Гремові,
який, гадки не маючи, у що вплутується,
все одно завжди мене підтримував

ПРОЛОГ

Воно вже тут.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Дивно.

Ну гаразд, у мене малувато досвіду, щоб судити. Наскільки я знаю, мені шістнадцять, я не якась там розумово неповноцінна і не просиділа в шафі під замком від народження, але після обнуління так буває. Попередній досвід стирається.

Потрібен час, щоб усе перестало бути вперше. Перші слова, перші кроки, перший павук на стіні, перший забитий палець на нозі. Ну, ви зрозуміли: вперше все.

Можливо, сьогодні все видається дивним і незвіданим саме з цієї причини.

Але я, кусаючи нігті, сиджу тут в очікуванні на маму, тата й Емі, які заберуть мене з лікарні додому, а сама й не знаю, хто вони такі. Не знаю, де моя домівка. Не знаю нічого. І як це може бути не... дивно?

Дз-з-з: легенька вібрація «Лево» на зап’ястку — це попередження. Опускаю очі: рівень знизився до 4,4 — рухається явно не в той бік на шкалі задоволення. Отож я беру собі шматочок шоколаду і, смакуючи ним, спостерігаю, як показник поступово підвищується.

— Ще трохи таких нервів — і погладшаєш.

Я аж підскакую.

У дверному прорізі стоїть лікарка Лайсендер. Висока, струнка, у білому халаті. Темне волосся гладко зачесане і стягнуте на потилиці. Товсті окуляри. Вона завжди з’являється нечутно: «ковзає як привид», позаочі перешіптуються про неї люди, — і неначе заздалегідь знає, у кого показник от-от провалиться в червону зону. Однак Лайсендер дуже відрізняється від медсестер, які здатні витягнути тебе самими обіймами. Її точно не назвеш милою.

— Час, Кайло. Ходімо.

— А це обов’язково? Не можна мені лишитися?

Вона хитає головою. В очах спалахує нетерплячість, мовляв: «Я вже це мільйон разів чула». Ну, принаймні 19.417 разів, адже мій номер на «Лево» — 19.418.

— Ні. Сама знаєш, що це неможливо. Слід звільнити палату для наступних. Ходімо.

Розвернувшись, лікарка виходить за поріг. І я, схопивши сумку, рушаю за нею. В сумці всі мої речі, але вона неважка.

Перш ніж зачинити двері, я озираюся: мої чотири стіни. Дві подушки, одна ковдра. Шафа. Раковина зі щербинкою з правого боку — єдине, що відрізняє мою палату від нескінченного ряду боксів на нашому поверсі й на інших поверхах. Це перше, що я пам’ятаю.

Дев’ять місяців цим обмежувався мій усесвіт. Цією палатою, кабінетом лікарки Лайсендер, спортзалою і школою для таких, як я, розташованою на поверх нижче.

Дз-з-з: цього разу вібрація наполегливіша, вона трусить руку, вимагаючи уваги. Показник на «Лево» знизився до 4,1.

Занадто низько.

Лікарка Лайсендер обертається, стиха цокаючи язиком. Нахиляється до мене, щоб наші очі опинилися на одному рівні, кладе мені долоню на щоку. Знову щось відбувається вперше.

— Ну справді, все буде гаразд. І на початках ми з тобою зустрічатимемося що два тижні.

Вона усміхається. Нечасто вона розтягує вуста, показуючи зуби, і від усмішки вона ніяковіє, наче гадки не маючи, як та усмішка туди потрапила і що з нею далі робити. Я здивована настільки, що одразу забуваю всі свої страхи, і показник починає виповзати з червоної зони.

Лікарка киває і, випроставшись, рушає коридором до ліфта.