Ця книга — історичний роман, але водночас це роман, написаний як історичне дослідження. Розповідаючи про найтривожніші й насичені подіями шість місяців, які колись випали на долю мешканців острова Мінґер — перлини Східного Середземномор’я, — я додала до розповіді і дещо про історію моєї батьківщини, яку я дуже люблю.

Я досліджувала епідемію чуми 1901 року і в якийсь момент відчула, що для розуміння мотивів вчинків деяких людей у той короткий, але сповнений драматичних подій період, сухої історичної науки недостатньо — необхідно скористатися засобами художньої літератури. Так я і зробила — спробувала поєднати історію та літературу.

Але нехай читач не думає, нібито до роботи мене спонукали думки про високу літературу. Усе почалося відтоді, коли мені до рук потрапили листи, які були настільки прекрасні, що мені закортіло написати про них. Мені доручили підготувати до друку і прокоментувати сто тринадцять листів Пакізе-султан, третьої дочки 33-го султана Османської імперії Мурада V, які вона надіслала протягом 1901–1913 років старшій сестрі Хатідже-султан. Роман, який ви починаєте читати, був задуманий як передмова наукового редактора.

Передмова розросталася, наповнювалась подробицями, які я дізнавалась під час моїх досліджень, і зрештою перетворилася на книгу, яку ви тримаєте в руках. Зізнаюся, що передусім я була зачарована особистістю милої та надзвичайно чуйної Пакізе-султан, її стилем та розумом. Вона мала дуже рідкісний — як серед істориків, так і серед романістів — талант оповідача, цікавилась подробицями і бажала поділитися з читачем тим, що знає і відчуває. Чимало років я досліджувала в англійських та французьких архівах звіти консулів, які працювали в портових містах Османської імперії, написала на цьому матеріалі дисертацію та кілька монографій. Жоден із цих людей не описав дні чуми чи холери з тією глибиною та блиском, як це зробила Пакізе-султан; у жодному з їхніх звітів не відчувається атмосфера османського порту настільки виразно, щоб дати змогу читачеві на власні очі побачити барви східного ринку, почути крики мартинів і скрип гарби. Мабуть, саме сповнена життя розповідь дочки султана, напрочуд чуйної до людей, явищ і подій, підказала мені думку перетворити передмову на роман.

Коли я читала її листи, питала себе: може, Пакізе-султан описала події яскравіше й докладніше за всіх істориків та іноземних консулів, бо була жінкою? Не забуваймо, що в дні чуми вона майже не виходила зі своєї кімнати в гостьових покоях резиденції губернатора і про те, що відбувається в місті, знала від чоловіка-лікаря. Пакізе-султан не лише змалювала у листах світ чоловіків, політиків, чиновників та лікарів, а й спромоглася уявити себе на їхньому місці. Так і я, працюючи над своїм романом-хронікою, намагалася відродити для читача цей світ. Звісно, бути такою ж відкритою, яскравою та спраглою до життя, як Пакізе-султан, дуже непросто.

Її блискучі послання, які після публікації складуть щонайменше шістсот сторінок, захопили мене ще й тому, що на острові Мінґер минуло моє дитинство. Дівчинкою я зустрічала ім’я Пакізе-султан у шкільних підручниках, газетах та улюблених щотижневих журналах для дітей («Наш острів» та «Захоплююча історія»), де друкували героїчні казки та комікси, і відчувала до неї якусь особливу прихильність. І якщо дехто вважає Мінґер таємничим островом з казок і легенд, то для мене такою казковою героїнею завжди була Пакізе-султан. І коли до мене несподівано потрапили її листи й відкрили мені повсякденні турботи і справжні почуття моєї казкової героїні, я була зачарована силою її особистості та відвертістю. Терплячий читач, дочитавши книгу до останньої сторінки, побачить, що мені судилося познайомитися з нею і по-справжньому.

У справжності світу, який був описаний в листах, я переконалася, ще коли працювала в стамбульських, мінґерських та англійських архівах, читала документи й спогади того часу. Проте коли я почала писати історичний роман, я не могла позбутися відчуття, що час від часу ототожнюю себе з Пакізе-султан і неначе розповідаю історію власного життя.

Мистецтво написання романів полягає у здатності автора розповісти про пережите так, наче це все сталося з іншою людиною, а чужий досвід описати як власний. Тому мені легко було повірити, що, уявляючи себе дочкою султана, я роблю це так, як має зробити письменник. Складніше було уявити себе на місці чоловіків, які мали владу, — пашів та лікарів, які керували боротьбою з епідемією.

