Кейт Аткінсон
Життя за життям
Еліссі
А що, якби якогось дня чи ночі демон прокрався за вами до вашої найсамотнішої самоти і сказав: «Це життя, яким ви зараз живете і жили, муситимете прожити ще раз і ще нескінченну кількість разів»?... Чи ж не повалилися б ви на землю, чи ж не скреготали б зубами, чи ж не проклинали б демона, який сказав таке? І чи ж не було величних митей, коли ви відказали б йому: «Ти Бог, і я ніколи не чув нічого більш божественного»?
Фрідріх Ніцше, «Весела наука»
Все тече, все міняється.
Платон, «Кратіл»
А що, якби ми могли повторювати все знову і знову, доки не зробили б усе як належить? Правда ж, було б чудово?
Едвард Бересфорд Тодд
Відважні будьте
Листопад 1930 року
Коли вона переступила поріг кав’ярні, у лице війнув затхлий сморід цигарок, вогке липке повітря. Надворі дощило, усередині на шубках у жінок подекуди досі мерехтіли краплі дощу, як росинки. Навколо снував цілий полк офіціантів у білих фартухах, щоб задовольнити потреби Münchner на дозвілі — кава, торти, плітки.
Він сидів за столиком у дальньому кінці кімнати в оточенні звичної когорти холуїв і лизоблюдів. Була там і жінка, якої вона раніше не бачила — платинова блондинка з перманентом і яскравим макіяжем, судячи з усього, акторка. Блондинка підкурила, зробивши із цього жесту справжню фалічну виставу. Усі знають, що він віддає перевагу жінкам покірним і чеснотливим, найкраще — баваркам. Ну, ви розумієте: дірндлі, шкарпеточки по коліна, поможи нам Господь.
Стіл аж вгинався. Bienenstich, Gugelhupf Käsekuchen. Він саме їв Kirschtorte.
На торти він ласий. То й не дивно, що в нього шкіра — як бліде тісто; і як ще діабету собі не заробив? А під одягом росло, як на дріжжах (вона уявила здобу), м’яке відразливе тільце, яке ніколи не виставляли напоказ. Цей не мужній. Забачивши її, він привстав і сказав:
— Guten Tag, gnädiges Fraulein.
Він вказав на стілець обіч свого, і посіпака, що на ньому сидів, негайно підхопився.
— Unsere Englische Freundin, — кинув він блондинці, яка повільно видихнула дим і повернулася до неї без особливого інтересу, а тоді нарешті витиснула: «Guten Tag». Вона з Берліна.
Вона опустила обважнілу сумку на підлогу біля стільця й замовила Schokolade. Він наполіг, що треба скуштувати Pflaumen Streusel.
— Es regnet, — сказала вона, просто щоб підтримати розмову. — Дощить.
— Так, дощить, — сказав він із сильним акцентом і розсміявся, втішений спробою.
Решта людей за столом теж розсміялася.
— Bravo, — сказав хтось. — Sehr gutes Englisch.
Він був у доброму гуморі, постукував указівним пальцем по губах, на яких вигравала весела усмішка, ніби дослухався до мелодії у себе в голові.
Streusel був дуже смачний.
— Entschuldigung, — пробурмотіла вона й потяглася до сумочки по носовичок. Мереживні кутики, монограма з її ініціалами «УБТ» — подарунок від Пеммі на день народження. Вона ґречно торкнулася вуст, струшуючи крихти Streusel, а тоді потяглася вниз — покласти хустинку назад і витягти натомість важкий предмет. Старий батьків службовий револьвер часів Великої війни, «Веблі Марк V».
Вона сто разів повторювала цей рух. Один постріл. Головне у цій справі — швидкість, та все ж була ота мить, ота секунда, коли вона витягла пістолет і націлилася йому в серце, а час, здавалося, завмер.
— Führer, — сказала вона, розбиваючи чар миті. — Für Sie.
Люди за столом висмикували з кобури свою зброю, цілилися в неї. Один подих. Один постріл.
Урсула натисла на гачок.
Запала темрява.