Чак Паланік
Розкажи все

Присвячення ТК
Ця книга — художній твір. Імена, персонажі, справи, організації, місця, події та пригоди є витвором уяви автора або ж викривлені заради художнього ефекту. Будь-яка подібність до реальних осіб, живих чи мертвих, подій або місцевостей цілковито випадкова.
Хлопчик зустрічає дівчинку.
Хлопчик отримує дівчинку.
Хлопчик убиває дівчинку?

АКТ ПЕРШИЙ

Перший акт, сцена перша. Ліліан Гелман, спотикаючись, продирається вночі крізь тернистий підлісок якогось німецького Шварцвальду, притискає чиєсь єврейське немовля до грудей, поки ще одна зграя дітей тримається позаду неї. Пересилюючи себе, Лілі рухається далі, бореться з ожиною, яка видирає шматки із золотавого вишивання на її піжамі, схожій на трико; до чорного оксамиту чіпляються зграї приречених херувимів, яких вона намагається врятувати від печей якогось фашистського табору смерті. Ще кілька невинних малюків прив’язані до дужих стегон Ліліан. Безпорадні діти євреїв, циганів та гомосексуалістів.
Кулі фашистів-гестапівців пролітають повз неї у темряву, розривають листя дерев; запах пороху та соснових гілок... П’янкий аромат її «Шанель №5». Кулі та ручні гранати просто свистять повз ідеально причеплений шиньйон, у вишуканому стилі Геті Карнегі; так близько, що набої перетворюють її величезні сережки від Картьє на веселкові спалахи безцінних діамантів. Рубінова та ізумрудна шрапнель в’їдається в її бездоганну шкіру неідеальних блідих щоках.
Від цієї послідовності подій ми переносимось відразу до появи розкішного інтер’єра будинку в стилі п’ятизіркових готелів Саттон-Плейс. Типова місцевість для кінозірки Біллі Берк (декоратором якої, напевно, був актор-гомосексуаліст Біллі Гайне), де офіційно одягнені гості вишикувалися за довгим столом, освітленим свічками; їдальня обшита деревом. Одягнені в лівреї лакеї стоять уздовж стін. Міс Гелман сидить на почесному місці цього дуже великого званого обіду й описує сцену божевільної втечі, яку ми щойно спостерігали. Камера повільно йде вздовж стола, і картки з іменами, які вказують місце кожного гостя, справляють враження біографічного довідника «Хто є хто». Майже половина всієї історії двадцятого сторіччя сидить за цим столом: принц Румунії Ніколас, художник Пабло Пікассо, держсекретар США Корделл Галл і американський режисер Джозеф фон Штернберґ. Присутні знаменитості, схоже, починаються від автора п’єс абсурду Семюела Бекетта, співака Джина Отрі та акторки Марджорі Мейн, а закінчуються десь у віддаленому горизонті.
Ліліан на деякий час замовкає, щоб зробити одну довгу затяжку; видихає дим на славетну акторку Полу Неґрі та засновника кіностудії «Парамаунт» Адольфа Цукера й каже: «І саме в цей карколомний момент я пошкодувала, що не відповіла президентові Франкліну Делано Рузвельту: «Ні, дякую», — Лілі струшує попіл із сигарети на тарілку для хліба, похитує головою і каже: — Жодних секретних завдань для цієї дівчини».
Поки лакей розливає вино та прибирає тарілки від фруктового десерту, руки Ліліан колихаються в повітрі, сигарета в руці залишає слід диму, нігті, чіпляючись за невидимі повзучі рослини, підіймають її по гладенькій скелі, високі підбори залишають відбитки у бруді на шляху до свободи, але їй усе ж таки вистачає сили тягти важку ношу — крихітних пустунів євреїв та гомосексуалістів.
Очі всіх гостей, від початку до кінця столу, без відриву дивляться на Лілі. Усі вони схрещують пальці під візерунчастими серветками на колінах, мовчки благаючи Бога, щоб міс Гелман проковтнула, не прожовуючи, курча а-ля Анатоль Демидофф, і щоб шматок став їй поперек горла, і вона впала б на килим, забилася б у корчах і задихнулася посеред їдальні.