Оскільки роман за формою і духом схожий радше на багатолюдну історію, ніж на розповідь про одну людину, описані в ньому події мають бути показані з різних точок зору. З іншого боку, великий романіст Генрі Джеймс, який був прихильний до жінок більше, ніж інші письменники, вважав — і я з ним згодна, — що для більшої переконливості на всі події з усіма їхніми деталями читач повинен дивитись очима одного героя.

Однак я писала не просто роман, а роман-дослідження, і тому дуже часто не просто не слідувала цьому правилу, а навпаки — йшла всупереч йому. У найдраматичніших місцях знайомила читача з цифрами, історичними фактами та даними. Або, описуючи тяжкі переживання одного героя, перескакувала на думки іншого, про які перший і гадки не мав. Або ж починала розмірковувати, що нібито 32-й султан Абдул-Азіз, якого скинули з трону, на думку багатьох, наклав на себе руки, хоча анітрохи не сумніваюся, що це було вбивство. Отже, я намагалася глянути на яскравий світ, зображений у листах Пакізе-султан, очима деяких інших його мешканців, щоб надати книзі історичної об’єктивності.

Як до мене потрапили ці листи? Чому я не оприлюднила їх, перш ніж почала писати роман? Наскільки серйозно я сприймаю детективну лінію сюжету? Ці запитання мені ставили багато разів, але тут я відповім лише на останнє. Варто зауважити, що ідею роману підтримали мої колеги-історики, яким я розповідала про вбивства, що згадувалися в листах, і пристрасть 34-го султана Абдул-Гаміда до романів. Підбадьорив мене також інтерес шанованого видавництва «Кембрідж Юніверсіті Пресс» до ідеї детективу та історії маленького острова Мінґер. Звісно ж, таємниці й важливість чудового світу, який я роками з великою насолодою намагалася відтворити, набагато глибші і важливіші, ніж відповідь на питання: «хто вбивця». Ця відповідь може бути хіба що знаком, підказкою. Інтерес до детективної лінії перетворить всю книгу, починаючи зі слів найбільшого історичного романіста Толстого в епіграфі і цієї передмови, на море підказок.

Дехто мене критикував, що я надто полемізую з популярними й офіційно визнаними істориками, хоча й не згадую їхніх імен. Можливо, ці закиди справедливі. Але я зробила так, бо дуже серйозно ставлюсь до історичних книг, які так полюбляють читачі.

У передмові до кожної книги, присвяченої історії Сходу, Леванту^[1] та Східного Середземномор’я, порушуються питання передачі літер давніх алфавітів за допомогою латинки. Я радію, що мій роман не поповнив лави цих нудних творів. Утім, мінґерська мова та мінґерський алфавіт не схожі на жодні інші! Деякі місцеві топоніми я передавала за літерами, як вони пишуться, інші — за звуками, як вони чуються. Те, що одне з мінґерських міст називається, як одне з міст у Грузії, — простий збіг. Однак якщо дещо в моїй книзі вам здаватиметься невловно знайомим, немов давні напівзабуті спогади, знайте, що це не випадковість. Так і було задумано.

У 1901 році пароплаву, який вирушав зі Стамбула, потрібно було чотири дні пихкати чорним вугільним димом і йти на південь, а потім, пройшовши Родос, ще пів дня просуватися небезпечними і бурхливими південними водами у бік Александрії, і тільки потім перед пасажирами виринали стрункі вежі Арказької фортеці на острові Мінґер. Зважаючи на те, що острів розташовувався на лінії, яка поєднувала Стамбул та Александрію, пасажири багатьох пароплавів могли здалеку із захопленням та цікавістю розглядати таємничий силует фортеці. Іноді якийсь капітан з витонченою натурою, помітивши на горизонті захоплюючий краєвид, «алмаз зелений у рожевій оправі» (Гомер, «Іліада»), запрошував пасажирів на палубу насолодитися спогляданням Мінґеру, і художник, що вирушав у подорож на Схід, поспішав замалювати романтичний пейзаж, прикрасивши його важкими хмарами.

Однак до острова підходили лише деякі кораблі. У ті часи тільки три пароплави здійснювали щотижневі рейси на Мінґер: «Сахалін», чий пронизливий гудок міг пізнати кожен мешканець острова, «Екватор», що мав більш низький голос (обидва належали французькій пароплавній компанії «Мессажері марітім»), і «Зевс» — витончене судно критської компанії «Пантелеймон», що подавало сигнал нечасто та коротко. Тому прибуття не передбаченого за розкладом за дві години до півночі пароплава 22 квітня 1901 року, коли починається наша розповідь, було надзвичайною подією.

