ВСТУПНЕ СЛОВО

На сороковий день народження Роберта Гайнлайна, 7 липня 1947 року (як виявилося, то була середина його життя), щось трапилося в місті Розвелл, штат Нью-Мексико (де, працюючи над ракетобудуванням, провів більшу частину тридцятих років Роберт Годдард). Наступного дня військовий аеродром Розвелла оприлюднив пресреліз, в якому йшлося про те, що неподалік розбився «летючий диск». Невдовзі по тому генерал, що командував Восьмою повітряною армією, спростував цю інформацію, заявивши, що було знайдено метеорологічний зонд.

Менш ніж за два тижні до інциденту в Розвеллі американський бізнесмен Кеннет Арнольд повідомив, що під час польоту на своєму приватному літаку бачив у небі дев’ять схожих на тарілки об’єктів поблизу гори Маунт-Рейнір у штаті Вашингтон (термін «НЛО» запровадили аж у 1950-х роках; схожі вогні або об’єкти спостерігалися в небі під час Другої світової війни, і пілоти назвали їх Foo Fighters). Протягом декількох тижнів повідомлення про інші летючі тарілки надійшли з багатьох куточків Сполучених Штатів. Четвертого липня екіпаж авіакомпанії United Airlines помітив іще дев’ять над штатом Айдахо. Протягом наступних кількох днів, кульмінацією яких став інцидент у Розвеллі, американські газети рясніли повідомленнями про помічені летючі об’єкти. Дев’ятого липня 1947 року ВПС Сполучених Штатів розпочали серію розслідувань, результатом яких став проєкт «Блакитна книга», котрий тривав протягом майже двох десятиліть.

Рей Палмер, колишній редактор науково-фантастичного журналу Amazing Stories («Дивовижні історії»), опублікував розповідь Арнольда про летючу тарілку в першому числі журналу Fate навесні 1948 року. Перше з розслідувань, проведених ВПС (проєкт Sign), оприлюднило свої висновки наприкінці квітня 1948 року, припустивши, що за тарілкоманією справді може критися щось серйозне, включно з можливістю позаземного походження летючих тарілок. Згодом журнал True надрукував статтю майора Дональда Кіхоу, таким чином вперше піднявши тему інопланетного походження летючих тарілок у великому загальнонаціональному виданні. Пізніше студія Fox Movietone навіть випустила кінохроніку про містифікацію з летючою тарілкою на Середньому Заході США, де шарлатани продавали екскурсії на летючу тарілку, яка розбилася в Айові.

Роберт Гайнлайн, звісно ж, як завжди, звертав увагу на ті концепції наукової фантастики, котрі був готовий сприйняти широкий загал. Ймовірно, він бачив кінохроніку Movietone у 1949 році, працюючи в Голлівуді над фільмом Destination Moon («Пункт призначення — Місяць»). На початку 1950 року Гайнлайн запропонував Роджерсу Терріллу, редактору журналу Argosy, низку сюжетів, зокрема літературну версію свого майбутнього фільму, оповідання «Рік джекпоту» та історію, якій судилося стати «Ляльководами». Приблизно тоді ж редактори видавництва New American Library, які зв’язалися з агентом Гайнлайна, щоби придбати всі його науково-фантастичні твори для видання у форматі м’якої обкладинки, зазначили, що хотіли б побачити свого роду продовження статті Кіхоу в журналі True у вигляді роману про вторгнення прибульців.

Гайнлайн ретельно продумав увесь цей сюжет задовго до того, як сів і написав книгу. За словами Вірджинії Гайнлайн, це була на її пам’яті «єдина історія, котру він проговорив наперед». Їй ця оповідь не сподобалася, вона не хотіла, щоб він писав те, що скидалося б на низькопробний трилер і було значно нижче його тодішнього статусу письменника для престижних журналів. І він її справді не написав — одразу. Спочатку їм треба було купити маєтність і розпочати будівництво власного будинку в Колорадо-Спрингс.

Зрештою їм довелося перебратися до недобудованого будинку, у боргах і без грошей на продовження будівництва. Тієї зими Гайнлайн написав «Ляльководів», умостившись на ящиках, тоді як Джинні розфарбовувала стіни.

...Стомлений і похмурий, він узяв заяложений старий сюжет про інопланетних загарбників-викрадачів розуму і, не соромлячись, скористався модною тарілко-манією. Вілл Шекспір неодноразово робив те ж саме; нових сюжетів дуже мало, а невикористані, швидше за все, виявляться нікчемними.

Реакція на рукопис була передбачувано неоднозначною. Роман був написаний аж надто добре, і це налякало видавців із Collier’s і Post. Літературні агенти видавництва Double day спершу відкинули твір як «бридкий», сказавши, що жодна жінка його не читатиме. Але редактор Волтер Бредбері не послухав літагентів і вирішив опублікувати роман.

