Цю книжку я присвячую своєму батькові. Гадаю, вона б йому сподобалася…

Ґерд мугикала собі під ніс, пораючись коло своїх котиків. Вона щодня доглядала їх. Витирала, переставляла місцями, одних ставила на підвіконня, інших повертала на попереднє місце на стелаж або в куток на касетку, успадковану від мами. Крихітні котики з невинними оченятами й різнобарвними кокардами з’явилися тут з різних кінців світу. Деяких купила сама, але більшість упродовж років дарували їй друзі та родичі. Усі знали, що вона любить котів, однак через алергію не може завести собі живого кошеняти, тому й колекціонує порцелянових.

У душі вона рада була тій алергії, однак нікому не зізнавалася. Насправді не дуже любила справжніх котів. Надто вони незалежні, ходять, куди захочуть, роблять, що заманеться. Ґерд терпіти не могла їхнього лінивого потягування, рисочок-зіниць, гострих пазурів. Коти, справжні коти, були маленькими вбивцями. Її ж котики гарно і мирно вживалися на підвіконні з пташками, розмальованими пастельними фарбами. Таке їй більше було до душі.

Вона й далі безгучно мугикала: «Love is in the air. Everywhere I look around». Аж зашарілася. Ніби нівроку доросла жінка, а нипає з самого ранку вівторка помешканням, наспівуючи пісні про кохання! Однак опиратися бажанню співати не могла. Вона була така щаслива! Він запитав, і вона відповіла згодою. У серпні стане нареченою, так вони домовилися. П’ятдесят минуло, ще й нецілована майже, зате в серпні вийде заміж.

Вона не стрималася, одразу зателефонувала матері й повідомила радісну новину, та матір, звісно, не зраділа. Ледве видушила з себе привітання, а тоді завела довгу тираду про те, що тепер Ґерд не матиме на неї часу, тому вона вже може перебратися до богодільні; як зле вона почувається, аж Ґерд почав уриватися терпець, ледь не гримнула на матір, щоб та замовкла. Однак стрималася. Ніколи собі такого не дозволяла. Терпляче слухала, «так, мамо», «ні, мамо», запевнила, що завжди дбатиме про неї. Завжди.

Згодом, після розмови, Ґерд відчула, як її шпигнуло таке добре знайоме почуття нечистого сумління. Ледь відчутна млість під грудиною від каяття за невиправдані материні сподівання, від усвідомлення, що ніколи не зможе сповна віддячитися матері за пожертвувані роки, здоров’я, любов, лиш би вона, Ґерд, жила щасливо. Колись треба позбуватися того відчуття вічної провини. Вона щаслива. Вона хоче бути щасливою. Вона собі на це заслужила. Два рожеві котики переселилися з полички на підвіконня. Два блакитні перебралися з підвіконня на поличку.

Ґерд непокоїло тільки те, про що він розповів їй після того, як вона погодилась з ним одружитися. Він розплакався. Спершу вона подумала, що то сльози щастя і полегші, але він почав говорити, розповідати про своє життя, і вона збагнула, що річ в іншому. То було щось більше. Щось таке приголомшливе й неймовірне, у що їй важко буде повірити.

Жінка труснула головою. Його історія й досі видавалася їй неймовірною. Наче не з ним відбувалася. Милий, привітний, обачний Ґустав. Він був настільки обережний, що це вона, по суті, взяла ініціативу в їхніх стосунках до своїх рук. Вона підштовхувала його до рішучіших кроків. Вона поцілувала його першою, а не навпаки. Вона взяла його руку й поклала собі на груди, йому аж подих перехопило. Це вона, врешті, завела його до спальні, куди досі не ступала чоловіча нога, вимкнула світло і любощами скріпила їхнє кохання. Ґустав був… боязкий. Іншого слова годі дібрати.

Перша думка була: вони не зможуть справити весілля. Бо це неможливо. Але вона знайшла вихід. Пояснила Ґуставові, що йому треба робити, і він погодився. Потім вони разом помолилися і знову полюбилися, та вже не так, як першого разу. Несамовитіше, ніби нараз стали ближчими. Уперше в житті Ґерд відчула себе сильною.

У двері подзвонили. Ґерд здивувалася, бо ж нікого не чекала. На порозі стояв кремезний чоловік з волоссям, пов’язаним у кінський хвіст.

– Слухаю? – мовила вона. – Чим можу допомогти?

– Ти Ґерд Ґарсгол? – запитав чоловік.

Жінка на мить завагалася. Безпідставна тривога сколихнулася у грудях, але вона її відігнала. Це ж вівторок, будній ранок, надворі білий день, дім, у якому вона прожила все своє доросле життя. Сусіди навколо.