Очі майже всіх гостей. За винятком пари фіалкових очей... пари карих... і, звісно, моїх власних, утомлених.
Можливість померти раніше за Ліліан Гелман стала відчутним острахом цілого покоління. Померти і стати не більше як поживою для рота Лілі. Все життя та репутація людини зводились до якогось Ґолема, до чудовиська Франкенштейна, яке міс Гелман може повернути до життя і змусити виконувати будь-які її забаганки.
Після кількох перших слів базікання Ліліан перетворюється на саундтрек із звуками джунглів, які лунають на задньому плані кожного фільму про Тарзана — такі собі тропічні пташки, і Джонні Вайсмюллер, і мавпи-ревуни... Гав, гав, вереск... Ненсі Кунар. Гав, рик, вереск... Сесіл Бітон.
Дурне базікання Лілі, можливо, є певною дивною формою похваляння зв’язками, таким собі синдромом Туретта[1].
Або, можливо, це результат того, що сироту-рекламника виховували вовки, а читати вголос учили на текстах Волтера Вінчелла[2].
Її примусове белькотіння; справжня патологія.
Кудах, хрю, гав... Жан Неґулеско[3].
Ось так Лілі вплітає золото 96-ї проби справжнього життя людей у власну мідну солому.
Будь ласка, обіцяйте: ви НЕ чули цього від мене.
Сидячи в межах досяжності літаючих ліктів героїв, моя міс Кеті витріщається через сигаретний дим. Актриса статури Кетрін Кентон[4]. Її фіалкові очі, які впродовж дорослого життя навчилися ніколи не контактувати ні з чим, окрім лінзи кінокамери. Ніколи не зустрічатися поглядом із незнайомцем; замість цього переводити погляд на мочку чийогось вуха чи губу. Незважаючи на таке тренування, моя міс Кеті пильно вдивляється у щось на протилежному кінці стола, і її вії тріпочуть. Тонкі пальці однієї славетної білої руки граються із золотаво-каштановими кучерями її перуки. Прикрашені коштовностями пальці іншої руки міс Кеті торкаються шістьох низок перлин, що ховаються у складках обвислої шкіри на її шиї.
Наступної миті, коли лакеї передають чашечки для ополіскування рук, Ліліан різко обертається на стільці, бере на плече невидиму снайперську гвинтівку і випускає постріл за пострілом, аж доки не скінчаються набої в обоймі. Усе ще притискає до себе немовлят євреїв та комуністів. Усе ще тягне вантаж семітів-сиріт. Коли гвинтівка стає такою пекуче-гарячою, що її неможливо втримати, міс Гелман видає дикий бойовий клич і кидає зброю, що аж димить, у штурмовиків, які переслідують її.
Рик, гав, вереск... Петер Лорре. Хрю, гав, писк... Аверілл Гарріман.
Така доля, гірша за смерть: провести вічність у збруї, бути зомбі-служкою Лілі Гелман, яку повертають до життя лише на вечірках. У радіопрограмах-інтерв’ю. У цей момент міс Гелман уже підіймає ще одну купку невидимих немовлят, урятованих немовлят циган, високо, аж до люстри, нібито катапультуючи їх через припорошений снігом пік Маттерхорн прямісінько у безпеку Швейцарії.
Бурчання, виття, вереск... Сара Бернар.
У цей момент Ліліан Гелман уже обома руками стискає невидиме горло Адольфа Гітлера, відтворює, як вона пролізла до підземного бункера в Берліні, одягнувшись, як Лені Ріфеншталь, у руках вона несе цілу кіпу пакунків із сигаретами «Лакі Страйк» та «Парламент», які придбала на чорному ринку, а потім душить сплячого диктатора просто у ліжку.
Пронизливий крик, гавкання, тихе радісне іржання... Безил Ретбоун.
Лілі кидає заляканого, уявного Гітлера прямо на середину святкового столу, її зуби кусають його, нігті з манікюром намагаються видряпати його нацистські очі. Притиснувши долоні до невидимої горлянки, Ліліан починає стукати головою невидимого Гітлера об скатертину, через що столове срібло та келихи для вина підскакують і деренчать.