Пола Гоукінз. Повільне горіння
Ця книга присвячується пам’яті Ліз Гогенадель Скотт,чиє осяйне проміння робило світ теплішим.Її завжди не вистачатиме
Комусь бути грифом судилося,А над кимось завжди кружляють.Емілі Ская. Моя історія
Залита кров’ю дівчина волочить ноги в темряву. Її розтріпаний одяг висить на юному тілі, відкриваючи чималі ділянки блідої плоті. Черевик злетів, стопа кровить. Вона в агонії, але біль став несуттєвим, його витіснили інші страждання. Її обличчя — це маска жаху, її серце — барабан, її дихання — панічне хекання лисиці, що забилася до нори.
Нічну тишу порушує низьке гудіння. Літак? Витерши кров з очей, дівчина дивиться на небо й бачить самі лише зорі. Гудіння гучнішає й нижчає. Автівка перемкнула передачу? Невже вона дісталася головної дороги? Серце підскакує, і звідкись, із глибини нутра, вона видобуває енергію, щоб побігти.
Вона швидше відчуває, аніж бачить світло позаду. Відчуває, як її постать висвітило з темряви, розуміє, що машина наближається ззаду. Їде від ферми. Дівчина розвертається.
Ще не побачивши, знає, що він її знайшов. Ще не побачивши, знає, що над кермом його обличчя. Вона вклякає. Мить вагається, тоді кидається геть із дороги й біжить у канаву, перелазить дерев’яну огорожу. Видряпується на прилегле поле і мчить наосліп, падає, підводиться, не видаючи ані звуку. Чим їй зарадять крики?
Упіймавши її, він хапає повні жмені її волосся й валить на землю. Вона відчуває його дихання. Знає, що він збирається з нею зробити. Знає, що чекає на неї, тому що вже бачила, як він зробив це з її подругою, як жорстоко він…
— Ой, та заради бога, — пробурмотіла вголос Ірен. Вона лунко загорнула книжку й пожбурила її на купку з речами на благодійність. — Ох же ж і маячня.
1
У Лориній голові заговорила Дейдра. «Твоя проблема в тім, Лоро, — казала вона, — що ти завжди робиш невдалий вибір».
До всирачки правдиво, Дейдро. Лора не очікувала від себе таких слів і навіть думок, але там, у ванній, де вона стояла й нестримно трусилася, поки з порізу на руці мірними поштовхами виступала жива кров, вона мала визнати, що уявна Дейдра влучила в яблучко. Лора схилилася вперед, притулившись лобом до дзеркала, щоб не доводилося глядіти собі в обличчя, але дивитися вниз було ще гірше, тому що так вона бачила, як з неї висотується кров, і від цього їй стало млосно, ніби от-от знудить. Стільки крові. Поріз був глибшим, ніж вона думала, треба негайно їхати до лікарні. Вона нізащо не поїде до лікарні.
Невдалий вибір.
Коли потік крові нарешті ніби сповільнився, Лора зняла футболку й кинула її на підлогу, вилізла з джинсів, скинула трусики, вибралася зі станика й різко вдихнула крізь зуби, коли металева застібка шкрябнула по рані, а тоді прошипіла: «Падло! Падло! Всране падло».
Станик вона теж кинула на підлогу, залізла у ванну й увімкнула душ, а тоді стояла й тремтіла під чахлою цівкою палючої води (її душ пропонував на вибір або дуже гарячу, або дуже холодну — нічого помірного). Вона поводила пучками побабчених пальців по білих, мов кістка, прекрасних шрамах: на стегні спереду, збоку, на плечі, на потилиці. «Ось я, — тихо мовила до себе. — Ось я».
Пізніше, сидячи на потворній сірій дерматиновій канапі у вітальні, обкрутивши руку сувоями туалетного паперу, а решту тіла — затертим рушником, Лора зателефонувала матері. Дзвінок переадресувався на голосову пошту, і вона його урвала. Нема сенсу витрачати гроші. Потім зателефонувала батькові.
— Усе гаразд, курчатку?
Вона чула на фоні шум, «Радіо 5».
— Тату. — Відчула, як до горла підступає кавалок, і ковтнула його.
— Ти як?
— Тату, ти можеш приїхати? Я… ніч випала погана, і я подумала, чи міг би ти просто приїхати ненадовго? Я знаю, що тобі далеченько, але я…
— Ні, Філіпе, — крізь стиснуті зуби прошипіла на фоні Дейдра. — У нас бридж.
— Тату? Ти можеш вимкнути гучний зв’язок?
— Серденько, я…
— Серйозно, можеш вимкнути? Я не хочу чути її голосу, мені від нього хочеться спалити щось…
— Не треба так, Лоро…
— Забудь, тату, це неважливо.