Пролог. Філіп

Ці дві верфі-близнючки стояли поруч на тій півкулі Каллісто, котра відвернулася, і то навіки, геть від батечка свого, Юпітера. А де ж Сонце? Воно було — але просто блищало, мов зірка, хай і найяскравіша, посеред нескінченної ночі, й куди яскравішою за нього плямою мерехтів широкий рукав Молочного Шляху. По краях тих двох кратерів яріли сліпучі світла робочих ліхтарів, осяваючи будівлі, конвеєри, риштування. Понад реголіт кам’яної пилюги й криги виклично стирчали ребра напівзмонтованих кораблів. Дві верфі: одна цивільного, а друга — військово-космічного флотів, одна — власність Землі, а друга — Марса. Обидві перебували під захистом анти­метеорних рейкотронів, обидві призначені були для будування та лагодження суден, покликаних занести людство до нових світів, що містилися ген за кільцями, — хай-но лише скінчиться ота драчка на Ілусі.

Одначе обом їм і не снилося, які вже спіткали їх біди.

Філіп поковзом рушив уперед, ведучи за собою команду. Вмонтовані в костюми прожектори освітлювали дорогу поміж керамічних плит, уже таких поцюканих, що ані сантиметра квадратного не зосталось, аби відбити хоч промінчик. Навіть дисплей угорі був такий затуманений, що чи хто й розгледить, які ж він там показує вісті. У вуха Філіпові влітали якісь голоси: куди котрий корабель, новини безпекової служби, балачки приватних осіб — але все те він сприймав пасивно. Слухати слухав, а не озивався ні до кого. Розряджений лазерний цілевказівник просто теліпався в нього за плечима. Він та його команда були тінями поміж тіней. Таймер, видимий у лівій частині його поля зору, блякло висвічував відлік часу: це вже понад п’ятнадцять хвилин спливло. Долонею правиці Філіп поплескував повітря, лише ледь густіше за вакуум, а поясанською говіркою цей жест означав, що треба посуватися вперед поволі. То так і рухалася його команда: обабіч і позад нього.

Високо над ними — й так далеко, що годі розгледіти, — перемовлялися марсіянські військові кораблі, що охороняли свою корабельню: професійно-уривчасті перегуки. Того їхнього військово-­космічного флоту було тут негусто: крутилося на орбіті начебто два кораблі. А чи й хоч два? Можливо, десь у тій чорноті ховалися й ще якісь їхні посудини, стиснувши своє дуже інфрачервоне випромінювання до такого мінімуму, аби не засікли радари. Хай і можливо, але малоймовірно було це. А життя, як казав Філіпів батечко, ризикова штука.

Чотирнадцять хвилин і тридцять секунд. Поруч основного таймера з’явилися ще два часолічильники: один із сорокап’ятисекундним відліком, а другий — із двохвилинним.

— Транспортний кораблю «Френк Айкен»! Ви можете причалити: шлях вільний!

— Ваше повідомлення отримано, «Карсоне Лі»! — прозвучала знайома буркотливість Сіна. У цих словах Філіп розчув навіть усмішку старого поясанина, яким був Сін. — А чи добре тямлять ваші друзяки, що це ми чіпаємо їхнє дитятко?

Десь там угорі «Френк Айкен» значив ті марсіянські кораблі нешкідливими своїми лазерами, які працювали на тій самій частоті, що й той за Філіповим плечем. Коли обізвався марсіянський офіцер-зв’язківець, голос його не виказав ані тіні страху.

— А ми вам не сплатимо тією ж самою монетою, «Френку Айкене». Будьте ласкаві повторити.

— Даруйте, даруйте! — засміявся Сін. — А ви, гарні та пишні панове, назнали, певне, якісь такі хороші бари-розтабари, де б рознещасний поясанський цей екіпаж міг горло промочить — бо надто вже деренчить! — хай-но сядемо на поверхню?

— Анічим не годен допомогти тобі, «Френку Айкене», — відказав марсіянин. — Тримай курс!

— Та тримаю, сам добре знаєш. Тверді, як камінь, несхибні, мов куля, — ми!

Філіпова команда добулася краю кратера й задивилася вділ, на нічийну землю марсіянського військового двору. Філіп уздрів усе те саме, що й сподівався побачити. Ото пакгаузи, а то — депо запасних матеріалів. Зняв лазерний цілеквазівник з плеча й увіткнув основою в брудну кригу: хай зарядиться. Решта, розсипавшись вервечкою понад урвищем, але так, щоб усі вони бачили всіх і кожного члена команди, і собі вчинили так само. Старі були ті їхні лазерні цілевказівники, й заряджа­лися від доброго десятка всяких джерел живлення. Поки крихітні червоні лампочки в основі цілевказівника засвітилися зеленим, перший з двох його допоміжних таймерів сягнув нуля.

