Для Джини
Частина перша
1
Бартімеус
У кімнаті хутко холоднішало. Штори взялися льодом, а люстра обросла товстою крижаною кіркою. Нитки розжарювання в лампочках скулились і потьмяніли, а свічки, що стриміли звідусіль, ніби поганки, — затріпотіли й згасли. Померкла кімната наповнилася жовтою, задушливою сірчаною хмарою, в якій крутились і корчились розпливчасті чорні тіні. Здалека долинув багатоголосий гамір. Щось із силою натиснуло на двері, які вели на сходи. Двері вигнулися всередину — деревина аж застогнала. Підлогою затупали невидимі ноги, а невидимі вуста зашепотіли прокльони з-за ліжка й з-під стола.
Сірчана хмара перетворилася на товстий стовп диму, що викидав тонкі щупальця. Вони лизали повітря, наче язики, й тут-таки задкували. Стовп завис усередині пентакля, запінився й полинув угору, мов дим над вулканом. На одну ледь відчутну мить усе завмерло. А тоді серед диму з’явилося двоє жовтих вирячених очей.
То ж був новачок — я захотів налякати його.
І це мені пречудово вдалося. Десь за метр від мене, в другому пентаклі — меншому, заповненому іншими рунами, — стояв блідий, мов крейда, чорнявий хлопчисько, який тремтів і цокотів зі страху зубами. Чоло його вкрив піт, що тут-таки перетворювався на паморозь і зі стукотом, наче град, падав на підлогу.
Я, звісно, постарався як слід, та яка з того користь? Йому ж заледве дванадцять років! Очі витріщені, щоки запалі. Сумнівна потіха — страхати до смерті такого жовтодзьоба![1]
Отож я просто ширяв у повітрі й сподівався, що закляття визволення не забере в нього багато часу. А сам — заради розваги — оточив його пентакль синім полум’ям. Вогонь удавав, ніби хоче прорватися всередину й схопити хлопчину. Звичайно, то був лише фокус. Я вже все перевірив—і побачив, що печатку накладено правильно. Жодної помилки. На жаль.
Скидалося на те, що цей жовтодзьоб силкується заговорити. Я зрозумів це з тремтіння його вуст — ніби ворушились вони не тільки зі страху. Я прибрав полум’я й замінив його огидним запахом.
Хлопчисько — напрочуд пискляво — заговорив:
— Я велю, щоб ти... ти... — Ну ж бо! — Щоб ти... н-назвав мені... с-своє ім’я!
Еге ж, молодь зазвичай із цього й починає. Безглуздя, та й годі! Він уже знає моє ім’я — і знає, що мені це теж відомо. Інакше як би він мене викликав? Для виклику демона потрібні правильні слова, правильні дії й найголовніше — правильне ім’я. Це ж вам не таксі викликати — слід чітко знати, кого саме тобі треба.
Я вибрав низький, гучний, оксамитовий голос — такий, що лине звідусіль і водночас нізвідки, що від нього в новачків аж ворушиться чуб на голові:
— Бартімеус.
Хлопчина, почувши це ім’я, гарячково ковтнув слину. Так, це вже добре. Він не дурник — знає, хто я і що я. І знає мою репутацію.
Помовчавши хвилину, щоб іще раз ковтнути слину, він знову заговорив:
— Я знову велю тобі сказати: т—ти... той самий Б—барті— меус, якого за давніх часів викликали, щоб відбудувати зруйновані мури Праги?
Ні, цей хлопчина просто мастак марнувати час! Авжеж, це я. Хто ж інший? Я трохи додав потужності — крига на лампочках узялася тріщинами, мов карамель. Шибка за брудними шторами замерехтіла й загула. Хлопець хитнувся.
— Я — Бартімеус! Я — Сакр аль—Джині, Н’ґорсо Могутній, Срібноперий Змій! Я відбудував мури Урука, Карнака й Праги. Я розмовляв з Соломоном. Я мчав преріями з прабатьками бізонів! Я охороняв Старе Зімбабве, аж поки його стіни впали, а шакали пожерли його люд. Я — Бартімеус! Я не знаю жодних хазяїв. Тому я, в свою чергу, питаю тебе, хлопчиську: хто ти такий, щоб викликати мене?
Справляє враження, еге ж? І все — чистісінька правда, що надає моїм словам ще більшої сили. До того ж, я зовсім не хвалився марно. Просто сподівався, що хлопчина з переляку назве своє ім’я — й тоді хай лиш обернеться до мене спиною, а я вже щось придумаю.[2] Та мені, на жаль, не пощастило.
— Силою пут кола, кутів пентакля й ланцюга рун, я — твій хазяїн! Ти коритимешся моїй волі!
Чути цей стародавній виклик від сухорлявого підлітка з писклявим голосом було особливо прикро. Мені хотілося сказати все, що я про нього думаю, та я подолав спокусу й затяг звичайну відповідь. Що швидше це скінчиться, то краще для мене.
— Яка твоя воля?
Правду кажучи, хлопчина вже встиг мене здивувати. Здебільшого чарівники—новачки спочатку придивляються, а тоді вже розпитують. Вони оглядають вітрини, оцінюють свою міць, але просто підійти і взяти, що хочеться, їм бракує сміливості. Та й узагалі нечасто трапляється, щоб отакому жовтодзьобові вистачило зухвальства викликати такого, як я.
Хлопчина кахикнув. Настав його час. Він багато років совався ночами в ліжку, мріючи про це, замість якоїсь там дівчини чи автомобіля. Я понуро чекав, коли ж він висловить своє жалюгідне прохання. Що ж це буде? Підкинути якусь штукенцію в повітря? Чи перемістити її з одного кутка кімнати в інший? Чи, може, йому захочеться, щоб я створив ілюзію? Ото повеселюсь тоді: завжди є спосіб витлумачити таке прохання помилково — й геть роздратувати невдаху— прохача[3]...
— Я велю тобі викрасти Амулет Самарканда з дому Саймона Лавлейса — і завтра на світанку, коли я знову тебе викличу, віддати цей Амулет мені.
— Що?!