17 жовтня 2012 року

1

Це старе місто, і воно вже не в дуже доброму стані, як і озеро, біля якого воно побудоване, але є в ньому куточки, які все ще милують око. Старожили, напевно, погодяться, що найкрасивішою частиною міста є Шуґар-Гайтс, а найкрасивішою вулицею, що проходить через нього, є Рідж-роуд, яка полого спускається від Коледжу мистецтв і наук Белла до Дірфілд-парку, що на дві милі нижче. На своєму шляху Рідж-роуд минає чимало вишуканих будинків, з яких деякі належать викладачам коледжу, а деякі — найуспішнішим бізнесменам міста: лікарям, юристам, банкірам та керівникам бізнес-пірамід. Більшість із цих будинків — вікторіанської епохи, з бездоганним фарбуванням, еркерними вікнами й рясним «пряниковим» оздобленням.

Парк, де закінчується Рідж-роуд, звісно, не такий великий, як той, що розпростерся посеред Мангеттену, зате до нього рукою подати. Дірфілд — гордість міста, тому його казковий вигляд підтримує цілий взвод садівників. Так, там є занедбаний клапоть на західному боці біля Ред-Бенк-авеню, знаний як Хащі, де після настання темряви іноді можна зустріти шукачів і збувачів наркотиків і де час від часу трапляються пограбування, але Хащі — це лише три акри із семисот сорока. Решта — це трави, квіти й мереживо стежок, котрими гуляють закохані й де туляться лавочки, на яких старі поважні чоловіки читають газети (дедалі частіше на електронних пристроях), а жінки гомонять собі, погойдуючи своїх немовлят у дорогих дитячих візочках. Тут є два ставки, і на одному з них іноді можна побачити молодиків або хлопчаків, які запускають дистанційно керовані моделі човнів, а на другому ковзають туди-сюди лебеді й качки. Для малечі також облаштовано дитячий майданчик. Власне, тут є все, крім громадського басейну; час від часу міська рада обговорює цю ідею, але вона так і залишається на папері. Витрати, знаєте.

Цієї жовтневої ночі тепло, як для цієї пори року, але дрібний дощик не випустив на вулицю нікого, окрім одного завзятого бігуна. Це Хорхе Кастро, який викладає в коледжі творче письмо й латиноамериканську літературу. Незважаючи на свою спеціальність, Хорхе народився і виріс в Америці і полюбляє всіх запевняти, що він такий же американець, як пиріг de manzana ^[¹^].

У липні йому виповнилося сорок, і він більше не може дурити себе, що він усе ще той молодий лев ^[²^], чий перший роман одразу став бестселером, уславивши свого автора. Сорок — це час, коли ти мусиш перестати дурити себе, мовляв, ти все ще молодий. Якщо ти цього не зробиш — якщо ухопишся за таку самоактуалізуючу маячню, як «сорок — це нові двадцять п’ять», — ти почнеш опускатись. Спочатку трохи, потім ще трохи, і ось тобі вже п’ятдесят, і твій живіт випирає над пряжкою ременя, а в аптечці повно ліків проти холестерину. У двадцять років тіло прощає. У сорок — прощення у найкращому разі тимчасове. Хорхе Кастро не хоче дожити до п’ятдесяти років, щоб виявити, що він став іще одним американським тюхтієм.

У сорок років треба починати дбати про себе. Треба підтримувати машинерію в належному стані, бо її заміна не передбачена. Тому Хорхе п’є апельсиновий сік вранці (калій), майже щодня їсть вівсянку (антиоксиданти), а червоне м’ясо вживає не частіше одного разу на тиждень. Коли йому хочеться перекусити, він відкриває банку сардин. Вони багаті на омега-3. (До того ж смачні!) Вранці він виконує прості вправи, а ввечері бігає — не через силу, а щоб провітрити свої сорокарічні легені й дати можливість своєму сорокарічному серцю попрацювати (пульс у стані спокою: 63). Хорхе хоче мати вигляд і почуватися на сорок, коли йому буде п’ятдесят, але доля — жартівниця. Хорхе Кастро не доживе навіть до сорока одного.