Розділ 1

Я вся тремчу. Мені подають чисту хустинку, але від неї все одно відгонить кров’ю. Мені мало би бути байдуже: і так весь одяг у крові. Багряна, звісно, моя, а срібна кому тільки не належить: і Євангеліні, і Птолемію, і німфі. На арені вони спробували мене вбити.

Мабуть, на мені є й Келова кров. Ще недавно він спливав нею на піску арени від ран, завданих невдахами-катами, а тепер сидить навпроти мене й не підводить очей. Його порізи затягуються.

Я мимоволі кидаю погляд на свіжий поріз у мене на руці — мабуть, Євангелінина робота. Рана така глибока, що, мабуть, лишиться шрам. Почасти це мене навіть тішить: цього порізу не зітре ніякий цілитель. Ми з Келом уже не у світі срібних, наші бойові шрами ніхто не витре. Ми втекли. Чи то пак, це я втекла — а от Кел потрапив у полон, у кайдани.

Фарлі несподівано чуло торкається моєї руки.

— Лице закрий, дівчинко-блискавко. Це тебе шукають.

Цього разу я її навіть слухаюся. Інші теж прикривають роти й носи багряними хустками. Останнім закривають лице Келу: він не пручається, коли Фарлі обмотує йому голову шаллю. Тепер він виглядає, як один із нас.

Якби ж то...

Електрика муркоче у мене у венах, нагадуючи, що підпотяг зі скреготом мчить до колись безпечного міста. Він летить давніми рейками швидко, як срібний-прудконіг. Від реву металу аж ниють кістки, де вже в’ється лютий холод. Мій гнів і сила на арені видаються далекими спогадами. Лишається тільки біль і страх. Я навіть уявити не можу, що думає Кел. Він втратив усе, геть усе, що було йому дороге: батька, брата, королівство. Не знаю, як він стримується. Сидить непорушно, тільки похитується, коли потяг підскакує на рейках.

Мені не треба пояснювати, чому ми так поспішаємо. Фарлі та інші члени Сторожі напружені, як тятива. Ми тікаємо.

Мевен уже був у Нарсіті. Наступного разу він нагряне туди з полчищами солдатів, із матір’ю, з новою короною. Учора він ще був принцом, а сьогодні став королем. Я думала, що він мій друг і наречений, але тепер я знаю все.

Колись я йому довіряла. Тепер я знаю, що він не заслужив нічого, крім ненависті й страху. Він убив власного батька заради корони і звалив злочин на брата. Він знає, що немає над Нарсіті ніякої радіації, і знає, куди ведуть рейки. Укриття, яке збудувала Фарлі, нас уже не захистить. Уже не захистить мене.

Може, ми мчимо до пастки.

Відчувши, як я напружилася, Шейд пригортає мене до себе. Мені аж не віриться, що брат живий і такий самий, як я. Не багряний і не срібний, він сильніший і за тих, і за тих.

— Я тебе їм більше не віддам, — ледве чутно шепоче він. Мабуть, Черлена сторожа вимагає цілковитої відданості і вважає вірність родині неприпустимою розкішшю. — Обіцяю.

Його присутність мене заспокоює. Ми ніби поринаємо в минуле, у весняні дощові дні до призову, коли ще могли прикидатися дітьми. Коли не існувало нічого, крім багнюки, нашого села й дурної звички нехтувати майбутнім. А тепер я тільки про майбутнє й думаю: на яку темну стезю ведуть мої вчинки?

— Що робитимемо? — питаю я у Фарлі, але очима шукаю Кілорна. Він стоїть у неї за плечем, як сумлінний охоронець: зуби зціпив, на бинтах кров. А він же ще так недавно був учнем рибалки... Він, як і Шейд, — привид раніших часів і виглядає тут не в своїй тарілці.

— Тікати завжди є куди, — недбало відповідає Фарлі, але Кел явно цікавить її більше, ніж я.

Вона чекає, що принц пручатиметься й боротиметься, а він незворушний.

— Простеж, щоб із нею нічого не сталося, — каже Фарлі Шейду. Брат киває, не прибираючи з мого плеча важкої долоні. — Вона нам потрібна.

Я не генерал і не тактик, але її логіка цілком зрозуміла. Я дівчинка-блискавка — жива електрика, струм у людській подобі. Люди знають моє ім’я, моє лице, мої навики. Я цінна, я могутня. Мевен зробить усе, щоб я не завдала удару у відповідь. Не знаю, що брат може вдіяти проти нового жорстокого короля, нехай навіть Шейд такий самий, як я, і може випередити будь-кого в королівстві. Проте я мушу йому довіряти.

Врешті-решт, я вже стільки чудес бачила, що чергова втеча — це дрібниці.

Сторожа готується, по цілому потягу зводять гвинтівки. Кілорн, похитуючись, підходить до мене. У нього теж гвинтівку перекинуто через плече. Він пробує всміхнутися, щоб мене розрадити, проте у його яскраво-зелених очах закипає страх.

А Кел — той, навпаки, сидить тихо, ніби його нічого не обходить. Він виглядає незворушним, хоча в нього більше підстав для страху, ніж у будь-кого з нас: він закутий у кайдани, оточений ворогами, гнаний власним братиком. Мене це, втім, не дивує. Кел природжений воїн. Ми розпалили війну, а на війнах він знається.

— Сподіваюся, ви хоч не збираєтеся дати йому бій? — нарешті озивається він, не зводячи погляду з мене, хоча ущиплива репліка адресована Фарлі. — Сподіваюся, вам стане клепки дати дьору.