Сюзанна Кларк
Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл

Пам’яті мого брата

Пола Фредріка Ґанна Кларка (1961 — 2000)^[1]

Передмова

Надворі січень, я під’їжджаю до заміського будинку в Йоркширі. Дощ і туман огортають парк. Усередині споруди розкинувся напівтемний лабіринт прекрасних, але порожніх кімнат, якими гуляють зимові тіні та лункий відзвук кроків. Мені тут усе до вподоби, адже це неперевершений антураж для роману із квазідев’ятнадцятого століття.

Телефонним розмовам про гіпотетичну екранізацію «Джонатана Стрейнджа і містера Норрелла» чимало років^[2], проте саме зараз, коли нарешті настала ця мить і я стою у Вентворт-Вудгаусі^[3], мені раптом ніяково. Бентежить не лише розмах. (Тільки гляньте на цю валку вантажівок навпроти парадного входу. Може, навіть варто в когось перепросити за весь завданий клопіт?) І мова тут не тільки про інакший світ, не про конфлікт із реальністю. Напевно, будь-який майданчик, де знімають кіно, може таким похвалитися. (Гляньте-но на кілометри електрокабелів, що тягнуться вгору-внизу по кам’яних сходах і зникають, немов змії, у мороці котроїсь із сотень безіменних кімнат.) Ні, найбільше мене спантеличують люди із зачісками початку дев’ятнадцятого століття і в одязі початку дев’ятнадцятого століття. Думаю, без них тут не могло обійтися, а як порівнювати зі знімальною бригадою, то акторів не так уже й багато.

Однак ніщо не могло мене підготувати до того, що мої персонажі розгулюють навколо. На них міг би очікувати сценарист або драматург, але не романіст. Хіба що з’їде з глузду. (Для чого їм стільки парасольок? Хіба вони не усвідомлюють, що уявні?)

У тій частині Вентворт-Вудгаусу, де зараз ставлять Палату громад, до мене на слово-друге підходить сер Волтер Поул. Він усміхається мені. В неймовірно пишній бальній залі леді Поул і місис Стрейндж виконують танець, який самі вигадали. (Пізніше мені подарують фотографію цієї сцени.) Поважний і сповнений гідності Стівен Блек тримається в тінях. Чилдермасс — по-йоркширськи просто — хвалиться колодою таро і дає її потримати. Карти теплі і приємно шорсткі на дотик. З-поміж лав танцівників-фейрі мені по-дружньому махає рукою джентльмен із будяковим волоссям. (Охоче визнаю, це геть не в його дусі.)

Трохи тішуся, що двох людей я так і не зустріла: Джонатана Стрейнджа й Ґілберта Норрелла. В цьому я певна, бо визначальні їхні риси — зверхність і себелюбство. (Прикро казати таке про рідних мені людей, але це правда.) Натомість знайомлюся з Берті Карвелом та Едді Марсаном, котрі на них зовсім не схожі, - це люди добродушні та милі.

Десь через місяць ми всі збираємося в Йорку біля собору. Люди простують додому з роботи, їдуть машинами через центр міста, вечеряють у ресторанах. Усе, як завжди. Крім одного місця — якраз перед величним західним фасадом, де крутить сніговій і крізь нього з ліхтарями в руках пробирається зграйка магів у чорних плащах і трикутних капелюхах. У Йоркському соборі знову чаруватиме м-р Норрелл. Люди зупиняються і не можуть відвести очей. Так одного звичайного буднього вечора посеред Йорка двадцять першого століття раптом утворилася химерна бульбашка Англії століття дев’ятнадцятого, якої ніколи не існувало.

Наступного дня я гуляю з подругою біля собору. Дивлюся під ноги і бачу ледь помітні білі сліди між каменями бруківки.

— Дивись, — кажу я, — це ж мій сніг.

Сюзанна Кларк

листопад 2014 р.

