Меґґі О’Фаррелл
Гамнет
Віллові
Історична заувага:
Пара, що мешкала в 1580-ті роки на Генлі-стріт у Страт-форді, мала трьох дітей: старшу Сюзанну та менших, близнюків Гамнета й Джудіт.
Хлопчик, Гамнет, помер у 1596 році, йому було одинадцять.
Чотири роки по тому або пізніше його батько написав п’єсу під назвою «Гамлет».
Ні, він, пані, вмер, спочив,
Обернувся в прах.
В головах зелений дерен,
Камінь у ногах. Ой, ой!..
Вільям Шекспір. Гамлет. Дія IV, сцена V[1]
Гамнет і Гамлет — то насправді одне ім’я, написання якого постійно плутається в реєстраційних книгах Стратфорда кінця XVI — початку XVII ст.Стівен Ґрінблатт. Смерть Гамнета й створення Гамлета
Частина перша
лопчик спускається сходами.Прогін затісний ще й закручується спіраллю. Хлопчик повільно ступає зі сходинки на сходинку, тримається рукою за стіну, черевики гупають за кожним кроком.
Майже діставшись підніжжя, він на мить завмирає, оглядається на подоланий шлях. Потім, із раптовою рішучістю, стрибає через три останні сходинки — бо завжди так робить. Приземлившись, перечіплюється, падає коліньми на кам’яні плити підлоги.
Літо добігає кінця, день безвітряний і задушливий. Долішня кімната розкреслена косими смугами світла. Похмуре сонце заглядає на хлопця крізь шибку, жовті решітчасті рами вмуровані в тиньк.
Він стає на ноги, потирає побиті коліна. Дивиться в один бік, угору вздовж сходів, потім у другий, — не може вирішити, куди далі.
Кімната порожня, за ґратами каміна жевріє вогонь — жовтогарячі вуглини під м’якими спіралями диму. Побиті коліна пульсують з кожним ударом серця. Хлопець завмирає, тримаючи засувку дверей, що ведуть до сходів, потертий носок його черевика вже піднявся, готовий рушати, бігти. Світла, майже золотава чуприна стирчить над чолом.
Нікого немає.
Він зітхає, втягує в себе тепле запилюжене повітря, крокує кімнатою, виходить з парадних дверей, і далі — на вулицю. Гомонять між собою перехожі, вигукують вуличні торгівці, торохкотять повозки, цокають підкови коней, хтось жбурляє мішок із вікна, — але хлопцеві байдуже на весь цей гамір. Він зосереджено прямує вздовж фасаду до сусідніх дверей.
У дідовому будинку пахне завжди однаково: сумішшю дров’яного диму, лаку, шкіри, вовни. Пахощі, хоч і подібні, невловимо відрізняються від запаху суміжної двокімнатної оселі, де живе хлопчик із матір’ю та сестрами. Дід, скориставшись вузьким проміжком, прибудував колись ці кімнати до великого дому. Часом хлопець не розуміє, чому воно так. Ці два помешкання, зрештою, розділені лише тонкою саманною стіною, але повітря в кожному з них іншого роду, з іншими запахом, з іншою температурою.
У цьому будинку свистять і вирують протяги, їм вторять перестук молотків з дідової майстерні, вигуки покупців, що грюкають у вікно, галас і метушня заднього двору, кроки дядьків тут і там.
Але не сьогодні. Хлопчик стоїть у коридорі, прислухається: чи чутно звуки роботи. Праворуч — порожня майстерня: немає підмайстрів на табуретках біля верстата, інструменти розкладені на полицях, лоток із покинутими рукавичками, мов зліпками рук, виставлено на видноті. Вікно, через яке продається товар, затулене й замкнене міцним засувом. У їдальні ліворуч так само нікого. На довгому столі складені стосами серветки, свічка не запалена, тільки купка пір’я посередині. От і все.
Він вигукує привітання, запитує, чи є хтось. Ще, вдруге, гучніше. Нахиляє голову, прислухається: чи пролунає відповідь.
Нічого. Тільки балки потріскують, розширюючись від сонячного тепла, повітря тече під дверима й між кімнатами, погойдуються лляні фіранки, потріскує вогонь, — невиразні голоси спокійного порожнього будинку.
Він стискає пальцями залізну ручку дверей. День спекотний, навіть зараз, під вечір, тому він весь — від чола до низу спини — вкривається потом. Біль у побитих колінах загострюється, накочується хвилею, знову згасає.
Хлопчик розтуляє рота. Одне за одним викрикує імена, кличе всіх, хто живе в цьому будинку. Бабусю. Служницю. Дядьків. Тітку. Підмайстра. Діда. Він прагне догукатися до кожного, одного за одним. На мить йому спадає на думку ім’я батька, хочеться волати до нього, але батько далеко, за багато миль, годин та днів звідси, у Лондоні, там, де хлопчик ніколи не бував.
Але де ж, міркує хлопчик, поділися мати, старша сестра, бабуся, дядьки? Де служниця? Де дід, який зазвичай не виходить з дому протягом дня, якого завжди знайдеш у майстерні, де він квапить підмайстра або заносить прибуток до гросбуха? Де ж усі? Як так сталося, що обидва будинки порожні?
Він іде коридором. Зупиняється біля дверей майстерні. Хутко оглядається через плече, переконавшись, що поблизу нікого немає, ступає крок усередину.