У Швейцарії є атомний годинник, який пильнує, щоб секунда завжди була секундою, не більше й не менше. Асбйорн читав про це в одному з науково-популярних журналів, які дуже любив, хоча, насправді, важливим було відчуття часу, а не його об’єктивний вимір. Цього оксамитового, сонного літнього вечора час, здавалося, завмер і не рухався. Червоне призахідне сонце стояло низько над горами, сизий дим з-над мангалів у садках непорушно зависнув у повітрі. На дорозі жодного авта. Лише самотній автобус повз собі спроквола, мов слимак.

Асбйорн увімкнув поворот, з’їжджаючи з головної дороги. Кинув погляд на панель приладів: засвітилася червона лампочка – цілком очікувано. Він безліч разів їздив цим маршрутом, знав з виду більшість пасажирів, знав, хто й коли висідає. Дивна, насправді, робота, подумав він. Водій автобуса знає багатьох своїх пасажирів і водночас не знає нікого. З деякими не раз розмовляв упродовж тижня постійних поїздок, навіть уявлення не маючи, як їх звати.

Асбйорн зупинився, подивився у дзеркало, чи літня жінка з картатою торбою безпечно вийшла з салону, і поїхав далі. Наступна зупинка в центрі Далгайма. Центр – звучить дуже пишно, наче центр великого міста. У містечку лиш дві школи, один дитячий садок, лікарня, крамниця товарів першої необхідності й невеличка сантехнічна фірма – ото й усе.

Половина пасажирів вийшла, ніхто більше не зайшов. Асбйорн поїхав далі в долину, хоча й знав, що нікому з решти восьми пасажирів туди не треба. Koлись затвердили такий маршрут, от він і їздить. Спершу – через центр Далгайма, потім – уздовж північного краю озера, доки дорога заходить в глухий кут, там розвертається і їде в зворотному напрямку до виїзду на головну дорогу. Цей гак займає двадцять п’ять хвилин, але пасажири вже звикли й давно перестали нарікати.

З вершини пагорба відкривається широка панорама місцевості. Попереду – озеро Ренншьо. Небо, гори, ліс – усе віддзеркалюється у його тихій гладіні, відображення навіть здається реальнішим, ніж оригінал. Дзеркальна картина – мовби портал в інший вимір, крайня межа нашого світу. У такі миті Асбйорн підсвідомо милувався речами, про які зазвичай ніколи й не думав. То був такий собі простір між думками та почуттями. Щось таке, що не мало імені чи визначення. У такі миті він відчував ледь вловне запаморочення, почувався навіть трохи безпорадно.

Велична панорама, що далі він спускався схилом пагорба, поволі зникала за зеленим буянням лісу. Дорога була вузька, тож Асбйорн їхав обережно. На виїзді з затяжного правого повороту його засліпило сонце. Водієві здалося, що на дорозі хтось стоїть, і він мимоволі натиснув на гальма.

Автобус зупинився. Асбйорн приклав долоню дашком до очей, щоб краще бачити. Яскраве світло било в очі, важко було щось розгледіти, та посеред дороги, приблизно за десять метрів від автобуса, без сумніву, стовбичила чиясь постать.

Асбйорн двічі посигналив.

Ніякої реакції. Постать не зрушила з місця.

– Що сталося? – запитав хтось з пасажирів за його спиною.

Асбйорн озирнувся через плече. Імені пасажира він не знав, але знав, що той працює на нафтовидобувній платформі в Північному морі.

– Якийсь придурок стоїть на дорозі, – відповів він.

– Може, він голосує?

– То міг би піти на зупинку, вона ж недалеко. Чого тут стовбичить?

– Він, здається, щось тримає в руках. Дитину? Може, щось трапилося, може, потребує допомоги? – не вгавав пасажир.

– Запитаю, чого хоче, – вирішив Асбйорн.

Щойно він зістрибнув з підніжки автобуса, випари розпеченого асфальту вдарили йому в обличчя. То був такий довгий спекотний день.

– Агов, ти! Я не можу через тебе їхати далі! – крикнув він.

Жодної відповіді.

Асбйорн неохоче підступив на кілька кроків ближче. Перспектива змінилася, сонячні промені тепер сіялися крізь мереживо листя і вже не так засліплювали. Постать виявилася молодим чоловіком, який, дійсно, мав щось у руках, притискав до грудей, мов немовля. Він був брудний і неохайний, у чимось вимащених штанах і сорочці.

Чоловік поворухнувся, переклав свою ношу, і те, що досі важко було розгледіти, тепер стало видно.

Клубок нудоти підкотився Асбйорнові до горла, у шлунку все перевернулося, і він виблював просто собі під ноги.

– Дідько! – вихопилося йому з рота.

Чоловік не дитину тримав. То була людська голова. Довге, темне, просякле кров’ю волосся, ховало риси обличчя.

Асбйорн обережно позадкував, не зводячи погляду з чоловіка. Ноги йому підгиналися від слабкості, у вухах шуміло. Біль пронизав груди й віддав у руку. Дійшовши до автобуса, він ледве спромігся піднятися східцями. Його хитнуло, він боком повалився на водійське сидіння.