Пролог. Мей

–Мей? — покликала пані Керрі. — Будь ласка, відклади зараз малювання. Прийшла твоя мама. Дівчинці знадобилося кілька секунд, аби зрозуміти слова вчительки. І не тому, що Мей не розуміла слів — адже їй уже чотири, не така вже й маленька — а через те, що слова не вписувалися у світ, який вона знала. Мама не могла прийти і забрати її. Матуся полетіла з Ганімеда на станцію Церера, бо, як сказав тато, матусям треба бувати наодинці. А тоді серце забилося швидше, і Мей подумала: «Вона повернулася».

— Матусю?

Сидячи за дитячим мольбертом, Мей не бачила дверей гардеробної кімнати — їх заступало коліно пані Керрі. Пальцева фарба — червона, синя, зелена — липким шаром вкривала долоні дівчинки. Мей кинулася вперед і вчепилася в ногу вчительки — аби її посунути, а заодно і допомогти собі підвестися.

— Мей! — зойкнула пані Керрі.

Мей підняла погляд з обмазаних фарбою штанів на широке темне обличчя пані Керрі, котра тамувала злість.

— Пробачте, пані Керрі.

— Усе гаразд, — напружена інтонація вчительки видавала, що не все гаразд, але Мей не покарають. — Будь ласка, піди помий руки, а коли повернешся — складеш фарби. Я зніму малюнок, і ти зможеш показати його мамі. Це песик?

— Це космічний монстр.

— То дуже гарний космічний монстр. Тепер іди мити руки, серденько. Будь ласка.

Мей кивнула, розвернулася й побігла до ванної. Поли халата надималися за нею, мов шматина над вентиляцією.

— І не торкайся стіни!

— Пробачте, пані Керрі.

— Усе гаразд. Просто витреш її, як помиєш руки.

Дівчинка відкрила кран на повну, і кольорові завитки потекли зі шкіри. Енергійно висушила руки, не зважаючи, що краплі розлітаються навсібіч. Здавалося, ніби сила тяжіння змінила напрям, тягнучи дівчинку до дверей і передпокою, а не вниз до підлоги. Інші діти, збентежені її хвилюванням, дивились, як Мей витирає майже всі сліди пальців зі стіни, кидає баночки з фарбою назад у коробку і ставить ту на полицю. Халат зняла через голову, не чекаючи допомоги від пані Керрі, й запхнула його у смітник.

Пані Керрі стояла в передпокої з двома іншими дорослими — матусі серед них не було. Одна з дорослих — жінка, котрої Мей не знала — обережно тримала малюнок космічного монстра та ввічливо усміхалася. Іншим дорослим був доктор Стрікленд.

— Ні, вже дуже добре ходить у туалет, — казала пані Керрі. — Звісно, іноді стаються пригоди.

— Звісно, — погодилася жінка.

— Мей! — вигукнув доктор Стрікленд і нахилився так, що майже дорівнявся до зросту Мей. — Як справи в моєї улюбленої дівчинки?

— А де... — почала Мей, але перш ніж встигла вимовити «матуся», доктор Стрікленд загріб її на руки.

Він був вищим за татуся і пахнув сіллю. Відхиливши Мей назад, доктор залоскотав їй боки — так, що вона почала реготати й уже не могла говорити.

— Дуже вам дякую, — кивнула жінка.

— Була рада познайомитися, — пані Керрі потиснула жінці руку. — Увесь клас дуже любить Мей.

Доктор Стрікленд продовжував лоскотати Мей, доки люк до дитсадка Монтессорі не зачинився у них за спиною. Тоді Мей перехопила подих.

— Де матуся?

— Чекає на нас, — відповів доктор Стрікленд. — Ми відведемо тебе просто до неї.