ДІЯ ПЕРША

Сиджу, прикутий кайданками до столу, і думаю:

Пошарпало б, як бороною, душу...»^[2].

Охоронець стовбичить біля дверей, спостерігаючи за мною, наче очікує чогось.

Входить Джозеф Колборн. Він уже сивіє, йому майже п’ятдесят. Це так дивно — що кілька тижнів бачити, як він постарішав, а він старішає отак-от, що кілька тижнів, упродовж уже десяти років. Колборн сідає навпроти мене, схрещує руки на грудях і каже:

— Олівере...

— Джо...

— Чув, що слухання щодо умовно-дострокового звільнення пройшло на твою користь. Вітаю.

— Я б подякував, якби вирішив, що ви це всерйоз.

— Ти ж знаєш, я вважаю, що тобі тут не місце.

— Але це не означає, що ви вважаєте мене невинуватим.

— Ні. — Колборн зітхає, кидає погляд на годинник — той самий, який він носив, коли ми щойно познайомилися, — з таким виглядом, наче йому зі мною вже стало нудно.

— То чому ви тут? — питаю я. — Невже з тієї самої осоружної причини?

Його брови перетворюються на пряму темну лінію.

— «Осоружної»?.. Хай йому грець! Просто «набридлої» сказати не можна?

— Ну, ви ж знаєте: можна забрати хлопа з театру...

Він хитає головою, роздратовано й потішено водночас.

— Ну й добре... — починаю я і роблю паузу.

— Що «ну й добре»?

— Шибениця — то добре. А кому добре? Тому, хто зробив погано^[3], — озиваюся, сповнений рішучості заслужити його роздратування. — Нащо ви тут? Могли б уже й збагнути, що я нічого вам не розповім.

— Та власне... — каже він, — гадаю, цього разу я таки змушу тебе передумати.

Трохи виструнчуюся на своєму стільці.

— Це ж яким чином?