Я існую! Мене зачали під опівнічний дзвін годинника на камінній полиці в кімнаті по той бік коридора. Годинник належав колись моїй прабабусі (її звали Аліса), а тепер його втомлений дзвін відлічує, як я входжу у світ. Мене починають творити з першим ударом і завершують із останнім, коли батько скочується з матері й поринає у сон без сновидінь завдяки п’яти пінтам гіркого елю із броварні «Джон Сміт», випитим у «Чаші пуншу» із друзями — Волтером і Бернардом Беллінґами. У мить, коли я перейшла із небуття в буття, мати вдавала, що спить, як вона часто робила у такі миті. Щоправда, батько мій суворої вдачі, тож його таке не спиняє.

Батька звати Джордж, і він років на десять старший за матір, яка зараз хропе на сусідній подушці. Мати звати Беренікою, але всі звуть її Банті.

Хіба ж «Банті» — ім’я для дорослої? А втім чи краще б мені повелося у матері з іншим іменем? У простушки Джейн, по-материнськи турботливої Марії? Чи, може, у якоїсь Аврори чи Камілли, жінки з романтичним іменем, а не кличкою, як зі сторінок коміксу для дівчаток? Проте вже пізно. Банті, звісно, ще кілька років зватимуть «мамочкою», однак за певний час не лишиться жодного іменника на позначення матері (мама, мамка, мам, ма, мати, матінка, матуся), який і далі видавався б мені доречним, і я перестану її звати взагалі. Бідолашна Банті.

Наша оселя зветься «Над Крамничкою», що, строго кажучи, не зовсім точно описує ситуацію, адже кухня та їдальня на тому самому рівні, що й Крамничка, а топографія житла включає ще й сателітні території — Задній двір. Крамничка (зоомагазин) стоїть на одній зі стародавніх вуличок, над якими зловісно нависає Йоркський собор. Саме тут свого часу селилися перші друкарі й вітражних справ майстри, що наповнили міські вікна кольоровим світлом. IX Іспанський легіон, що підкорив північ, марширував нашою вулицею, via praetoria свого бастіону, перш ніж відійти в небуття. Тут народився Гай Фокс, за кілька вулиць звідси повісили Діка Турпіна, та й інший видатний герой — Робінзон Крузо — син нашого міста. Як знати, де тут реальність, а де — вигадка?

На цих вулицях роїться історія, і навіть будівлі, де розташований наш магазин, уже кількасот років — стіни перехняблені, підлога похила, як у середньовічній кімнаті сміху. Відколи прийшли римляни, не було такого часу, аби на цьому місці не стояло будинку, тож годі й казати, що тут є певна кількість легших за повітря мешканців, які кружляють під кроквами та бантинами, скорботно маячать у нас за спиною. Особливо рясно привидів на сходах, а сходів тут багато. Духам є про що попліткувати. Варто дослухатися — і почуєш, як плюскотить вода під веслами вікінгів, як гримлять бруківкою колеса диліжанса на Герроґейт, як човгають і тупцяють давно спочилі ноги на балу в Асамблеї, як рипить перо преподобного Стерна.

Утім «Над Крамничкою» — це не лише географічна точка, а й самодостатнє неспокійне царство із примітивними законами і двома претендентами на престол — Джорджем і Банті.

Після зачаття Банті роздратована, але вона із цим відчуттям так зжилася, що, пововтузившись і покрутившись у ліжку, зрештою поринає у тривожну, обважнілу від снів дрімоту. У першу ніч у ролі моєї матері Банті могла обрати що завгодно із каталогу імперії снів, але зупинилася на смітниках.

У сні вона намагається перетягнути два важкі смітники через Задній двір. Час від часу вітер жбурляє їй пасма волосся на очі і в рот. Особливо багато клопотів доправляє один зі смітників, Банті аж здається, що в нього є норов, підозріло подібний до Джорджевого.

