимний. Холод — достатнє виправдання, щоб замотати голову шарфом, приховуючи зовнішність, яку я дуже скоро зміню. Випроставши плечі, йду до дверей. Вони відчиняються, і я переступаю поріг.

Вибалушивши очі, мало не спотикаюся, але встигаю пригадати настанову: «Заходь як до себе додому». Що це за осяйне приміщення з величезними плюшевими кріслами, тихою музикою й усміхненою медсестрою? У кутку — непомітний охоронець. Жінка, яка оце переді мною вийшла з лордерського бусика, зручно влаштувалася в кріслі з келихом вина в руці.

Підходить усміхнена медсестра.