Керол Джонстоун
Задзеркалля

Присвячую Лорні

Як станеш порівнювати скорботи реального життя з радощами уявного, то й жити тобі більше не захочеться, тільки мріяти — вічно.

Александр Дюма. Граф Монте-Крісто

Можливостей вибору завжди лише дві. Почати жити або почати вмирати.

Стівен Кінг. Рита Гейворт і втеча з Шоушенку^[1]

Пролог

5 вересня 1998 року

Небо було рожеве. А це краще за червоне — так постановила Ель, коли нас знову почав пробирати страх. Дідо завжди нам казав: «Небо на ніч червоніє — то моряк собі радіє; як зрання червоним грає — то моряк біди чекає». А дідо — колишній моряк. Вітер був холодний і дедалі холоднішав. Обличчя Ель покреслили сльози, пальці сіпались. Я сама не могла вгамувати дрижу.

Ми трималися за руки і йшли за запахом, аж поки всі вулиці й алеї з високими велелюдними будинками не злилися в єдиний зловісний, темний дім, де вбивці дітей жили, чаїлися і стерегли. Та ми нікого не бачили. Нікого не чули. Наче знов опинились у Задзеркаллі. У безпеці й у страху. Мінявся тільки запах лиману — він дужчав, ближчав.

Гавань — мастило, паливо, метал і сіль. Мартини вже попрокидалися, кричали, мов молоді півники. Ми зупинилися при дерев’яному складі, обідраному і почорнілому від вологи. Перед ним — кран із гаком, що бовтався на поіржавілих ланцюгах, і кам’яний укіс, що стрімко зникав під водою.

Приплив. Єдиний годящий час для виходу у відкрите море.

Ель усе міцніше стискала мені руку, і ми вдивлялися в усі ці гойдливі круглі буї і довгі понтони. Бачили яхти, білі й гладенькі, з деренькучими металевими щоглами. І далі, за лиманом, — танкер на обрії. Та все це нам було непотрібне. Ми не за цим усім сюди прийшли.

Я порилася в рюкзакfу, знайшла мамину пудреницю. Взялася витирати спонжиком щоки Ель.

— У тебе очі геть червоні, — прошепотіла я, поки вона вдавала, що їй не боляче.

— А в тебе досі кров іде, — прошепотіла вона у відповідь голосом, хрипкішим за мій, хоч кричала я більше.

— І що ж тут роблять дві дівулі о такій годині ночі, га?

Від його ліхтарика я примружилась, та коли придивилася — чоловік був точно таким, як його описувала мама: груба шкіра, прогалини між зубів, біла густа борода. Старий морський вовк.

— Мене звати Елліс, — сказала Ель.

Я відчула, як кінчики її нігтів упиваються мені в пальці, та її голос був спокійний, мов води цієї гавані.

— А це моя сестра-близнючка Катріона.

— Та ну?

Тоді він підійшов ближче, і, коли похитнувся, я вчула запах рому. Серце забилося швидше. Я розправила плечі.

— Ми хочемо в команду на Піратський корабель.

Світло від ліхтарика застрибало запаморочливими білими колами, від чого очі в мене прищулились і засльозилися. А тоді він мовив лайливе слово (з лексикону діда, але не з улюблених) і став від нас задкувати — очі розчахнуті, мов у тих масок ґребо з Кот-д’Івуару, що були в дідових енциклопедіях.

— Стійте на місці, гаразд? Не йдіть нікуди. Гаразд?

— Так, а корабель скоро буде? — спробувала крикнути Ель, коли він зник у тіні складського приміщення.

Ми почули, як двері з рипінням розчахнулися й затраснулись, а потім Ель обернулася до мене, видала задушливий хрип і відпустила руку.

— Ой, ні! Джемпер. Ми забули зняти з тебе джемпер!