По загальному каналу залунав тритоновий сигнал тривоги, а потім і схвильований жіночий голос.

— Маємо на полі втікача — механічного вантажника! Він... От лайно! Чимчикує до протиметеорного обладнання!

Філіп вів свою команду по краю кратера, а в вухах йому каскадами лунали тривога й паніка. Просуваючись уперед, він зі своїми людьми здіймав підошвами хмаринки пилу, що не опадав, а оточував їх, мов туманець. А механовантажник, відкидаючи заборонні йому накази, котився собі по нічиїй землі, затуляючи собою поле зору гармат протиметеорного захисту — засліплюючи їх, хай і на кілька хвилин. Четверо марсіянських піхотинців вискочили зі свого бункера, як того й вимагав безпековий протокол. Армовані ска­фандри дозволяли їм ковзати по поверхні планети, мов по льодку на ковзанах. Кожен із них міг розстріляти всю його команду й хіба що скривитися на одну мить від жалю. Філіп принципово ненавидів усіх їх купно й кожного поокремо. Ремонтники вже дерлися до зіпсованого пристрою. За годину й відновлять увесь лад.

Двадцять хвилин і сорок п’ять секунд.

Філіп став, озирнувся на свій рій. Десять добровольців, найкраще з того, що міг запропонувати Пояс. Ніхто з них, крім нього самого, їхнього ватажка, не знав, чим такий важливий їхній наскок на цю марсіянську базу та й яка, власне, мета цієї їхньої місії. Всі вони готові були загинути, якщо він дасть їм такий наказ. Бо ж він, Філіп, неабихто. Він є син свого великого батька. Філіп відчував це усім своїм серцем, усім єством. Ні, не страх, а гордість. Відчував він гордість.

Дванадцять хвилин і тридцять п’ять секунд. Тридцять чотири. Тридцять три. Підзарядившись, лазери ожили: позначили своїм світлом і чотирьох піхотинців, і бункер із групою підтримки, і паркани периметру, й майстерні з бараками. Марсіяни обернулись: їхня броня була така чутлива, що вловлювала навіть легесенький доторк невидимих променів світла. Обертаючись, ті підняли свою зброю. Філіп завважив, що один із них помітив його команду, і його рушниця націлилася на них. На Філіпа.

Він затамував віддих.

А за пів місяця до того один корабель (котрий саме, Філіп не знав) далеко в юпітеріанській системі зробив надшвидкий переліт, доходячи до десяти чи й до п’ятнадцяти g. І в визначену комп’ютером наносекунду випустив десятки вольфрамових набоїв, а ще, посеред тієї маси, — чотири запасні недалекосяжні ракети з прикрученими до них дешевими одночастотними сенсорами. Такі прості, що й машинами хто б їх назвав. Таж дітки шести літ що день Божий стуляють докупи куди складніші цяцьки. Але з прискоренням до ста п’ятдесяти кілометрів на секунду не потрібна була їм ніяка складність. Тільки правильно вкажи їм шлях.

За той короткий відтиночок часу, поки сигнал пройшов крізь Філіпове око, втрапив у його зоровий нерв, а звідти — у відповідну зорову частину його неокортексу, все й скінчилось. Він почув гуркіт, побачив, де тільки-но стояли ті піхотинці, шлейфи викидів двох ніби миттєво виниклих зірок, якими насправді були два військові кораблі вгорі над головою, — уздрів це аж по тому, як вороги загинули. І він увімкнув радіозв’язок свого скафандра.

— Ічібан! — мовив він, пишаючись тим, як спокійно прозвучав його голос.

Гуртом вони стрибнули вниз і посунулися по схилу кратера. Марсіянські корабельні палали фантастично: високі шлейфи охоплених пожежею майстерень сягали неба. Горіли вивільнені якісь леткі гази. Снігові фонтани виривалися з бараків: то замерзала випущена їхня атмосфера. Навіть тіл піхотинців не було: тут і там валялися вони, роздерті на шматки. Хмара пилу й розкришеного льоду заповнила кратер, і тільки внутрішній комп’ютер скафандра вів його до мети.

Десять хвилин і тринадцять секунд.

Філіпова команда розділилась. Троє вийшли на середину відкритого простору, вишукуючи досить велике місце, де б розгорнути зроблену з хімічно чистого вугілля тонку чорну тканину евакуацій­ного риштовання. Двоє інших добули з кобур безвідбійні автоматичні пістолети, аби застрелити всякого, хто тільки видряпається з руйновища. Ще двоє кинулися до зброярні, а троє пішли з Філіпом до складів. Із пилюги забовваніла будівля, незрушна та грізна. Вхідні двері замикані. Механічний вантажник лежав повалений на боці, а його водій був мертвий чи ще конав. Філіпів технічний спец підійшов до дверних контролів і спробував їх відкрити зубатою штабою з двигунчиком.