БЕЗДОННИЙ КАПТУР

ЧОГО-ЧОГО, А ЗАЙД У ГОТЕЛЯХ хоч греблю гати. Зрештою, така готельна доля — мати справу з тими, хто ходить світом. Та жоден готель не сплітає слова «пройди світ» у «пройдисвіт» так, як це робить готель «Ґранд Наутілус».

Візьміть цього чоловіка, наприклад. Того, який щойно зайшов усередину, відірвавшись від бурі. Того, що ступає по мармуровій підлозі порожнього вестибюля. Бачите його? Того, чиє обличчя заховане у широчезному каптурі довгого навощеного плаща, по якому стікає вода? Він не скидає свого каптура навіть тоді, коли звертається до адміністраторки, і ні на мить не розлучається зі своїм багажем — стиснутою в рукавиці дерев’яною, окутою залізом скринькою.

Хто він? Що приховує?

Що там, у скриньці?

Цього ми, мабуть, ніколи не дізнаємося. Ну і нехай. Люди мають право на особистий простір. Чого в готелях теж удосталь. Тим паче є в цьому чоловікові щось лиховісне, щось загрозливе, що мені, далебі, й не хочеться знати. Я неабияк зрадію, коли він нарешті опиниться у своєму номері, провертаючи там свої брудні таємні дільця, подалі від мене. Він бере свій ключ і відходить від рецепції...

...і прямує до мене!

Я виструнчуюсь і поправляю свій кашкет.

— Чим я можу вам допомогти, сер? — запитую, коли чоловік у довжелезному плащі зупиняється перед стійкою моєї комірчини. Я здіймаю очі й бачу саму лише темряву в каптурі, з якого скрапує вода. Мій кашкет сповзає на потилицю, тож я його поправляю.

— Герберте Лемон, — з відлоги долинає голос, і я здригаюсь. Від того як неприродно він звучить, у мене аж сирітки по тілу.

— Т-так, сер, — відповідаю. — Я, Гербі Лемон, черговий столу знахідок у готелі «Гранд Наутілус», до ваших послуг. Ви щось загубили?

Зненацька роздається БА-БА-БАХ і над містечком проноситься гуркіт грому. Його супроводжує блискавка, що лише підкреслює чорноту чоловікового каптура. Вітер гатить дощем об віконні шиби, аж мигтять світильники в готелі.

Чоловік стоїть, як і стояв, крапаючи водою на мою стійку.

— М-можливо, парасольку? — припускаю.

Я зиркаю на окуту залізом скриньку, яку чоло вік тримає в руці. У цій крихітці не стане місця навіть для пари змінних трусів.

— Чи, може, багаж?

Я вже майже пищу.

Чоловік нахиляється, ледь не поглинаючи мою голову своїм каптуром. Мені б’ють у ніс запах мокрого плаща та рибний сморід з рота.

— Не питай мене, що я загубив, Герберте Демон, — голос чоловіка звучить так, ніби кожнісіньке слово дається йому особливо натужно. — Краще запитай, що я знайшов.