Спочатку єдині вимоги Бредбері полягали в тім, щоб скоротити книгу з 90 000 слів до 75 000 і трохи пом’якшити жахи. Але згодом Гайнлайн виявив, що йому не вдасться уникнути слави дитячого письменника. Бредбері сказав йому: «Ти маєш пам’ятати про свою неповнолітню аудиторію і те, що ти пишеш для них». Гайнлайн розлютився: хоча він і був готовий зменшити кількість сексуальної конотації в книзі (повністю відновленій у більшості видань протягом останніх двох десятиліть), але її зовсім не можна було переорієнтувати на дитячу читацьку аудиторію. «Я загнав себе в тісну пастку, яку сам же й витворив, — сумно зауважив він, — коли писав для неповнолітніх, намагаючись у той самий час і під тим самим ім’ям писати для дорослих». Самою ж суттю роману він жертвувати не став:

Якщо ця книга й має якусь перманентну цінність, то вона, безперечно, полягає в її темі, котра є ледь прихованою алегорією, критикою тоталітаризму в усіх його проявах. Кожен письменник має свою особисту філософію; моя ж філософія містить сильну любов до особистої свободи та майже релігійну повагу до гідності індивіда — я зневажаю все, що принижує ці обидва природні права людини, та в багатьох своїх оповіданнях досліджував супутні проблеми, які виникають у зв’язку з цим приниженням.

На жаль, душевний спокій Гайнлайна невдовзі порушуватимуть ще більше «супутніх проблем»: Горацій Леонард Голд придбав роман для серіалізації у своєму науково-фантастичному журналі Galaxy Science Fiction. Перша з трьох частин була опублікована в жовтні 1951 року, саме тоді, коли вийшла друком трохи товша книга. Голд «поекспериментував» із текстом, змінюючи майже кожне речення, причому не на краще. Гайнлайн чітко й недвозначно висловив Голду свою думку з цього приводу:

Мені притаманний стиль, так само характерний для моєї роботи, як і лінія кузова автомобіля «Форд» моделі T. Цей стиль покликаний створювати відчуття спонтанності й невимушеності, але водночас він є так само продуманим і навмисним, як і охкання повії в ліжку; оце і є увесь мій арсенал. Отак я заробляю на життя. Тепер ти розумієш, чому мені не подобається, коли хтось мій стиль перекривлює і псує?

Голд поклявся більше ніколи не торкатися жодного слова в тексті Гайнлайна. На той час друга частина вже була надрукована, але третя частина з’явилася в такому вигляді, в якому її написав Гайнлайн, — скороченою для журналу.

З іншого боку, Голлівуд намагався робити вигляд, що Гайнлайна не існує, кілька разів плагіатячи його сюжет. Історія про інопланетян, які ходять непоміченими серед нас, не давала спокою художникам у період Холодної війни, і основні концепції цієї історії часто вважалися суспільним надбанням. Одним із голлівудських малобюджетних режисерів, якого спіймали на гарячому, був Роджер Корман, чий фільм «Пожирачі мізків» вийшов на екрани в 1958 році. Халтурний витвір Кормана зірвав потенційну угоду з іншим режисером, який був готовий заплатити більші гроші. Гайнлайн подав до суду на Кормана й уладнав справу в позасудовому порядку за незначну частку того, що пропонував інший режисер. («Пожирачі мізків» були не останніми «запозиченими» «Ляльководами»: у 1967 році з’явився епізод серіалу «Зоряний шлях»; фільм «Операція: Знищення» явно «надихався» цим романом — і знову без оплати чи бодай подяки Гайнлайну).

Насамкінець Голлівуд нарешті вчинив чесно — купив авторське право і з певною повагою до першоджерела зняв у 1994 році фільм «Ляльководи» «за романом Роберта Е. Гайнлайна». Холодна війна давно закінчилася, Берлінська стіна впала, і шпигуни, якщо такі й залишилися, вивідували тепер на користь Росії, а не Радянського Союзу. Але непомітно вкотре з’явилося нове лихо, і тема «інопланетян серед землян» знову стала актуальною.

Сам роман став класикою, незважаючи на серйозні редакторські правки видавництва Doubleday. Публікація у 1992 році відновленого оригінального тексту освіжила книгу, багато незрозумілих раніше фонових тем проявилися тепер у повному контексті. Разом із тим читачі змогли побачити, про що йдеться, навіть у скороченій версії. Завжди проникливий Айзек Азімов писав Гайнлайну, після того як отримав свій примірник книги від Doubleday (де видавався й він сам):

Мої вітання! Тільки не кажи мені, негіднику, що твоєю головною метою під час написання цієї опери не було побачити, скількома різними способами та скільки разів ти зможеш роздягнути свою героїню.

Так... Але хтось же мав це зробити!

Роман «Ляльководи» присвячений Лертону Блессінгейму, літературному агенту Гайнлайна, чиї перемовини з видавництвом New American Library завершилися угодою про видання цієї книги.

Роберт Джеймс, доктор наук, і Вільям Г. Паттерсон-молодший

Вірджинія і Роберт Гайнлайни у статті журналу «Популярна механіка», 1952 рік