Джозі Сільвер невиправно романтична. Майбутнього чоловіка вона зустріла в той день, коли йому виповнилося двадцять один, – наступила йому на ногу. Так і живе вона з ним, двома дітьми та кішкою в маленькому містечку десь у Мідленді – Серединних землях Англії.

Я просто дивуюся, як це кожен, хто сідає взимку до громадського транспорту, не падає одразу ж мертвим під навалою мікробів. За останні десять хвилин на мене встигли й накашляти, і начхати. А якщо оця жіночка попереду ще раз струсить на мене свою лупу, я виллю на неї рештки моєї захололої кави. Пити її все одно вже не можна, бо там повно того лушпиння.

Я така стомлена, що ладна заснути просто тут, на хиткому верхньому поверсі переповненого автобуса. Дякувати Богові, до Різдва мені на роботу вже не треба. Ані мозок, ані тіло більше не витримають ще одного чергування за цією жахливою стійкою реєстрації в клятому готелі. Для клієнтів вона, звісно, виблискує гарненькими вогниками гірлянд, та її зворотний бік – бездушне пекло. Очі розплющені, але я практично засинаю. Уявляю собі, як упаду в сплячку аж до наступного року, бо завтра – додому, до батьків, де все знайоме, усе сповите ностальгією. Щось у цьому є. Ти залишаєш Лондон задля перепочинку в мирному селищі, на Серединних землях, у спальні свого дитинства, де поринаєш у спокійний плин часу, хоча спогади не завжди щасливі. У кожній родині, якими близькими й теплими не були б стосунки, приховані свої трагедії. У нас лихо сталось аж надто рано, шрам від нього – надто глибокий. Не думатиму зараз про це. Різдво має бути часом любові та надії, а також – що в цю мить для мене найважливіше – сну. Сну, що перемежовується з поглинанням святкових страв наввипередки з братом Дерілом і Анною, його дівчиною, та з переглядом повного набору різдвяного кіномотлоху. Бо ніяка втома не завадить подивитися знову й знову, як той бідолаха стоїть мовчки на морозі та махає плакатиками перед дружиною свого найкращого друга, повідомляючи, що його розбите серце любитиме її завжди^[1]. Утім. хіба це романтика? Не певна. Я маю на увазі: воно щось подібне, але сльозливе та сентиментальне, а цей хлопець – найпаскудніший друг у світі.

Можна зовсім не турбуватися через мікроби: мали б мене вбити, то вже зробили б це, бо надихалася більш ніж досить. Я притуляюся лобом до запітнілого скла й роздивляюся картинку Кемден Хай Стрит у мерехтінні різдвяних вогників і сяйві яскравих переповнених вітрин, де продається все: від шкіряних курток до недоладних лондонських сувенірів. Ще навіть четвертої години немає, а вже сутеніє. Не думаю, що в Лондоні сьогодні взагалі було достатньо денного світла.

Моє віддзеркалення в темному склі підказує, що час уже, напевно, зняти цей дурнуватий віночок із ялинкової мішури, який наша корова-менеджер учепила мені на волосся. Вигляд, ніби граєш архангела Гавриїла в різдвяній виставі для дітлахів. Та, коли чесно, це зайвий клопіт. Нікому в цьому автобусі немає до мене діла: ані похмурому чоловікові в теплій куртці, котрий зайняв більшу частину нашого сидіння (він куняє над позавчорашньою газетою), ані зграйці школярів, які перекрикують один одного «на гальорці», ані, звісно, тій жінці з лупою та блискучими сережками-сніжинками. Вибір біжутерії в неї ще той. Була б я стервом, могла б поплескати її по плечу та зауважити, що пані привертає до себе більше уваги тим снігопадом, який здіймається при кожному повороті її голови. Але я не стерво – хіба в глибині душі. А чи не всі такі?

Боже, скільки він іще буде зупинятися, цей автобус? До моєї квартири всього кілька миль, а він уже набрав людей більше, ніж худоби до фургона в базарний день.

«Давай, – думаю я, – рухайся. Вези мене додому». Але вдома зараз теж похмуро: Сара, моя сусідка, поїхала до батьків. Нічого – нагадую собі – наступного дня я теж виберуся звідси.

Автобус здригається перед зупинкою в кінці вулиці, а я дивлюся, як унизу один потік людей намагається проштовхнутися назовні, тоді як інші тиснуться всередину. Схоже, вони думають, що це така розвага, коли задля рекорду купа дурнів залазить до телефонної будки чи ще кудись. На зупинці, на відкидному сидінні, притулився якийсь хлопець. Це, мабуть, не його автобус, адже він занурився в грубу книжку. Я звернула на нього увагу, бо юнак, здається, геть не помічає штовханини, що коїться поруч із ним. Уся картина нагадує химерний спецефект із фільму, коли герой залишається зовсім нерухомим, а весь світ навколо нього крутиться, мов розмита картинка в калейдоскопі.

Я не бачу його обличчя, лише потилицю з русявим волоссям; воно не дуже коротко підстрижене, напевно, коли відростає, стає хвилястим. Одягнений у вовняне пальто-бушлат, закутаний плетеним шарфом. Це, очевидно, ручне плетиво – справжній кіч, несподіваний для решти його вигляду: темні вузькі джинси, охайні черевики, зосередженість над книгою. Я нахиляюся, намагаючись повернути голову й роздивитися, що він читає, протираю запітніле скло рукавом куртки, щоб краще побачити.

Не знаю, чи то мій порух рукою по склу, чи то блискітки на сережках жінки з лупою, але хлопець щось побачив краєм ока. Він піднімає голову, кілька разів моргає та вдивляється в моє вікно. Дивиться на мене.

Ми дивимось одне на одного, і я не можу відвести очей. Відчуваю, як ворушаться мої губи, ніби прагнуть щось вимовити, Бог знає, що саме, але раптом, не відомо з якої причини, приходить усвідомлення: я повинна вийти з автобуса. Мене охоплює непереборний імпульс вибратися назовні, дістатися до цього хлопця. Але я нічого не роблю. Я не рухаюся, бо знаю: у мене жодного клятого шансу пробратися повз сусіда в куртці, проштовхатися крізь натовп, поки автобус не рушив. І тоді за мить я приймаю рішення: залишуся на місці, але спробую переконати його піднятися в автобус, переконати його лише моїм відчайдушним поглядом, сповненим бажання.

Він не кінозірка, не вирізняється класичною красою, але мене підкорює його стильна недбалість, його щирий невимушений шарм відстороненості від натовпу. Мені звідси навіть не видно кольору його очей. Зелені, я б сказала, чи, може, сині?

І ще одне. Може, я видаю бажане за дійсне, але бачу, що та сама громовиця вразила і його, мов невидима подвійна блискавка незбагненно поєднала нас. Його очі розширились, у них – відвертий шок упізнання. Він розгублено оглядається – так ми поводимося, коли помічаємо старого доброго друга, якого сто років не бачили, та не можемо повірити, що це справді він.

Це ніби: «О, привіт!», або «Боже, це ти!», чи «Не можу повірити! Як же добре, що я тебе побачив» – усе одразу.

Він переводить погляд на чергу, яка меншає, але тих, хто бажає піднятися в автобус, ще досить, потім знову здіймає очі на мене. Мені здається, я чую його думки. Він розмірковує, чи божевілля це – сісти не у свій автобус. Або гадає, що міг би мені сказати, якби між нами не було ні скла, ні натовпу, або чи не дурня це все – стрибати через дві сходинки, щоб дістатися до дівчини.

«Ні, – намагаюся відповідати йому подумки, – ні, ти не будеш почуватися дурником. Я тобі не дозволю. Просто сідай уже в цей клятий автобус, давай!» Він упритул дивиться на мене, а потім на його прекрасних вустах повільно з’являється усмішка, ніби він не може її стримати. Тоді я всміхаюсь у відповідь, голова паморочиться, і я теж не можу цьому зарадити.

«Будь ласка, сідай в автобус». Він підхоплюється, раптово вирішуючи, згортає книгу, ховає її до наплічника, який тримав біля ніг. Він іде вперед, а я затамовую подих, притискаю долоню до скла, кваплю його, бо чую, як шиплять, зачиняючись, двері, як водій відпускає ручне гальмо.

«Ні! Ні! О, Боже не смій рушати! Це ж Різдво!» Я хочу кричати, попри те, що автобус уже вивертає на дорогу, набирає швидкості, а назовні стоїть він і, не дихаючи, дивиться, як ми від’їжджаємо. Я бачу, як поразка гасить світло в його очах. І тоді – тому що це Різдво й тому що я щойно безнадійно закохалась у незнайомця на автобусній зупинці – я посилаю йому прощальний зневірений повітряний цілунок, притискаю чоло до скла й дивлюся на нього, поки він не зникає.

Потім я усвідомлюю. Чорт! Чому я не видерла аркуша з книжки нещасного хлопця, не написала чогось, не показала йому? Тож могла б! Навіть не написала номера свого телефону на запітнілому склі. Я могла б відчинити віконце та прокричати йому своє ім’я, адресу чи ще щось. Можна перебирати безліч варіантів того, що могла б зробити, та не зробила. Нічого не прийшло мені на гадку тієї миті, бо я просто не могла відвести від нього очей.

Для випадкових глядачів це, напевно, були шістдесят секунд німого кіно, вартого Оскара. Відтепер, якщо хтось мене запитає, чи я колись закохувалася з першого погляду, я відповім:

– Так, однієї чудової миті двадцять першого грудня дві тисячі восьмого року.

Цього року лише дві обітниці, але великі, блискучі, розкішні.