Пролог. Манео

Манео Юнґ-Еспіноза — просто Нео для друзів зі станції Церера — скрутився калачиком у кокпіті крихітного корабля, який він охрестив «І ке». Після його старту збігло практично три місяці; тепер ще якихось п’ятдесят годин, і він ввійде в історію. Два дні тому у нього скінчилася їжа. З води лишилося тільки пів літра хтозна-скільки разів рециркульованого сциклиння. Все необов’язкове вже давно вимкнуто. Реактор він заглушив. Пасивні монітори поки що працювали, але активні сенсори мовчали. Єдине світло в кокпіті линуло хіба що від дисплеїв моніторів. Нео загорнувся в ковдру, кінці якої підіткав у паски, щоб вона не попливла геть. Ковдра не підігрівалась. Передавачі широкого й фокусованого спектрів мовчали, а транспондер Нео викорчував іще до того, як закінчив писати назву корабля на корпусі. Він же так далеко забрався не для того, щоб випадковим біпом повідомити всі флотилії про своє наближення.

П’ятдесят годин (навіть менше), і єдине, що треба робити, — лишатись невидимим. А ще — нікуди не врізатись, правда це все в las manos de Dios.

До кола підпільного товариства пращольотів його ввела кузина Евіта. Це було три роки тому, якраз перед його п’ятнадцятиріччям. Він тусив удома, поки матір гарувала на зміні водоочисної станції, а батько пішов на зібрання електриків, у яких був бригадиром. Хлопець учетверте за останній місяць сачкував школу. Коли система оголосила про відвідувачів на порозі, Нео найперше подумав, що це по його душу явилися охоронці зі школи. Натомість за дверима виявилася Евіта.

Вона була старша на два роки, донька сестри його матері. Справж ня поясанка. Така сама довготелеса скіпка, але звідти. Нео запав на Евіту з першого погляду. Уявляв її голою. Уявляв, як воно — цілувати її. Аж ось вона стоїть перед ним, ще й удома

нікого немає. Не встиг він іще відчинити двері, а його пульс уже торохтів утричі швидше від звичайного.

— Еса, унокабатя, — посміхнулася вона й знизала одною до- лонею.

— Хой, — привітався він у відповідь, намагаючись удавати крутого й спокійного. Так само, як і вона, хлопець виріс у масштабному космічному місті, яким була станція Церера, та його батько вирізнявся кремезною присадкуватою статурою, що виказувало в ньому землянина. Нео мав не менше від Евіти прав на космополітичну поясанську говірку, проте дівчина вживала її значно природніше. Коли ж цією говіркою послуговувався він, то здавалося, ніби намагається нап’ясти чужу куртку.

— Нижче по лівому зараз туса у койо. Сілвестарі Кампос повернувся, — сказала вона, випнувши кокетливо стегно й ворухнувши пухкенькими, ніби перина, й блискучими губами. — Міт?

— Ке но? — відповів він. — Чого без толку сидіти?

Уже потім він допетрав, що його запросили тільки тому, що на нього запала Міла Сана, марсіянка з кобилячим обличчям, трохи молодша за нього. Усім здалося прикольним, якщо страшко з Марса не даватиме проходу такому покручу, як він. Але коли це стало зрозуміло, Нео це вже було байдуже. Він познайомився з Сілвестарі Кампосом і дізнався, що існують пращольоти.

