Я підводжуся, коли він дозволяє.

Він сіпає вгору ланцюг, і нашийник із шипами затягується на шиї. Шпичаки вгризаються у шкіру, але недостатньо сильно, щоб пролити кров — бодай поки що. А ось із зап’ястків кров уже цебенить. Рани лишилися від довгих днів гибіння у незручних, жорстких кайданах. На білих рукавах лишаються патьоки — від темно-багряних до яскраво-червоних, від висохлої старої крові до нової: доказ моїх мук. Треба-бо показати Мевеновим придворним, скільки я настраждалася.

Він нависає наді мною. З лиця годі й намагатися щось прочитати. У батьковій короні він виглядає вищим, ніби метал проростає просто з черепа. Корона виблискує, кожен шпичак — як вогненний язик із чорного металу з бронзовими та срібними прожилками. Я зосереджуюся на цьому до болю знайомому предметі, щоб не дивитися Мевенові у вічі. А він усе одно притягує мене, напинає інший, незримий ланцюг. Незримий, але відчутний.

У доторку білої руки до мого зраненого зап’ястка вчувається незрозуміла ніжність. Мій погляд мимоволі прикипає до його обличчя, я не можу відвернутися. А ось у посмішці його — ані тіні ласки. Посмішка тонкогуба, гостра як лезо, зубаста, ніби він ось-ось укусить. А найгірше — це його очі. У нього її очі, Еларині. Колись мені здавалося, що очі в нього холодні, як жива крига. Я помилялася. Тепер я знаю, що найгарячіше полум’я сяє блакиттю, і його очі — не виняток.

Тінь полум’я. Він горить, але зусібіч його обступає пітьма. Навколо стомлених очей, у яких луснули срібні судинки, темніють чорні та блакитні синці. Він давно не спав. І схуд, змарнів, став жорстокий. Його волосся — чорне як порожнеча — сягає вух і в’ється на кінчиках, а щоки досі гладкі. Я часом забуваю, який же він юний. Які ж ми обоє юні. Під тунікою в мене на ключиці горить тавро «М».

Мевен рвучко обертається, міцно стиснувши в кулаку ланцюг, і змушує мене рухатися за ним. Як місяць, підвладний руху планети.

— Погляньте на полонянку! Погляньте на нашу перемогу! — гукає він, випроставшись перед велетенською юрмою, що зібралася навколо.

Тут щонайменше триста срібних — шляхта і мирні мешканці, охоронці й офіцери. Я болісно свідома близької присутності стражів — їхні вогненні шати на периферії зору постійно нагадують, що моя клітка ставатиме тіснішою. Вартові з роду Арвен теж не відходять ні на крок — їхній білий стрій мене сліпить, а їхня здатність заглушати навик душить. Я задихаюся від їхньої гнітючої присутності.

Голос короля луною котиться пишною площею Цезаря, понад натовпом, що відгукується на кожне слово. Мабуть, десь стоять мікрофони й гучномовці, що рознесуть гіркі слова короля містом — і, поза сумнівом, рештою королівства.

— Ось очільниця Черленої сторожі, Мара Барров, — попри моє непросте становище, я ледве стримую сміх. Теж мені очільниця. Навіть після материної смерті він не перестав брехати. — Убивця, терористка, запеклий ворог нашого королівства. Вона колінкує перед нами. Кольору крові вже не приховати.

Він знову торсає ланцюг, і я падаю вперед, виставивши руки для рівноваги. Мої реакції сповільнені, погляду я не піднімаю. Це все — гра на публіку. Коли я розумію, скільки шкоди навіть ця найпростіша дія завдасть Черленій сторожі, мене охоплює гнів і сором. Багряні в усій Норті побачать, як я витанцьовую в Мевена на поводі, і вирішать, що ми слабаки, переможені, не варті уваги, зусиль і надії. Але це геть не так. Тільки нічого я не можу вдіяти, бодай зараз, бодай тут, на лезі Мевенового милосердя. Цікаво, що там у Корвіумі. По дорозі до Душилки ми бачили, що місто-гарнізон запалало. Після того, як я передала своє відеоповідомлення, почалися бунти. Це перший подих революції — чи останній? Мені дізнатися нізвідки. Навряд чи хтось завдасть собі клопоту принести мені газету.

Кел давно попереджав мене про загрозу громадянської війни, ще до того, як загинув його батько, ще до того, як у нього не лишилося нікого, крім зрадливої дівчини-блискавки. «Повстання з обох сторін», — казав він. Аж ось я стою в кайданах перед Мевеновим двором і срібним королівством — і не бачу ніяких поділів. Я все їм показала, я розповіла їм Мевенову темницю, пояснила, куди забирають їхніх рідних, довела, що король і його матінка зрадили їхню довіру — а ворог усе одно я. Мені хочеться кричати, хоч я й розумію, що нічого це не дасть. Мевенів голос завжди буде гучнішим за мій.

Цікаво, а мама з татом мене зараз бачать? Від цієї думки мене знову охоплює горе, і я що є сили прикушую губу, щоб стримати сльози. Я знаю, що на моє обличчя націлені відеокамери. Я їх уже не відчуваю, але знаю, що вони є. Не згаяв би Мевен такої нагоди увічнити моє падіння.

Невже вони зараз стануть свідками моєї смерті?

Нашийник підказує, що ні. Нащо цей спектакль, якщо він просто хоче мене вбити? Інша зітхнула би з полегшею, але в мене душа стискається від жаху. Він мене не вб’є. Мевен мене не вб’є. Я відчуваю це у його доторку. Його довгі холодні пальці стискають мій зап’ясток, а другою рукою він тримає повідок. Він не відпускає мене навіть зараз, коли всім до болю чітко зрозуміло, що я належу йому. Краще смерть, ніж ця клітка, хвороблива одержимість безумного хлопчика-короля.

Я пам’ятаю його слова, у яких завжди відлунював плач.

«До наступної зустрічі».

Він і далі говорить, але його голос приглушений, як гудіння шершня, що підлетів надто близько, так що волосинки стають сторч. Я озираюся через плече. Погляд ковзає юрмою придворних у нас за спиною. Усі вони горді й недобрі, усі в жалобі. Лорд Воло з дому Самос і його син, Птолемій, красуються в лискучих чорних обладунках зі срібними кушаками від стегна до плеча. Коли я бачу Птолемія, виднокіл затягує кривава пелена. Я ледве стримуюся, щоб не кинутися і не роздерти йому обличчя. Щоб не прохромити йому серце, як він прохромив серце моєму братові Шейду. З мого обличчя все видно, а йому ще й вистачає зухвальства мені посміхнутися. Якби не нашийник і німа охорона, що придушує моє єство, від його кісток тільки обгоріле скло лишилося б.

А ось його сестриця, з якою ми ще кілька місяців тому були запеклими ворогами, чомусь на мене й не дивиться. Євангеліна вбрана в сукню із чорними блискучими шипами і, як завжди, у цьому сузір’ї зарізяк виглядає найяскравішою зіркою. Вона, мабуть, скоро стане королевою, раз досі не урвала заручин із Мевеном. Вона не зводить пекучих темних очей із потилиці короля. Здіймається вітерець, розвіваючи її лискуче срібне волосся, що спадає на плечі, а вона і бровою не веде. Вона далеко не одразу помічає, що я на неї витріщаюся. Та й тоді вона ледве зиркає на мене. Очі в неї не виказують жодних почуттів. Тепер я не варта її уваги.

— Мара Барров — полонянка корони, і вона постане перед королівським судом і судом ради. Вона поплатиться за свої незліченні злодіяння.