Дон Делілло
Підземний світ
Пам'яті матері та батька
Пролог
Тріумф смерті
Він говорить твоїм голосом, американцю, і його очі майже обнадійливо сяють.
Звичайний шкільний день, але він дуже далеко від класу. Адже хоче бути тут, хоче стояти в тіні цього іржавого одоробла старої будівлі — і звинувачувати його важко — цього мегаполісу зі сталі, бетону, облущеної фарби та підстриженої трави, де на табло — навскісні чималі пачки «Честерфілда», і з кожної випинається кілька цигарок.
Саме широкомасштабна жага робить історію. Це лише хлопець із місцевим жаданням, але він — частина з’юрбленого натовпу, анонімних тисяч з автобусів і потягів, людей, що вузькими колонами витупцьовують через розвідний міст над річкою, і коли вони — не міграція чи революція, то точно значний душевний струс, і вони несуть із собою тілесний жар великого міста, власні маленькі мріяння і розпачі, щось невидиме, надокучливе і цілоденне — чоловіки в федорах і матроси, яким дали звільнення на берег, несуть заблукале сум’яття своїх думок, — і всі йдуть на гру.
Небо низьке і сіре, барви каламутно-сірого прибою, що насувається.
Разом з іншими він стоїть біля бордюру. У свої чотирнадцять він тут наймолодший, і з того роздратовано похнюпленого вигляду, який причепився до його тіла, зрозуміло, що грошей у нього катма. Перед тим він ніколи такого не робив і нікого з інших не знає, і, видається, лише двійко-трійко з них знайомі, але цього не можна робити поодинці чи вдвох, тож вони знайшли одне одного, ковзаючи поглядами, визначаючи побратима-відчайдуха, і ось вони стоять, чорні та білі хлопці, із підземок чи прилеглих гарлемських вулиць, худорляві тіні, бандюки, їх п’ятнадцятеро, і, згідно з тутешньою легендою, на кожного спійманого проскочать, може, лише чотири.
Вони нервово чекають, доки люди з квитками звільнять турнікети, остання нещільна групка вболівальників, запізнюки й марудники. Вони позирають на запізнілі таксі з середмістя і на набріолінених чепурунів, що бадьоро рушають до віконець, на букмекерів-лотерейників і великих цяць із вечірніх клубів, а ще на прикро напахчених бродвейських цабе, що знімають ворсинки з мохерових рукавів. Вони стоять на узбіччі та, видається, кислувато позирають, не роззираючись, як ті, хто вештається на розі. Увесь гамір ущух, передігрові белькотіння і вирування, продавці, які працюють на загачених тротуарах, вимахуючи картками команд і вимпелами та вигукуючи давні виспіви, кощаві гендлярі значками та бейсболками, усі тепер розосередилися, розійшлися до своїх кімнаток на битих вулицях.
Вони біля бордюру, чекають. Їхні очі похмурнішають, випромінюючи дедалі менше світла. Хтось виймає руки з кишень. Вони чекають, а потім рушають, іде один з них, ірландішка, який горлає «Джеронімо».
Одразу за парою квиткових кас — чотири турнікети. Наймолодший хлопець також і найсухорлявіший, звуть його Коттер Мартін, він у тенісці й саржевих штанях, сухорлявий і високий, і намагається не почуватися приреченим — він десь біля хвоста навали, біжить і горлає разом з іншими. Горлаєш, бо це додає тобі відваги або хочеш довести, що тобі все байдуже. Їхні обличчя перетворилися на маски крику, вузькоокі, із розтягнутими ротами, і вони чимдуж біжать, намагаючись прослизнути в закамарки між касами, б’ються стегнами й ліктями та горлають. Обличчя продавців квитків теліпаються за віконцями, наче цибулини на шворках.
Коттер бачить, як перші стрибуни перемахують через планки. Двоє зіштовхуються в повітрі та валяться, скрутившись і розтягнувшись. Білетер затискає одного з них за шию, і його кашкет злітає та легко зісковзує по спині, і він наосліп змахує, тягнучись по нього, і водночас — усе водночас — пасе очима інших бар’єристів, не бажаючи, щоб на нього наступили. Вони біжать і долають бар’єри. Це безумна форма лету щільно згрупованих тіл, і безквиткова навала стає реальною. Вони стрибають зарано чи запізно і б’ються об стовпи та радіальні планки, як у мультиках, видираються одне одному на спини, і на яких же дурил вони мають скидатися людям біля ятки з хот-догами на тому боці турнікетів, якими ж неймовірними розтелепами — здебільшого чоловіча черга вже починає позирати в цей бік, щелепи працюють над спітнілим м’ясом, і жир бульбашками збурюється на їхніх язиках, а пан у дальньому кінці аж закляк, і тільки його рука автоматично рухається, намащуючи щіточкою гірчицю.
Горлання строкатих хлопців луною відбивається від міцного бетону.
