Ми довго-­довго тонемо в тиші.

Навколо нас зяє Корвіум — місто, повне людей, але мені воно видається порожнім.

«Розділяй і владарюй».

Я розумію, що вони задумали, де провели червону лінію. Фарлі та Девідсон напружено придивляються до мене, а я й собі втуплююся в них.

Кел, мабуть, не розуміє, що навіть якщо зараз завоює престол, Багряна сторожа і Монтфорт цього так не облишать. Мабуть, корона обходить його більше, ніж думка якоїсь там багряної. Мабуть, не можна більше називати його Келом.

Тиберій Келор. Король Тиберій. Тиберій VII.

Він народився із цим іменем і носив його, доки не познайомився зі мною.

При знайомстві назвав мене злодюжкою, бо так мене звали всі.

Якби ж то я могла забути події останньої години. Відступити на крок назад. Спіткнутися. Завагатися. Ще хоч секунду потішитися й не відчувати нічого, крім болю в утомлених м’язах і зцілених кістках. І порожнечі після адреналіну бою. А ще віри в Келову любов і підтримку. Серце крається, але я не маю сили ненавидіти Кела за цей вибір. Лють прийде згодом.

Обличчя у Фарлі занепокоєне, й цей вираз мене дивує. Я більше звикла до її холодної рішучості чи пекучого гніву. Вона зауважує мій погляд, і її пошрамовані вуста сіпаються.

— Я сповіщу про Келове рішення решті Командування, — заявляє вона, порушуючи напружену тишу. Її слова тихі і зважені. — Тільки Командуванню. Ада передасть повідомлення.

Прем’єр Монтфорту киває на знак згоди.

— Гаразд. Не виключено, що генерали Барабанщик і Лебедиця вже щось знають. Вони стежили за королевою Леролан, відколи вона вступила до гри.

— Анабель Леролан була при Мевеновому дворі досить довго, принаймні кілька тижнів, — відповідаю я, і якимось дивом голос не тремтить. Слова звучать рівно, лунко. Треба виглядати сильною, навіть якщо так не почуваюся. Це брехня, але брехня на благо. — Вона, мабуть, знає більше, ніж я.

— Імовірно, — каже Девідсон і задумливо киває. Мружиться, опус­кає погляд. Він не вдивляється в землю, а просто поринає в задуму. Перед ним розгортається план. Шлях уперед непростий. Це й дурню ясно. Мовби вибачаючись — ніби я можу злитися за те, що він мусить зробити — додає: — Тому й мушу знову вибратися туди. Пильність і чуйність, ага?

— Пильність і чуйність, — хором повторюємо ми з Фарлі, здивувавши одна одну.

Він виходить із завулка й рушає геть. На його лискучому сивому волоссі грає сонце. Після бою він умився від поту й попелу, перевдягнувся зі скривавленої форми у свіжу. Він готовий на все, щоб зберегти свій звичний образ досконало спокійного, зібраного і цілковито пересічного чоловіка. Мудрий вибір. Срібні витрачають забагато зусиль на зовнішність і показну демонстрацію своєї сили та влади. Король Самос і його родина у вежі над нами ведуть у цьому перед. Обіч Воло, Євангеліни, Птолемія й королеви Вайпер Девідсон майже невидимий. Він за потреби може злитися зі стінами. Вони не зауважать його наближення. Нікого з нас не зауважать.

Я хапаю ротом повітря, ковтаю слину, змушую себе додумати наступну думку: і Кел теж не помітить.

Тиберій, — сердито виправляю себе. Я стискаю кулак і тішуся болю, коли нігті впиваються у плоть. Треба звати його Тиберієм.

Мене дивує мовчанка, яка запала на чорних, спорожнілих мурах Корвіума після завершення облоги. Провівши поглядом Девідсона, я повертаюся до парапетів навколо внутрішнього двору міста-­фортеці. Наслана дрижаками хурделиця давно відгула, темрява розвіялася, а міс­то мовби змаліло. Стало не таким страшним. Через це місто гнали баг­ряних солдатів на певну смерть в окопах. А тепер багряні патрулюють мури, вулиці, ворота. Багряні засідають обіч срібних королів і говорять про війну. Кілька солдатів з багряними пов’язками походжають стінами й оглядають територію з пістолями напоготові. Їхня зброя вже випробувана в бою. Черлена сторожа не має підстав для тривоги — бодай поки що, — але ніхто не заскочить її зненацька. Мевенове військо відступило. Навіть Воло Самос не зважиться здійснити напад зсередини Корвіума. Йому потрібна Сторожа, потрібен Монтфорт, потрібні ми. Він нічого не вдіє, особливо коли тут Кел зі своїми пустопорожніми балачками про рівність (зви його Тиберієм, дурепо). Воло потрібні не лише ми, а й Тиберій. Потрібне його ім’я, його корона, його клята рука в клятому шлюбі з його триклятущою донечкою.

Обличчя в мене палає. Мені соромно за ревнощі, які здіймаються в душі. Те, що я втратила Кела, мусило би бути найменшою з моїх проблем. Утрата Кела мусить маліти на тлі страху загинути, програти війну, змарнувати все, над чим ми працювали. Але мені все одно болить. Лишається тільки перетерпіти.

Чому я не сказала «так»?

Я не прийняла його пропозиції. Не прийняла його. Мене розриває ще одна зрада — не лише Келова, а й моя власна. «Я тебе кохаю...» — ми обоє давали обіцянку й обоє її порушили. Ці слова мали би значити «Я ціную тебе понад усе. Тебе хочу більше. Тебе потребую. Я не можу жити без тебе. Я зроблю все, тільки б наші шляхи не розійшлися».

Він цього не сказав. І я не скажу.