Це відбувалося так. Які-небудь койо варганили самопальний човен. Можна взяти аварійний зі звалища. Можна склепати щось самостійно. Частково з крадених деталей. Факельного рушія, крісла- колиски й запасів повітря й води на такому вже цілком досить. Весь цимес — розрахувати траєкторію. У факельнику паливні гранули горять швидко, тому для розгону навіть рушія Епштейна не потрібно. Долетиш куди заманеться. Принаймні з чужою допомогою. Фішка в тому, щоб на цьому запалі (краще єдиному) лягти на курс гравітаційного маневру, наростити швидкість за рахунок якоїсь планети чи її супутника й жахнути якомога далі, наскільки вистачить розгону. Ну, а потім іще лишалося продумати, як дістатися назад і при цьому

не здохнути. За польотом стежив чорний даркнет із подвійним шифруванням, зламати який не простіше від будь-чого іншого, що могли запропонувати «Лока ґріґа» або «Товариство золотої віти». Може, вони самі всім цим і заправляли. Абсолютно незаконно. На цьому хтось робив ставки. Суть у небезпеці. Після повернення ти ставав знаменитістю. Живи собі, чалься по складських вечірках, пий що заманеться, говори як заманеться. І якщо пожмакаєш Евіту Юнґ за праву цицьку, вона навіть не скривиться.

Ось так у цілковитого пофігіста Нео з’явилася власна амбіція.

* * *

— Головна річ, яку всім людям потрібно пам’ятати — це те, що Кільце не магічне, — розповідала марсіянка. Останні місяці Нео дивився багато передач про Кільце, і ця жінка йому подобалася найбільше. Гарненька. Приємний акцент. Не така товстуня, як землянки. Але й сама не з Поясу. Геть наче він. — Поки що ми його не розуміємо. На це можуть піти десятиріччя. Та за останні два роки ми зробили більшість усіх цікавих та вражаючих відкриттів, що стосуються його технологій, відколи людство винайшло колесо. Десять чи п’ятнадцять років піде на прикладне освоєння всього того, що ми дізналися завдяки спостереженням за протомолекулою, і тоді…

— Плід. Із. Отруєного. Дерева, — промовив голос старого зморш куватого койо поруч. — Не можна дати собі забути, що його збудував масовий убивця. Злочинці й чудовиська з «Протогену» та «Мао- Квіку» спустили цю зброю на невинних людей. Відбулася різня. Якщо ми скористаємося її плодами, то самі станемо співучасниками.

Тепер камера показувала ведучого, який усміхнувся й похитав головою, дивлячись на зморшкуватого:

— Ребе Кімбле, — проказав він, — ми, безперечно, мали контакт з чужопланетним артефактом, який спершу опанував станцією Ерос, потім трохи більше року варився під жахливим пресом венеріанської жаровні, запустив на орбіту за Ураном масштабний інженерний комплекс і збудував кільце завширшки

тисячу кілометрів. Невже ви хочете сказати, що ми маємо повне моральне право зігнорувати ці факти?

— Експерименти Гіммлера з переохолодженням у Дахау… — почав було зморшкуватий койо, погрозливо махаючи пальцем у повітрі, але тепер утрутилася гарненька марсіянка.

— А можна вже промотати сорокові? Будь ласочка? — розплив- лася вона в усмішці, яка по-своєму говорила: «Я не злостива, але стулили б ви свою пельку». — Ми ж не про космічних нацистів ведемо мову. Це винятково важлива подія в історії людства. «Протоген» зіграв жахливу роль, та він уже отримав заслужене покарання. Тепер же ми повинні…

— Які ще космічні нацисти?! — заверещав старий койо. — Хіба нацисти з космосу? Вони тут, серед нас. Найкошмарніші з можливих звірі. Визискуючи ці відкриття, ми взаконюємо спосіб, у який їх набули.

Гарненька закотила очі і подарувала ведучому такий погляд, ніби благала про допомогу. Той знизав плечима, але старий роздратувався ще більше.

— Кільце — то спокуса згрішити, — кричав старий койо. У кутиках його рота виднілися плями, які відеоредактор вирішив не ретушувати.

— Нам не відомо, що це, — відповіла красуня. — Враховуючи, що воно мало виконати свою роботу на первісній Землі з одноклітинними організмами, а опинилося на Венері, де значно складніший субстрат, кільце може бути взагалі не в робочому стані. Проте я відповідально заявляю, що до гріхів і спокус воно не має ані найменшого стосунку.