Джейн Гарпер
 Посуха

Моїм батькам, Майкові й Гелен, які завжди мені читали вголос

Пролог

На ферму смерть прийшла не вперше, а мухи ж не перебирають. Їм що туша, що труп — однаково.
Цього літа посуха забезпечила мухам широкий вибір. Коли ківарські фермери націлювали рушниці на сухоребру худобу, мухи швидко обліплювали незмигні очі й липкі рани. Нема дощу — нема корму. А коли нема корму й маленьке містечко день у день плавиться під палюче-блакитним небом, доводиться приймати нелегкі рішення.
— Так не може тривати вічно, — казали фермери, а місяці збігали, і вже перевалило на другий рік. Фермери повторювали ці слова одне одному вголос, як мантру, а потім ще раз, пошепки, як молитву.
Але синоптики в Мельбурні так не думали. Вбрані в костюми і в співчуття, вони сиділи в своїх кабінетах з кондиціонерами і майже щовечора о шостій між іншим повідомляли погоду. Офіційно найгірша посуха за останні сто років. Ці погодні умови мали назву, яку досі ніхто не навчився вимовляти. Ель-Ніньйо.
Бодай мухи раділи. Але того дня знахідки їм трапилися незвичні. Менші за розмірами, з гладенькою шкірою. Хоча яка різниця? Головне в них таке саме. Скляні очі. Вологі рани.
На галявині тіло було найсвіжіше. Два інші, в будинку, мухи відшукали не одразу, хоча вхідні двері погойдувалися, гостинно відчинені. Ті мухи, які не зупинилися біля першої жертви, в коридорі, а полетіли далі, отримали ще одну, у спальні. Це тіло було менше, зате й конкуренція тут нижча.
Першими опинившись на місці злочину, мухи задоволено роїлися у спекотному повітрі, а чорна кров збиралася в калюжі на кахлях і на килимі. Надворі на мотузках непорушно висіла білизна, пересохла й закоржавіла на сонці. На брукованій стежці валявся покинутий дитячий самокат. У радіусі кілометра від ферми билося одне-єдине людське серце.
Отож ніхто не відреагував, коли в глибині будинку заплакало немовля.

Розділ перший

Навіть тим, хто в церкві з’являється хіба що на Різдво, було ясно, що на поминальну службу зійшлося людей більше, ніж може тут поміститися. На вході вже зібрався сіро-чорний затор, коли у хмарі куряви й сухого листя під’їхав Аарон Фок.
Місцеві мешканці, що дуже хотіли зайняти сидячі місця, водночас намагаючись цього не показувати, штовхалися під дверима, в які потихеньку вливався натовп. На тому боці вулиці кружляли ЗМІ.
Припаркувавши свій седан поряд з таким самим немолодим пікапом, Фок заглушив мотор. Кондиціонер затихнув, і салон миттєво почав нагріватися. Фок дозволив собі посидіти мить, роздивляючись людей, хоча куди вже зволікати. Цілу дорогу з Мельбурна він і так ледве плівся, розтягнувши п’ятигодинну поїздку більш як на шість годин. Зрадівши, що ніде не видно знайомих облич, він вийшов з машини.
Його, мов ковдра, накрила спека пізнього пообіддя. Рвучко відчинивши задні дверцята, Фок, обпікши руку, витягнув піджак. Трохи повагавшись, узяв із сидіння і капелюха. Брунатний полотняний капелюх, ширококрисий і цупкий, зовсім не пасував до жалобного вбрання. Але Фок, у якого шкіра півроку мала блакитний відтінок збираного молока, а півроку була вкрита нездоровим ластовинням, що викликало думки про рак, був готовий ризикнути порушити дрес-код.
Білошкірий від народження, з дуже світлим коротко стриженим волоссям і майже невидимими віями, Фок за свої тридцять шість років частенько почувався так, наче австралійське сонце щось намагається йому сказати. Серед довгих тіней Мельбурна це повідомлення ігнорувати було легше, ніж у Ківарі, де тінь у дефіциті.
Фок озирнувся на дорогу, яка вела геть з міста, потім глянув на годинник. Похорон, поминки, переночувати — і назад. «Вісімнадцять годин», — підрахував він. Не більше. З цим твердим наміром він швидко рушив до людей, притримуючи рукою капелюха, якого шарпнув різкий порив гарячого вітру.
Церква всередині виявилася ще меншою, ніж йому пам’яталося. Стоячи пліч-о-пліч з незнайомцями, Фок дозволив затягнути себе в юрму парафіян. Помітивши під стіною вільне місце, він пірнув туди, втиснувшись поряд з фермером у бавовняній сорочці, яка туго напиналася на череві. Чоловік кивнув і знову перевів погляд уперед. На ліктях у нього Фок помітив заломи: донедавна рукава сорочки були закасані.
Скинувши капелюха, Фок непомітно обмахнувся. Не втримавшись, роззирнувся. Обличчя, які спершу здалися йому незнайомими, нарешті потрапили у фокус — і Фока накрив нелогічний подив через побачені зморшки, срібні нитки у волоссі, набрані кілограми.
Старший чоловік за два ряди від Фока зустрівся з ним поглядом — і вони, впізнавши один одного, обмінялися сумною усмішкою. Як же його звати? Фок спробував пригадати. Ніяк не міг зосередитися. Цей чоловік — колишній учитель. Фок уявив, як він стоїть перед класом, хоробро намагаючись зацікавити знудьгованих підлітків географією, або працею, або ще чимось, але пам’ять усе одно зраджувала.
Чоловік кивнув на свою лавку: мовляв, він може посунутися, одначе Фок увічливо похитав головою і знову перевів погляд уперед. І за кращих часів він уникає пустопорожніх балачок, а сьогоднішню подію, безсумнівно, від кращих часів відділяє мільйон жахливих миль.
Господи, яка ж маленька труна посередині! Між двох дорослих трун вона видавалася ще жалюгіднішою. Хоча куди вже гірше. Маленькі діточки з охайно зачесаним, прилизаним волоссячком тицяли в неї пальцями: «Татку, дивися. Скринька у футбольних кольорах». Старші діти, які вже розуміли, що всередині, налякано мовчали, нервово вертілися у своїх шкільних формочках і тулилися до матерів.
На три труни дивилася згори збільшена родинна світлина — батьки і двоє дітей. Застиглі піксельні усмішки були непомірно великі. Фок упізнав це фото: його показували в новинах. Багато показували.
Унизу квітами, в національних кольорах, були викладені імена загиблих. Люк. Карен. Біллі.
Фок задивився на Люкову світлину. В густій чорній чуприні подекуди майнула сивина, але й досі Люк був у значно кращій формі, ніж більшість чоловіків після тридцяти п’ятьох років. Обличчя трохи постаріло порівняно з тим, яким Фок його пам’ятав, але ж і минуло вже майже п’ять років. Проте ні самовпевнена усмішка, ні хитруватий погляд очей не змінилися. «Яким був, таким і лишився», — майнуло в голові. Але три труни свідчили про протилежне.
— От же ж трагедія, — ні сіло ні впало заговорив фермер поряд з Фоком. Він стояв, схрестивши руки й упершись кулаками собі під пахви.
— Так, — озвався Фок.