1

— Тіло в бібліотеці, — сказав полковник Озборн, — сюди.

Для старшого детектива поліції Страффорда холодні будинки були звичною річчю. Свої ранні роки він провів у великому миршавому маєтку, дуже схожому на цей, потім його відправили до школи — ще більшої, ще сірішої і ще холоднішої будівлі. Він часто дивувався з того, через які незручності й злидні вимушено проходили діти без найменшого натяку на бунт чи нарікання. Коли він слідував за Озборном широким коридором, минаючи шліфовані часом кам’яні плити, оленячі роги на підставці й тьмяні портрети Озборнових предків на стінах обабіч, йому здавалось, що повітря тут більш крижане, ніж надворі. За порожнистою кам’яною решіткою понуро тліли, не даючи відчутного тепла, три рулони дерну, поставлені трикутником.

Два дні сніжило безперестанку, і цього ранку все тихо дивувалося цьому видовищу — просторам, зусібіч заповненим неторкнутою білиною. Люди казали, що це безпрецедентно, що ніколи не знали такої погоди, що це найгірша зима на їхній пам’яті. Та вони казали те саме щороку, коли випадав сніг, а також і в роки без снігу.

Бібліотека виглядала так, наче туди протягом довгого часу ніхто не заходив, а сьогодні додався ще й флер ображеності, неначе вона сердилася через те, що в її самотній простір так різко й грубо вриваються. Засклені книжкові шафи, що обрамлювали стіни, кидали перед собою холодні погляди, а книжки стояли пліч-о-пліч, виражаючи німе невдоволення. У глибоких гранітних амбразурах були встановлені багатостулкові вікна, і через численні вітражні шибки пробивалися відблиски снігу. Страффорд уже окинув скептичним поглядом архітектуру будинку. Підробки художньої самодіяльності, — зразу подумав він, подумки фиркнувши. Він був не те щоби сноб, просто волів, щоб залишали речі як є, а не намагалися зробити з них щось, чим вони точно не можуть стати.

А зрештою, як щодо нього самого? Чи був він цілковито автентичним? Він зауважив здивований погляд, яким полковник Озборн, відчиняючи вхідні двері, просканував його з голови до п’ят і назад. Це лише питання часу, коли хтось — полковник Озборн чи будь-хто інший у будинку — зауважить, що він не схожий на поліціянта. Він уже звик до цього. Більшість вважала ці слова компліментом, та він уже втомився так їх сприймати, щоразу почуваючись ошуканцем, якого викрили.

Що люди мали на увазі, так це те, що він не був схожий на ірландського поліціянта.

Детективові поліції Страффорду на ім’я Сент-Джон — він утомлено пояснював, що воно вимовляється без «т» — було тридцять п’ять, а виглядав він на десять років молодшим. Він був високий і худий — йому пасувало слово «цибатий» — і мав видовжене обличчя з гострими рисами, його очі за певного освітлення були зелені, волосся не мало визначеного відтінку, а одне пасмо постійно спадало на лоба, наче тоненьке блискуче крило, яке він відкидав назад різким рухом лівої руки, задіюючи чотири пальці. Він був одягнутий у костюм-трійку, що, як і весь його одяг, був на розмір чи два більше потрібного, на шиї мав туго зав’язану вовняну краватку, ще в Страффорда був кишеньковий годинник на ланцюжку — перейшов йому від діда, сірий габардиновий тренч і сірий вовняний шарф. Він зняв м’якого чорного капелюха і тримав його за криси. Його черевики промокли в розталому снігу, і він ніби не помічав, що залишає калюжі на килимі.

Крові було не так багато, як мало бути з огляду на завдані рани. Придивившись, він помітив, що хтось уже частково її змив. Було видно, що тіло священника теж рухали: він лежав на спині, склавши руки на грудях, ноги були акуратно вирівняні. Бракувало хіба обвитих довкола пальців чоток.

Страффорд подумав: поки нічого не кажи, ще буде достатньо часу для незручних запитань.

Над головою священника на підлозі стояв високий мідний свічник. Свічка в ньому догоріла, й віск повиливався з боків. На диво, це виглядало як застиглий каскад шампанського.

— Химерно, правда? — сказав полковник, торкаючись свічника носаком черевика. — У мене шкіра взялася сиротами, серйозно. Ніби тут була якась, типу, чорна меса.

— Емм.

Страффорд ніколи не чув про вбивство священника, точно не в цій країні, принаймні після громадянської війни, яка завершилася, ще коли він був немовлям. Буде масштабний скандал, коли розголосять деталі, якщо розголосять. Йому поки не хотілося про це думати.

— То як кажете його звали — Лоулесс?

Полковник Озборн кивнув, насуплено дивлячись на мерця.

— Отець Том Лоулесс, так, або ж просто отець Том — так його всі називали. Дуже популярний у цих краях, неординарна людина.

— Був другом сім’ї?

— Так, друг сім’ї. Часто заходить сюди — тобто вже варто казати «заходив», — а жив у Скалланстауні. Його кінь у тутешній стайні. Я влаштовую полювання з кілморськими гончаками, і отець Том не пропускав жодного. Ми мали їхати вчора, та сніг завадив. Він однаково прийшов і лишився на вечерю, ми облаштували його на ночівлю. Я не міг відпустити його в таку негоду. — Полковник знову подивився на труп. — Хоча, дивлячись на нього зараз, на те, що сталося з бідолахою, я страшенно шкодую, що не відправив його додому, сніжило там чи ні. Навіть подумати не можу, хто був ладен із ним таке вчинити. — На цьому він кашлянув і присоромлено вказав пальцем на пах мерця. — Я, наскільки зміг, застібнув йому штани заради пристойності.

Дякую, що зберегли місце злочину недоторканним, — подумав Страффорд, беззвучно зітхнувши.

— Оглядаючи, ви побачите, що вони, ну, вони кастрували бідолаху. Варвари.

— Вони? — перепитав Страффорд, зводячи брови.

— Вони, він, я не знаю. Ми таке частенько бачили в старі часи, коли вони боролися за свою так звану свободу й передмістя кишіли головорізами будь-якого штибу. Дехто з них досі тут ходить, якщо ця інформація чимось допоможе.

— То ви вважаєте, що вбивця чи вбивці зайшли ззовні?

— Бога ради, ви ж не думаєте, що хтось у будинку міг таке вчинити?