ТОМ І
М-р Норрелл

Про магію він майже ніколи не говорив, а коли й говорив, то це скидалося на якийсь нестерпний урок з історії

1
Книгозбірня в Гертф’ю

осінь 1806 — січень 1807 року

Кілька років тому в місті Йорк було собі товариство магів. Вони збиралися щотретьої середи кожного місяця і виголошували довгі нудні реферати з історії англійської магії.

Це були маги-джентльмени, себто люди, які ніколи й нікому не завдавали магією ніякого лиха, як і не приносили з її допомогою навіть найменшого добра. Насправді, коли вже говорити щиро, то жоден із цих магів ніколи в житті не накладав ані однісінького закляття, не змушував чарами тремтіти жодного листка на дереві, не ворухнув жодної порошинки в повітрі й не перемінював кольору жодної волосини на чиїйсь голові. Попри це дрібне застереження маги з Йорка мали славу чи не наймудріших та найбільш магічних джентльменів у цілому Йоркширі.

Один великий маг якось сказав про свою роботу, що ті, хто в ній вправляються, «…мають сушити голови й ламати їх, аби навчитися бодай чомусь зі свого фаху, зате сперечаються дуже просто, немов це їх природний стан»^[4], і маги Йорка не один рік доводили правдивість такого твердження.

Восени 1806 року до товариства долучився новий джентльмен на ймення Джон Сеґундус. Найпершого ж зібрання він узяв слово. Свою промову він розпочав із вихваляння джентльменів за їхню видатну історію; перерахував безліч іменитих магів та істориків, що в той чи інший час перебували в лавах товариства Йорка. Він натякнув, що одною з найголовніших його спонук приїхати в Йорк був саме факт існування в цім місті такого зібрання. Адже магів із Півночі, нагадав він присутнім, завжди шанували понад магів із Півдня. М-р Сеґундус розповів, що й сам багато років опановував магію, тому знав життєписи всіх великих чарівників минулих літ. Він стежив за новими публікаціями на ці теми й навіть сам зробив скромний внесок, але останнім часом усе більше замислювався над тим, чому всі великі магічні діяння, про які він читав, лишаються на сторінках книг, а не трапляються на вулицях, чому про них не пишуть у газетах. М-р Сеґундус, за його словами, бажав би знати, чому новочасні маги не в змозі чинити те, про що самі ведуть мову. Одним словом, він бажав би знати, куди з Англії поділася магія.

Це було найбуденніше питання в світі. Це було питання, яке рано чи пізно ставить своїм гувернанткам, учителям або й батькам усяка дитина в королівстві. Але вченому товариству з Йорка, виявилося, не до вподоби його чути, і ось чому: нічого сказати з цього приводу вони не могли.

Голова Товариства магів Йорка (котрого звали м-р Фокскасл) звернувся до Джона Сеґундуса і пояснив йому, що той неправильно сформулював питання:

— Ви припускаєте, що на магів нібито покладено обов’язок займатися магією, а це — повна нісенітниця. Певно, ви не будете твердити, ніби завдання ботаніків — вигадувати нові квіти? А чи клопіт астрономів — перестановка світил? Маги, містере Сеґундусе, вивчають магію, якою займалися багато літ тому. Чого ж іще бажати?

Підстаркуватий джентльмен із вицвілими голубими очима та невиразним одягом (званий чи то Гарт, чи то Гант — м-р Сеґундус так і не розчув) промимрив, мовляв, неважливо, хто чого бажає, адже справжній джентльмен не може займатися магією. Лише вуличні чаклуни вдають, ніби на щось здатні, аби видурити останні монетки в дітлахів. Магія (в практичному значенні слова) украй занепала, стала вірною подругою неголених облич, циган та крадіїв; перетворилася на завсідницю халуп із брудними жовтими завісками. О, ні! Джентльменові не личить займатися магією. Джентльменові можна вивчати її історію (воістину шляхетне заняття), але до чарування — зась. Підстаркуватий джентльмен з вицвілими очима по-батьківськи глянув на м-ра Сеґундуса й висловив надію, що м-р Сеґундус ніколи не пробував накладати заклять.

М-р Сеґундус зашарівся.