Коттер гадає, що бачить праворуч прохід до турнікета. Він відкидає все непотрібне для стрибка. Деякі досі стрибають, деякі допіру приміряються, деяким треба підстригтися, у декого дівчата в шерстяних светрах, а решта приземляється юрмищем, силкуючись підвестись і розбігтися. Двійко стадіонних копів трюхикає униз по пандусу. Коттер скидає ці елементи, щойно вони виникають, скидає тисячі хвиль інформації, які потрапляють на його шкіру. Його погляд зосереджений на сталевих планках, випнутих зі стовпа. Він набирає швидкість і, здається, втрачає свою незграбність, вайлуватий ляк гормонів, Непричетність і затинання — печать його неповноліття. Він лише хлопець, який біжить, ледь помітна вулична постать, але те, як саме біг виявляє ключ до розгадки буття, залишаючи саму свідомість, отак, здається, темношкірий хлопчина відкривається світу, так кровоприплив десятка його широких кроків стає дуже красномовним.
Потім він відривається від землі та плине, почуваючись таким собі пещеним і нескуйовдженим бізнесменом, який летить із Канзас-Сіті з портфелем, повним банківських векселей. Голову втягнув, ліва нога проминає планки. Й однієї подовженої, відстороненої та переривчастої миті він точно бачить, куди приземлятиметься і куди бігтиме, хоча й знає, що вони його переслідуватимуть тієї ж секунди, коли він торкнеться землі, хоч він буде в небезпеці наступні декілька годин — позираючи ліворуч і праворуч — страху в ньому тепер менше.
Він м’яко спускається і легко обходить білетера, який намацує свій впалий кашкет, і Коттер цілковито певен — знає це повсякчас, так глибоко, як може сягнути розум, він відчуває, як знання закалатало в його бігунському серці, — уже не спіймають.
Аж ось і муніципальна туша копа зі зброєю, кайданками, ліхтариком і кийком, усе це метляється на його паску, а кишеня напхана штрафними квитанціями. Коттер робить танцювальний фінт, який заледве не справляє його на коліна, і їдці хот-догів згинаються навпіл, щоб побачити, як хлопчина віражем іде геть, м’яко прискорюючись, злегка мізинцем покивуючи копу «бувай».
Він доволі часто так себе дивує, роблячи якусь витівку, що зі свистом вигулькує з непередбаченої примхи.
Він біжить угору затіненим пандусом і вбігає в перевиття балок, підпір і розлитого світла. Він чує дедалі гучніші останні акорди національного гімну і бачить величезну відкриту підкову трибуни для глядачів і те розгорнуте трав’яне видиво, яке, здається, завжди означало, що він переступив за межі свого життя, — потертий блиск, який вихиляється і вигинається від понагрібаного ґрунту інфілда[1] до високої зеленої огорожі. Хвилювання від появи. Він біжить у чверть сили, витягуючи шию, щоб побачити ряди сидінь, і шукає непримітний клин позаду підпори. Він вганяється в прохід у секторі 35 і входить до жару і запаху вболівальницької маси, входячи в дим, що звисає з нижньої частини другого ярусу, він чує розмови, він занурюється в глибоке гудіння, він чує, як під час розминки від подач тріскотить рукавичка кетчера[2], низка різких звуків, які несуть хвіст другорядних звуків комети.
Потім губиш його в натовпі.
У коментаторській кабінці саме говорять про натовп. Говорять, що скидається на тридцять п’ять тисяч, і розмірковують, як це з’ясувати. Коли подумати про шорсткі історії команд, віру і пристрасті вболівальників і те, як ці сили переплітаються по всьому місту, і коли подумати про саму гру, пан або пропав, третя гра в триматчевому плей-оф, і сказати назви «Джаєнтс»[3] і «Доджерз»[4], і зважити на те, як гравці відкрито один одного ненавидять, і пригадати, яким саме виявився цей рік, гонитва за вимпелом, яка довела місто до здушеного екстазу, останні конвульсії, для яких треба запозичити німецьке слово, щоб виповісти ту суміш задоволення, страху і неспокою, і коли подумати про кровну відданість, про оце й говорили в кабінці — любов до команди, що пролягає по всіх районах і крізь прилеглі передмістя й аж ген-ген до яблучних округів і репаної півночі, то як пояснити двадцять тисяч порожніх місць?
Технік каже:
— Цілий день видається, що ось-ось задощить. Псує настрій. І люди шлють гру під три чорти.
Упоперек кабінки звукорежисер розвішує ковдру, щоб відокремити своїх хлопців від тих, які щойно прибули із сент-луїсівської КМОХ[5]. Треба поділитися місцем, бо їм більше ніде розташуватися. Він каже техніку:
— Не забувай. Попереднього продажу взагалі не було.
А технік додає:
— А ще «Джаєнтс» учора багато втратили, і це серйозно, бо нищівна поразка всіх довкіл засмучує. Повір мені, я знаю, де живу. Людей таке деморалізує. Вони неначе десятками тисяч вимирають.