Частина перша

— Ти ж корнволлець до шпику кісток,— роздратовано сказав Дейв Полворт.— «Страйк» — то навіть не твоє прізвище, ти по праву маєш бути Нанкарроу. Чи скажеш мені, що ти англієць?

Теплого серпневого вечора в пабі «Вікторія» було так людно, що відвідувачі сиділи на широких кам’яних сходах, які спускалися до бухти. Полворт і Страйк улаштувалися за столом у кутку — пили за тридцять дев’ятий день народження Полворта. Корнволльську національну ідею обговорювали вже хвилин двадцять, та Страйкові здавалося, що значно довше.

— Чи скажу, що я англієць? — уголос замислився він.— Та ні, скажу, що британець.

— Та пішов ти! — вмить розсердився Полворт.— Не скажеш. Тільки щоб мене позлити.

Друзі були геть не схожі між собою. Полворт — дрібний, мов жокей, сухий, з передчасними зморшками; крізь поріділе волосся виднілася спалена сонцем маківка. Футболка пом’ята, ніби він підібрав її з підлоги чи вийняв з кошика для білизни, джинси подерті. На лівому передпліччі мав чорно-біле татуювання — хрест святого Пірана, покровителя Корнволлу; на правій руці — глибокий шрам на згадку про зустріч з акулою.

Його друг Страйк скидався на колишнього боксера (власне, він ним і був): здоровань під два метри на зріст з кривим носом і жорсткими темними кучерями. Татуювань він не мав і, попри вічну тінь густої бороди на обличчі, справляв враження випрасуваної охайності, притаманної тим, хто служив у поліції чи в армії.

— Ти тут народився,— наполягав Полворт.— Отже, ти корнволлець.

— А ти народився в Бірмінгемі, тож за цією логікою ти — брумі.

— Пішов ти! — знов гаркнув Полворт, тепер уже щиро ображений.— Я тут живу з двохмісячного віку, а прізвище моєї мами — Тревельян. Це — ідентичність, це отут...— Полворт постукав по грудях у районі серця.— Рід моєї матері століттями жив у Корнволлі...

— Слухай, кров, земля — мені це все ніколи...

— Чув про останнє опитування? — перебив Страйка Полворт.— Питали: «Хто ви за національністю?» То половина — половина, чуєш! — обрала не «англієць», а «корнволлець»! Нас побільшало.

— Чудово,— озвався Страйк.— Наступного разу впишуть ще римлян з думнонами.

— Оця, бляха, зверхність не доведе тебе до добра,— відповів на це Полворт.— Засидівся ти у своєму чортовому Лондоні... Таж нічого поганого немає в тому, щоб пишатися своїм походженням. Нічого поганого в тому, що місцева громада хоче, щоб Вестмінстерський палац поділився владою. Наступного року шотландці нам усім покажуть приклад, тільки жди. Щойно вони здобудуть незалежність, то буде знак. Ми, кельти з півдня, і собі зробимо крок... Ще будеш? — додав він, указуючи на Страйків порожній келих.

Страйк прийшов до пабу, мріючи перепочити від тривог і напруги, а не сперечатися про політичне життя Корнволлу. Полвортова відданість націоналістичній партії «Мебіон Керноу», в яку він вступив у шістнадцять, наче посилилася за той останній рік, що вони не бачилися. Дейв як ніхто умів розсмішити Страйка, але вкрай серйозно ставився до теми незалежності корнволльців — яка Страйка цікавила десь як вишивання подушок чи спостереження за потягами. На мить Страйк замислився: може, сказати, що слід терміново вертатися до тітчиного дому? Але то буде чи не сумніше, ніж слухати, як давній друг шпетить супермаркети за відмову ставити хрест святого Пірана на харчі, вироблені у Корнволлі.

— Дякую, не відмовлюся,— сказав він і передав Полвортові порожній кухоль. Полворт рушив до шинкваса, киваючи наліво й направо до численних знайомих.

Страйк лишився сам за столиком і окинув поглядом паб, який звик вважати «своїм». Багато що за ці роки змінилося, але все одно можна було впізнати місце, де вони з корнволльськими друзями пили в юнацькі роки. Виникло дивне двоїсте відчуття: саме тут його місце — але тут йому місця немає. Дивна суміш міцної приналежності й окремішності.