Різко сіпнувши один зі смітників, вона втрачає рівновагу, і той падає, гримить — грррюк, трррясь! — і випльовує свій вміст на заасфальтоване подвір’я. Відходи, переважно з магазину, розсипаються навколо — порожні мішечки від галетної суміші «Вілсонс», сплющені коробки від насіння для птахів, бляшанки «Кітікету» і «Чаппі», у які напхали картопляного лушпиння і яєчної шкаралущі, не кажучи вже про загадкові згортки з газет, що виглядали так, ніби могли містити відрізані дитячі кінцівки. Попри безлад, Банті уві сні задоволена тим, як акуратно виглядає її мотлох, але коли вона нахиляється, щоб усе зібрати, то розуміє: за нею хтось рухається. О ні! Навіть не обертаючись, вона розуміє, що це смітник Джордж виріс до гротескних розмірів і нависає над нею, готовий засмоктати у брудні металеві надра...

Мені мимоволі здається, що цей сон не звістує нічого доброго. Я хочу маму, якій снитимуться інші сни. Сни про морозивні хмари, веселкові льодяники, сонце, що котиться небом, як золота колісниця... та байдуже, це початок нової ери. Іде третє травня, сьогодні король виступить на церемонії відкриття Британського фестивалю, а за вікном світанковий хор звістує моє прибуття.

У спів пташок у саду незабаром вривається скрекотання Папужки у зоомагазині, а тоді — дрррринь! Дзвонить будильник на тумбочці, Банті прокидається, ойкає, лупить по кнопці на годиннику. Якусь мить вона лежить непорушно і слухає звуки дому. Незабаром у лондонському фестивальному павільйоні, що називається Куполом відкриттів, залунають захоплені вигуки радісних англійців, які дивляться в майбутнє з оптимізмом, але наш дім тихий, як не рахувати пташиного свисту і щебету. Навіть наші привиди поснули, згорнувшись по кутках і витягнувшись на карнизах.

Тишу раптовим хропінням порушує Джордж, і від цього звуку якась примітивна частина його мозку прокидається. Він притискає Банті до ліжка й починає досліджувати той клапоть плоті, на який лягла його долоня (нічого цікавого, просто поперек, але під ним криється мій власний, мій особистий Купол відкриттів). Банті, втім, вдається випручатися з-під Джорджевої руки, вона й так уже витерпіла одні статеві зносини за останні дванадцять годин (я!), а займатися таким частіше, ніж раз на день, неприродно. Вона плентається до ванни, де різке світло відбивається від чорно-білої плитки і строкатої завіси і лупить ранкову шкіру так, що у дзеркалі зринають жаскі западини й тіні. У першу мить Банті виглядає як череп, у другу — як її власна мати. Вона не певна, що гірше.

Вона ревно чистить зуби, щоб позбутися присмаку пропахлої тютюном Джорджевої щетини, а тоді, щоб не осоромитися (це важливий для Банті концепт, хоча вона й не певна, перед ким їй має бути соромно), малює собі яскраву червону посмішку і щириться дзеркалу, припіднявши губи, аби перевірити, чи помада не розмазалася по зубах. Двійник із дзеркала жаско щириться їй у відповідь, але у 35-міліметрових мріях Банті в образі Вів’єн Лі крутиться перед трюмо.

Ось вона і готова вступити у свій перший день у статусі моєї матері. Вона спускається скрипучими сходами, що у землі фантазій перетворюються на парадні гвинтові сходи плантації — як я виявила, Банті взагалі чимало часу проводить у альтернативному світі мрій. Вона ступає тихо, бо не хоче нікого розбудити, особливо Джилліан. Джилліан весь час щось треба. Джилліан — це моя сестра. Їй вже майже три, вона дуже здивується, коли дізнається про мене.

Банті заварює собі чай на кухні за Крамничкою і насолоджується короткою ранковою часиною самотності. За мить вона принесе Джорджеві чашку чаю в ліжко — не з альтруїстичних міркувань, а щоб він подовше не плутався під ногами. Моя бідолашна матінка розчарувалася у шлюбі, він змінив її життя на гірше. Коли я ловлю її хвилю, то чую тільки нескінченний монолог про домашню рутину: «Чому ніхто мене не попередив? Готувати! Прибирати! Працювати!». Аби ж то вона припинила скаржитися і знову помріяла, але вона не вгаває: «А діти, ну... недоспані ночі, капризи... та ще пологи!». Під час цього монологу вона не зводить погляду із правої нижньої конфорки на плиті й хитає головою, як Папужка у Крамниці. «Ну, хоч із цим покінчено...». (Сюрприз!)