– Так, це я…

А тоді двері наче вибухнули їй в обличчя.

Раптом ніби морозом сипонуло мені по спині, безпричинна моторош змусила здригнутися й затремтіти. Лише мій клієнт помітив це. Він зиркнув на мене трохи здивовано, а тоді криво усміхнувся.

– Примару побачив, Мікаелю Бренне?

Та притичина пригадається мені за багато тижнів. Крива посмішка чоловіка, якого прозивали Греком. Тиша в судовій залі, уривана лише сухим шерехом паперів на столі прокурора. Блискуча, з краплинами поту лисина судді Стенерсена, який сидів, обхопивши голову руками, ніби спав. Розморені присяжні – десять ледь притомних, апатичних статистів, виснажених багатоденним сидінням у нестерпній задусі й вислуховуванням безконечних пояснень свідків. І ось тоді, саме тієї миті, як дрож пронизав мене, лише за кілька кілометрів від того місця, де я сидів, упріваючи під своєю чорною мантією, розігралися події, яким дуже скоро судилося перевернути все моє життя. Але я ще того не знав, тому усміхнувся у відповідь Грекові, стенув плечима й мовив:

– Так, мабуть. Не від тутешнього ж холоду цокотять зуби…

Чому його прозвали Греком, ніхто вже й не пригадує. Може, через чорне волосся, блискуче від гелю чи лаку, чи що він там вживає, аби прилизати його до потилиці й сховати лисину. А може, через вічний, темний заріст, що тінню укривав його щоки.

У поєднанні з бездоганно скроєними костюмами й дорогими, трохи занадто барвистими сорочками він дуже скидався на південноєвропейського гангстера.

Однак звали його Ганс Міккельсен і, наскільки я знав, жодної краплини екзотичної крові не текло в його жилах. Гадаю, він не страждав від схожості з гангстером. Ганс Міккельсен був гангстером, дуже навіть успішним, а це рідкість. Надзвичайно мало злочинців самі обирають свій шлях. Здебільшого в кримінальний світ потрапляють випадково – через поганих друзів, поганий алкоголь, погані ідеї та наркотики. Життя їхнє схоже на вервечку взаємопов’язаних лих і непередбачених обставин. А якщо вдасться зірвати куш, вони вмить готові його проциндрити, пустити за вітром, просіяти крізь пальці.

З Греком усе інакше. Він був, певною мірою, інтелігентною людиною, хоч і без жодної освіти. Мабуть, за інших стартових обставин зміг би зробити добру, цілком законну бізнесову кар’єру. У кожному разі, позбавлений будь-яких докорів сумління, він зміг би вижити в найгірших тарапатах. Він був сутенером, він був контрабандистом, він був найбільшим шахраєм міста, він причетний до всіх оборудок, де можна було заробити гроші, але ніколи не світився, завжди залишався у тіні. Грек ніколи не бруднив рук, інші за нього виконували чорну роботу. Тому його важко було впіймати на гарячому, тому його ненавиділа поліція. Роками він вислизав їй з рук, за ним числилися хіба дрібні крадіжки. Але тепер Грек потрапив у скрутне становище. Під час однієї потужної, за місцевими масштабами, операції поліція скористалася усіма їй доступними ресурсами й найновішими методами. Вона зламала його поштову скриньку, пересіяла всі е-мейли, проникла в організацію, прослуховувала телефони, наставила жучків у його помешканні та в офісі, навіть в авті, аж врешті прокурор назбирав стільки звинувачувального матеріалу, що з’явився реальний шанс потопити Грека. Однак Грек був обережною людиною, уживав своїх заходів безпеки, у розмовах вдавався до умовних кодів або ж говорив туманно, натяками і ніколи нічого не записував. У кінцевому підсумку доказів виявилося недостатньо, щоб висунути звинувачення, уся робота й ресурси пішли б псові під хвіст, якби не такий собі чоловічок на ім’я Ґустав Німан.

Одного сльотливого осіннього вечора він заявився до начальника міської поліції додому, поводився так ґречно і ввічливо, що поліцмейстер, недовго повагавшись, дозволив йому увійти до помешкання. За горням чаю на кухні Німан розповів, що багато років вів бухгалтерію Ганса Міккельсена, але тепер кається і готовий викласти все, що знає про незаконну діяльність Грека. Прокуророві тільки того й треба було: свідка з найближчого оточення, з допомогою якого можна було б підтвердити всі підозри, підкласти фундамент під звинувачення, звести могутній мур, схопити ту славнозвісну червону нить, і ось уже Ганс Міккельсен у пастці.