Ізабеллі, з любов’ю
Частина перша
Пролог
Александрія, 125 р до Р. Х
Убивці вдерлися на територію палацу опівночі — чотири чорні тіні на тлі муру. Висота була велика, земля — тверда, та їхній стрибок виявився не гучніший за шурхіт дощу. На три секунди вони нерухомо причаїлись, внюхуючись у повітря. А потім крадькома рушили вперед — крізь темні сади, повз тамариски й фінікові пальми, до покоїв, де спочивав хлопчик. Ручний гепард на ланцюгу ворухнувся уві сні: десь далеко в пустелі завили шакали.
Убивці кралися навшпиньки, не залишаючи слідів на довгій вогкій траві. За плечима в них майоріли плащі, розбиваючи їхні тіні на клапті. Що тут можна було побачити? Хіба що листя, яке шелестіло під вітерцем. Що тут можна було почути? Хіба що вітер, який зітхав у пальмовому гіллі. Ані вогника, ані звуку… Отож і джин у подобі крокодила, що вартував біля священного ставу, нічого не помітив — і не поворухнувся, хоч вони пройшли на відстані лусочки від його хвоста. Як на людей, це було вельми непогано.
Про денну спеку залишився тільки спогад: у повітрі панувала прохолода. Над палацом байдуже сяяв повний місяць, заливаючи сріблом дахи та подвір'я[1].
Вдалині, за муром, спросоння бурмотіло величезне місто: рипіли колеса по брудних дорогах, із веселого кварталу біля пристані долинав сміх, хвилі м'яко плескали об каміння. У вікнах горіли світильники, на дахах тліли невеликі жаровні, а на вершку маяка біля входу до гавані палало вогнище, несучи свою звістку далеко в море. Його блискітки, мов чарівні іскринки, танцювали серед хвиль.
Вартові на постах поринули в азартні ігри. У залах із численними колонами спали на своїх солом'яниках слуги. Палацову браму було замкнено на три засуви — товщі за людське тіло. Ніхто не дивився в бік західних садів, якими на чотирьох парах нечутних ніг пробиралася смерть — невловима, мов скорпіон.
Вікно кімнати хлопчика було на другому поверсі палацу. Чотири тіні причаїлися біля муру. Ватажок подав знак. Один за одним вони притулялися до кам'яної стіни — і дряпалися нагору, чіпляючись лише кінчиками пальців і нігтями на ногах[2]. Зазвичай таким чином вони вилазили на мармурові колони й крижані водоспади від Масилії до Гадрамауту, тож видряпатись по мурі було для них якнайлегшою справою. Вони повзли нагору мов кажани стінкою печери. Місячне сяйво виблискувало на металевому знарядді, яке вони стискали в зубах.
Нарешті перший убивця дістався до підвіконня, по-тигрячому вискочив на нього — і зазирнув до кімнати.
Місяць яскраво освітлював кімнату: вузьке ліжко було видно чітко, наче вдень. Хлопчик уві сні лежав нерухомо, як мертвий. Його темне волосся розкуйовдилось по подушках, світла ягняча шийка беззахисно біліла серед шовків.
Убивця витяг із зубів свій кинджал. Він спокійно оглянув кімнату, оцінюючи її розміри й шукаючи можливих пасток. Кімната була велика, темна, без зайвих розкошів. Три колони підтримували її стелю. Віддалік видніли двері з тикового дерева, взяті зсередини на засув. Біля стіни стояла відімкнена скриня, наполовину заповнена всіляким одягом. Убивця помітив недбало скинутий плащ, який лежав на коштовному кріслі, побачив розкидані на підлозі сандалі й оніксову чашу з водою. В повітрі ледь чувся запах парфумів. Убивця, для якого такі пахощі означали занепад і розпусту, зморщив носа[3].
Примруживши очі, він перевернув кинджал. Тепер він тримав його за блискуче вістря великим і вказівним пальцями. Кинджал здригнувся — раз, потім ще раз. Убивця націлявся: досі йому ще ніколи й ніде — від Картагену до Колхіди — не випадало схибити. Кожен кинутий ним кинджал влучав прямісінько в горло.
Зап’ясток майнув у повітрі. Срібна дуга клинка розтяла повітря навпіл. Кинджал м’яко встромився в подушку — за дюйм від хлопчикової шиї.
Убивця, не вірячи власним очам, заціпенів на підвіконні. Його руки були помережані численними шрамами, які свідчили про те, що їхній господар — адепт темної академії. Адепт ніколи не хибить! Кидок був точний, розрахований до дрібнички… І все ж таки вбивця схибив. Можливо, жертва в останню мить поворухнулась? Ні, це неможливо: хлопчик міцно спав. Убивця витяг другий кинджал[4]. Знову старанно націлився (розуміючи, що його спільники, які чекають на нього внизу, аж палають похмурим нетерпінням), змахнув рукою…
Другий кинджал так само м'яко опустився на подушку — знову за дюйм від принцової шиї, тільки цього разу з іншого боку. Хлопчикові тим часом щось, напевно, снилося: кутиками його вуст промайнула примарна усмішка.
Убивця насупився під чорною вуаллю пов'язки, що ховала його обличчя. З-за пазухи він дістав смужку полотна, скручену в міцний мотузок. За сім років, що минули відтоді, як Самітник наказав йому скоїти перше вбивство, цей зашморг ніколи не дерся, а руки адепта жодного разу не тремтіли[5]. Спритно, мов леопард, убивця зіскочив з підвіконня — й подався вперед осяяною місяцем підлогою.
Хлопчик у ліжку щось пробурмотів і ворухнувся. Убивця застиг на місці, мов чорна статуя посеред кімнати.
За його спиною, у вікні, з'явилися двоє його спільників. Вони дивились на нього й чекали.
Хлопчик тихенько зітхнув і знову завмер. Він лежав горілиць на своїх подушках, а обабіч нього стриміли руків’я кинджалів.
Минуло сім секунд. Убивця знову заворушився. Він зупинився біля подушок, обкрутив кінці зашморга довкола п’ястуків.
Тепер він стояв прямісінько над хлопчиком. Хутко нахилився, опустив мотузок на горло сонного підлітка…
Хлопчик розплющив очі. Тоді підняв руку вхопив убивцю за лівий зап’ясток — і легенько тюкнув його головою об найближчу стіну. Шия вбивці переломилась, мов очеретина. Відкинувши шовкову ковдру, хлопчик умить підхопився — і став обличчям до вікна.
Убивці на підвіконні, чиї силуети чітко видніли на тлі місяця, засичали, наче змії. Загибель товариша зачепила їхню спільну гордість. Один з них витяг з-під плаща трубку, зроблену з кістки, а з дірки між зубами висмоктав кульку з отрутою — тоненьку, мов яєчна шкаралупка. Притуливши трубку до вуст, він дмухнув — і кулька полетіла через кімнату, прямісінько хлопчикові в серце.
Хлопчик побокував. Кулька розбилась об колону, забризкавши її рідиною. В повітря знялася хмаринка зеленої пари.
Двоє вбивць зіскочили з підвіконня — один праворуч, другий ліворуч. Тепер вони тримали в руках шаблі. Крутячи ними над головами, убивці похмуро оглядали кімнату.
Хлопчик зник. Довкола було тихо. Зелена отрута в’їдалася в колону, розтоплюючи камені.
Ніколи ще за сім років, ніде — від Антіохії до Перґаму — цим убивцям не випадало випустити свою жертву![6] Припинивши вимахувати шаблями, вони сповільнили ходу, уважно дослухаючись і донюхуючись до найменших слідів страху.