Чайник починає свистіти, тож вона заливає окріп у брунатний заварковий чайничок і прихиляється до плитки, чекаючи, коли той завариться. Вона кривиться, намагаючись згадати, чому взагалі вийшла заміж за Джорджа.

Джордж і Банті познайомилися у 1944 році. Він не був головним претендентом на її руку і серце — ця честь належала американському сержантику Баку (моя бабця теж намучилася, перш ніж знайшла собі чоловіка під час війни), але йому відірвало ногу, коли він бавився протипіхотною міною («Цим янкі — самі смішки», — скривився брат Банті, Кліффорд), тож його відправили назад у Канзас. Банті ще довго чекала, що Бак напише і запропонує розділити його життя у Канзасі, але більше від нього не було ні слуху ні духу. Так вона й дісталася Джорджеві. Банті навіть була подумала, що Джордж при двох ногах — це краще, ніж Бак при одній, але відтоді ця певність похитнулася. (Бак і Банті! На слух — прекрасна пара: аж стоять перед очима).

Якби ж то Бак забрав Банті до Канзасу, наші життя поточилися б геть інакше! Особливо моє. У 1945 році Джорджів батько звалився під трамвай у Лідсі й загинув, а Джордж успадкував родинний бізнес — зоомагазин. Він одружився з Банті в надії, що та допомагатиме у Крамничці, адже колись підробляла продавчинею, тільки не врахував, що вона не збиралася після заміжжя працювати. Цей конфлікт тягнутиметься роками.

Ось чай і заварився. Банті помішує ложечкою вміст чайника й наливає чашку собі. Це — моя перша чашка чаю. Мати сідає за стіл на кухні і знову поринає у мрії — де й діваються розчарування з Канзасом і весілля із Джорджем, де подавали чай і сендвічі з шинкою: натомість прозора фата тріпоче на літньому вітерці, а під нею Банті у білій сукні з органзи, із талією в 45 сантиметрів і іншим носом. Чоловік, який стоїть при ній, неймовірно імпозантний і на диво схожий на Ґері Купера, а себе Банті уявляє приблизно такою, як Селія Джонсон. Вони саме зливаються у пристрасному поцілунку на тлі цілої кучугури помаранчевого квіту, коли у мрію вторгається непрохана нотка реальності: хтось сіпає Банті за халат і починає пренеприємно скиглити.

Ось вона! Ось моя сестричка! Вона обхоплює Банті м’якими ручками і ніжками, від яких солодко пахне сном, дереться на пік Айгер материного тіла і пригортається заспаним личком до холодної шиї. Банті розтискає кулачки, що вчепилися їй у волосся, й опускає Джилліан назад на підлогу.

— Злазь, — похмуро каже Банті, — не заважай мамі думати.

(Насправді мама не думає, а намагається уявити, що було б, якби ціла її родина зникла, а вона все почала спочатку). Бідолашка Джилліан!

Але Джилліан незабаром знову нагадує про себе — вона не з тих дітей, які лишають дорослих у спокої — тож не встигаємо ми випити чаю, як доводиться переключитися на її потреби. На сніданок Банті готує кашу, смажить грінки й варить яйця. Джордж ненавидить кашу: він любить бекон і сосиски, але в Банті живіт поболює (я знаю чимало інсайдерської інформації).

— Якщо хоче смаженого, то хай сам і готує, — бурмоче вона, плюскаючи ополоник грудкуватої каші в тарілку Джилліан. А тоді насипає другу миску (собі — може, трошки каші все ж подужає) — і третю. Це ж для кого? Для Золотокіски? Не для мене ж? І справді, не для мене, адже — от сюрприз — у мене є ще одна сестра! Це добрі новини, хоча вона якась похнюплена. Вона вже вмилася, вбралася у шкільну форму й навіть причесала волосся, підстрижене під пряме каре, яке геть їй не пасує. Їй п’ять, і звати її Патриція. Коли вона придивляється до каші у мисці, на її простуватому личку проступає розпач. Вона ненавидить кашу. А Джилліан глитає свою, як жадібна качка в однойменній книжечці.