Гостроносий корабель з тонкою білою трубою, який тихо, неначе шпигун, наближався до Мінґеру з півночі, мав назву «Азізіє» і йшов під прапором Османської імперії. На його борту перебувала поважна делегація, яку султан Абдул-Гамід II відправив до Китаю з дуже важливою місією. Сімнадцять чоловік на борту були у фесках, кавуках^[2] та капелюхах — релігійні діячі, військові, чиновники та перекладачі. В останній момент Абдул-Гамід наказав долучити до складу делегації свою племінницю Пакізе-султан, яку недавно віддав заміж, та її чоловіка, дамата^[3] лікаря Нурі. Щасливі, схвильовані й трохи розгублені наречені так і не змогли зрозуміти, навіщо їх відправляють до Китаю, хоча багато про це говорили між собою.

Пакізе-султан, як і її старші сестри, не любила свого дядька і була переконана, що Абдул-Гамід увів їх із чоловіком до складу делегації, переслідуючи якусь таємну погану мету. Але в чому полягала ця мета, вона поки що не розуміла. Деякі з палацових пліткарів тими днями казали, що султан відсилає молоде подружжя подалі від Стамбула, щоб вони згинули десь на просторах Азії або в аравійських пустелях від жовтої лихоманки чи холери. Інші ж нагадували, що розгадати мету Абдул-Гаміда неможливо, доки не закінчиться гра, яку він затіяв. Дамат Нурі був більш прихильним. У свої тридцять вісім років він був успішним і працьовитим лікарем-епідеміологом. Він неодноразово мав честь представляти Османську імперію на міжнародних медичних конференціях. Завдяки успіхам, яких він досягнув у галузі лікарської справи, його ім’я стало відоме Абдул-Гаміду, і той побажав познайомитися з лікарем. Поспілкувавшись із султаном, Нурі-бей переконався в тому, про що було відомо багатьом його колегам: інтерес правителя Османської імперії до успіхів європейської медицини не поступався його любові до детективних романів. Султан уважно стежив за останніми досягненнями в галузі мікробіології та вакцинації і хотів застосовувати нововведення на практиці у Стамбулі та на всіх підвладних йому землях. Крім того, лікар Нурі дізнався, що Абдул-Гамід обізнаний і занепокоєний тим, що з Азії та Китаю на Захід проникають нові заразні хвороби.

У Східному Середземномор’ї був повний штиль, і прогулянковий пароплав султана «Азізіє» просувався на південь швидше, ніж очікувалося. Дорогою він зайшов до Ізміра, хоча цієї зупинки і не було в початковому маршруті. Поки пароплав наближався до оповитої легким туманом пристані, члени делегації один за одним поспішили по вузькому трапу на капітанський місток, бажаючи дізнатися причину затримки, і з’ясувалося, що «Азізіє» має прийняти на борт таємничого пасажира. Капітан, російський моряк на службі османського султана, стверджував, ніби він і сам не знає, кого повинен забрати в Ізмірі.

Загадковим пасажиром був головний санітарний інспектор імперії, знаменитий хімік та фармацевт Бонковський-паша. Шістдесятилітній головний фармацевт султана, вже втомлений життям, але ще активний, започаткував сучасну аптекарську справу в Османській імперії. Раніше він з мінливим успіхом вів комерційні справи: виготовляв трояндову воду та парфуми, продавав мінеральну воду у пляшках, мав декілька фармацевтичних компаній. Останні десять років зосередився на державній службі: очолював санітарну інспекцію імперії, готував доповідні листи Абдул-Гаміду про поширення холери і чуми й увесь час їздив з міста в місто, з порту в порт, від одного осередку спалаху епідемії до іншого, щоб від імені султана наглядати за дотриманням необхідних карантинних та санітарних заходів.

Бонковський-паша багато разів брав участь у міжнародних епідеміологічних конгресах. За чотири роки до подій, про які йдеться, він подав султану Абдул-Гаміду «записку» про заходи, яких слід вжити імперії для викорінення чуми, що прийшла зі Сходу. Потім його направили до Ізміра, щоб вгамувати спалах чуми у грецьких кварталах міста. А в Османську імперію, змучену епідеміями холери, вже принесли зі Сходу нову заразу — чумну паличку, спалахи якої («вірулентність», як говорили вчені лікарі) то посилювалася, то слабшала.