Жослін Сосьє
Шахтоємці

Коли стара яга з іклами, що аж лощили від нікотину, звернулася зі своїм запитанням, мені здалося, що ми знову слухатимемо казки.

Що ж, я не проти. Обожнюю миті, коли виникає враження, ніби члени нашої родини розмовляють і мене ось-ось про щось запитають.

Моя родина — це найбільше диво в моєму житті та найвдячніші мої слухачі. Між нами немає нічого спільного, ми самі вдихнули у себе життя, ми відрізняємось у межах свого виду — унікальні, розмаїті, ні на кого не схожі. Дрібні життя, що метеликами пурхали довкола, уже опалили крильця об нас. Авжеж, ми не злі, але вміємо показати зуби. Коли вже кодло з роду Кардинал чогось зажадало — вшивайся хто може!

— А скільки вас було, га?

У запитанні міститься натяк на диво — а в мене див повно, я глухну від них. Навряд чи мені вдається приховати гордість, коли всі вони, мої слухачі, ошелешені, мов папуги, повторюють хором:

— Двадцять один?! Двадцять одна дитина?!

Відразу сиплються інші запитання, завжди одні й ті самі: як нам вдавалося їсти (когось із жінок конче цікавлять розміри столу), як — спати (скільки спалень було у будинку), як ми святкували Різдво, як ходили до школи, що було, коли на світ приходило наступне дитя, а ваша бідолашна матуся — хіба не почувалася вона виснаженою?

І я слухняно розповідаю. Будинок нашого батька перебрався з Перрона до Норковіля, коли там відкрили шахту. Чотири кухні, чотири вітальні, чотири малесенькі ванні кімнати («комірка», казали ми, бо там не було ні ванної, ні раковини); то був будинок на чотири родини, і наш батько просто зламав кілька стін. Цією історію я всмак нагодував слухачів. Дві дюжини яєць щоранку, сто фунтів картоплі у льоху, бійки за черевики перед походом до школи, вечірні бійки за місце перед телевізором, бійки без кінця, за абищо, просто заради бійок, за звичкою. Словом, казки.

Я оповідаю те, що розповідали мені. Мене позбавили найцікавішої частини життя нашої родини, коли ми були Big, Великою Шайкою, коли майже всі мешкали в тому будинку й усі мріяли про подальше життя, і по черзі всі ми залишали Норко (так скорочували назву «Норковіль»), завойовуючи для себе великий світ. То була доба Джеронімо, Азійця, Томмі й Тура. Шістдесяті роки. Шахту закрили, Норко скоцюбився, будинки зникали (їх перевозили або ми їх палили), хащі пнулися поміж бетонних плит, трава вкривала потрощені вулиці — тоді в Норко панували ми. Норко варто було перейменувати на Кардинал-сіті, бо саме наш тато знайшов цинк у тій шахті, яку в нього згодом украли.

Коли шахту закрили, я ще не народився. Усюди, у всіх хатинках — пригнічені, зажурені, заплакані люди, — але не в нас. Для нас сонце світило яскраво. Компанія «Northern Consolidated» перечепилась об викрутні міжнародних фінансистів, підковзнулась об падіння ціни на цинк, полетіла у прірву та розчерепила собі макітру. Ми через це ані сльозинки не зронили: до нас повернулася шахта.

Я народився роком пізніше, кволий, із загостреним черепом — і через це став у зграї останнім, двадцять першим, та був поіменований Послідком. Побачивши в колисці купку кісток, що вібрували від лементу, тато (через щипці? хтозна; а може, збагнувши, що я зіштовхнув рід із прямого шляху?) вирішив, що інших уже не буде.

Отже, Послідок, останній із малюків, Послідок, якого носили прив’язаним до стегна або на плечах, якого передавали з рук у руки, Послідок, який завжди тягнувся за всіма, репетував, горлав, ридав, адже боявся, що його десь залишать. Господи, як же я тоді верещав! Досі відчуваю, як напружується гортань, як прагне відкритись якомога ширше, як у зойку палає гаряче повітря, що роздуває мене, вперто пнеться до найвищої ноти і не вгаває, навіть коли знаходиться хтось, хто хапає мене за воріт або рукав і тягне за всіма, туди, де зібралися докупи всі великі й малі Кардинали, заповзято досліджуючи наступний болісний задум.

Насправді я не ридав. Я протестував. Скаржився на те, що був такий малий, нікчемний і безпорадний. Не схожий на справжнього Кардинала. Інших відряджали купити щось за копійки, і вони босяка бігли снігом, а щодо мене — варто було вітру пахнути осінньою свіжістю, то мене по самі вуха вкутували у в’язану шапчину, адже отити ходили за мною, як за лисицею хвіст. Щоразу наступного дня мої родичі роздивлялись одне в одного відморожені шматки шкіри, порівнювали їх, а мені доручали мацати підошви ніг, щоб визначити, хто відморозив найдужче. Ясна річ, кілька днів після цього вони усі припадали на одну ногу, і коли хтось не витримував і кривився від болю, решта вибухали реготом.

Худезні ж вони були, авжеж, але з таким напруженням у м’язах і нервах, немов завжди готові до вирішального стрибка, насторожі, на стартовій прямій перегонів, напохваті, бо помітили жертву, яку ладні були проковтнути за раз.

Ми з роду переможців. Із тих, хто ніколи не гнеться, не ламається, хто не дозволяє ремствувати своєму інстинкту, хто широко розкидає крила і мчить назустріч грозі. У Норко нас звали Кінґами — королями.

Я був під їхнім захистом, не боявся нічого, хіба що серед метушні про мене забудуть. Бо нас було надто багато.

Траплялося, ми виходили увісьмох чи вдесятьох. Підпалювали один із покинутих будинків, наганяли хвостатого — чи когось іншого, зазвичай вони мені не казали. І раптом — мотивів я ніколи не розумів — і ми розділялися. Троє-четверо йшли за Туром, Тентеном або Азійцем, решта бігли до сухотрав’я, а я, залишившись наодинці посеред шишкуватого поля зі зруйнованими будинками, відчував, як страхітливо розширювався простір і моє горло роздирав панічний зойк. Часто я не встигав і крикнути, як чув «Захопи Послідка!». Переважно згадував про мене Тентен. Він зауважував, що я відбився від зграйки і надсилав мені на поміч Оленя або когось іншого з хлопчаків.

Мені було п’ять або шість років, місто здавалось мені безмежним. Утім достатньо було стати на дах хатинки із динамітом, де ми ховались і взимку, і влітку, — і я бачив місто в деталях. Від казарми пожежників, що була зачинена і поступово вицвітала на сонці (її збудували незадовго до закриття шахти), до халуп із пап’є-маше, розкиданих окрай лісу; траплялися великі чотирикутники трави та закинуті самотні будинки на різних стадіях руйнування. З іншого боку було те саме: обшири, високі трави, вулиці, вкриті сірим зсудомленим бітумом, кілька сиротливих будівель і безліч горбків, що залишалися від перевезених бозна-куди будинків — цементні підмурки, поточені повітки, кістяки автівок, що не схотіли помандрувати за своїми господарями. Де-не-де — о диво! — траплялися чистенькі чепурні будиночки, оточені квітами й щастям. Скажімо, будинок Потвенів, який колись правив за ратушу. У Потвенів було лише двоє дітей. