Шарлотта Бронте
ДЖЕЙН ЕЙР

Розділ І

Того дня ми не змогли піти на прогулянку. Щоправда, вранці ми блукали безлистою алеєю аж цілу годину; але по обіді (коли не було гостей, місіс Рід обідала рано) холодний зимовий вітер нагнав такі темні хмари і вперіщив такий дужий дощ, що про прогулянку годі було й мріяти.
Мене це радувало — я-бо ніколи не любила довгих прогулянок, особливо прохолодними вечорами; я просто ненавиділа ці вогкі сутінки, коли пальці рук і ніг дерев’яніють від холоду, а серце крається від постійних нарікань Бессі, нашої няньки, і від принизливого усвідомлення своєї фізичної неповноцінності перед Елізою, Джоном і Джорджіаною Рід.
Згадані Еліза, Джон і Джорджіана скупчилися у вітальні навколо своєї матері, яка, відкинувшись на подушки, велично лежала на софі неподалік від коминка; в оточенні своїх милих малят (які нарешті припинили скиглити і плакати) вона здавалася цілком щасливою. Мене не запросили до цього сімейного кола. Місіс Рід зауважила: вона шкодує, що змушена тримати мене на відстані, але позаяк вона помітила, та й Бессі неодноразово це підтверджувала, що я зовсім не прагну бути дружньою і не бажаю поводитися виховано, граційно і природно, вона змушена позбавити мене деяких привілеїв, якими наділені її маленькі щасливі дітки.
— Що вам Бессі знову про мене наплела? — запитала я.
— Джейн, ти ж знаєш, що я не люблю, коли до мене чіпляються і починають допитуватися; крім того, діти не повинні говорити таким тоном із дорослими. Йди собі і сиди, і поки не навчишся поводитися чемно, мовчи.
Я непомітно зайшла у їдальню, яка розташувалася неподалік. Там стояла шафа з книжками, я підійшла і вибрала одну, попередньо переконавшись, що в ній багато малюнків. Я вилізла на підвіконня і схрестила ноги по-турецькому; запнувши цупку червону завісу, я залишилася на самоті.
Я відгородилася від світу червоною завісою з одного боку, з другого ж була прозора шибка, яка захищала, але не відділяла мене від похмурого листопадового дня. Гортаючи книжку, я час від часу дивилась у вікно і вивчала зимовий вечір. Вдалині все було окутане блідим туманом і хмарами; виднівся мокрий газон і пошарпаний бурями чагарник, лив безперервний дощ, а вітер жалібно стогнав і налітав шаленими поривами.
Я знову взялася до книжки — «Життя англійських птахів» Б’юїка; правду кажучи, я мало уваги приділяла тексту, проте навіть я, дитина, не могла пропустити деякі вступні сторінки. Там опис ували гнізда морських птахів, заселені ними безлюдні скелі та кручі; узбережжя Норвегії, густо засіяні острівцями від мису Лінденеса, що лежить на крайньому півдні країни, і аж до Нордкапа:
Де Льодовитий океан шумує
Круг голих скель, затягує у вир
Похмурий Туле;[1] де щораз штурмує
Атлантика Гебридські острови.[2]

Не могла я пропустити розповідь про білі береги Лапландії, Сибіру, Шпіцбергену, Нової Землі, Ісландії, Гренландії, про «безкраї похмурі й самітні простори Арктичної зони — той невичерпний запас холоду і снігу, де потужні глиби льоду — результат сторічної зими — вкривають гірські висоти й оточують полюс». Я уявляла це смертельно-біле царство по-своєму: туманне, як і всі напівусвідомлені уявлення дитини про світ, але навдивовижу чарівливе. Всі ці слова виливалися у послідовні образи і надавали сенсу скелям, які самотньо стоять у морі хвиль і водяного пилу; розбитим човнам, викинутим на безлюдний берег; холодному і блідому місяцю, який зиркає на рештки затонулого корабля крізь хмари.
Все це навіювало мені згадки про безлюдне кладовище, його могильні надгробки, ворота, двоє дерев, низький горизонт, оточений смужкою розбитої стіни, і молодий місяць — свідчення пізньої пори.
Два кораблі, які потрапили у штиль, здавалися мені нічим як морськими примарами.
Сатана, який відбирає у злодія торбу з награбованим, наганяв на мене страх, я не могла дивитися на нього, і тому хутко перегорнула сторінку.
Такою ж страшною була і чорна рогата істота, яка сиділа на скелі, споглядаючи натовп довкола шибениці.
Кожна картинка розказувала свою історію, часто незбагненну для моєї бідної уяви і недосконалих почуттів, але напрочуд цікаву, не менш цікаву, ніж казки, які оповідала нам Бессі довгими зимовими вечорами, якщо вона була у гарному гуморі, а таке-бо траплялося вкрай рідко. Вона приносила столик для прасування в дитячу кімнату, ставила його біля вогню і дозволяла нам сидіти навколо, поки вона прасувала мереживні жабо місіс Рід і гофрувала краї її нічного ковпака; Бессі розважала нас різними старими казками і баладами про кохання та пригоди, або (як я помітила останнім часом) історіями з «Памели»[3] та «Генрі, герцога Морландського».[4]
Отак сидячи на підвіконні з книжкою Б’юїка на колінах, я була щасливою, принаймні так мені здавалося. В той момент я не боялася нічого, хіба одного: мені можуть завадити. Так і трапилося. Двері їдальні відчинилися.
— Агов! Мадам Занудо! — почувся голос Джона Ріда; раптом він замовк: мабуть, йому здалося, що в кімнаті порожньо.
— Де в біса вона поділася? — вів далі він. — Ліззі! Джорджі! — гукнув він до сестер. — Джейн тут немає. Скажіть мамі, що вона вибігла на вулицю, в таку хлющу — погана тварюка!
«Добре, що я засунула завіси», — подумала я, прагнучи всією душею, щоб він не знайшов моєї схованки; Джон Рід не знайшов би мене самотужки, адже він не вирізнявся проникливістю і гострим розумом. Проте Еліза, щойно заглянула в кімнату, зразу ж сказала:
— Вона на підвіконні, можеш навіть не сумніватися, Джоне.
Я негайно вилізла зі своєї схованки — мене кидало в жар на одну згадку про Джона, і я боялася, що він силоміць витягне мене звідти.
— Чого тобі? — спитала я з удаваною байдужістю.
— Треба казати: «Чого волієте, паничу Рід?» — зробив зауваження Джон. — Я волію, щоб ти підійшла сюди, — він сів у крісло і жестом наказав підійти і стати біля нього.
Джон Рід був чотирнадцятирічним школярем, на чотири роки старшим за мене, а мені було тільки десять; він був великим і товстим як на свій вік, із прищуватою нездоровою шкірою; риси його обличчя були грубі, тіло масивне, а кінцівки задовгі. Зазвичай він жадібно поглинав їжу за столом, що викликало огиду, а ще він мав тьмяні очі й великі щоки. Зараз він мав бути у школі, але мати забрала його додому на місяць, а може, два, посилаючись на «його слабке здоров’я». Містер Майлз, учитель, припустив, що Джон почувався б набагато краще, якби йому присилали менше тістечок та цукерок із дому; проте лагідне материнське серце не могло погодитися з цим і радше схилялося до думки, що блідо-жовтий відтінок шкіри з’явився через надмірну старанність і, можливо, через тугу за домівкою.
Не можу сказати, що Джон любив свою матір і сестер, але мене він ненавидів, це точно. Він поводився грубо щодо мене і повсякчас залякував; не раз і не два на тиждень, і навіть не раз і не два на день, а постійно: кожний нерв, кожна часточка моєї плоті до самих кісток тремтіла при його появі. Інколи мене паралізувало від страху, навіяного ним, тому що нікому було мене захистити: слуги не любили ставати на мій бік, цим ображаючи свого панича, а місіс Рід намагалася нічого не чути і не помічати: вона ніколи не бачила, як він кидався на мене, і ніколи не чула, як він кривдив мене, хоча він робив це і в її присутності — щоправда, за її спиною частіше.
Я звикла підкорятись Джону, тож підійшла до його крісла; кілька хвилин він показував мені язика, вистромляючи його так далеко, як тільки міг. Я знала, що скоро він накинеться на мене, але, здригаючись від страху, і далі мимоволі думала, який він огидний і бридкий. Не знаю, чи прочитав він мої думки, чи ні, але раптом, не промовивши і слова, він щосили вдарив мене. Я похитнулася, але відновила рівновагу і відступила.
— Це за твоє нахабство і за те, як ти розмовляла з мамою, — сказав він, — і за те, що ховалася за завісою, і за те, що так дивилася на мене… Щуреня!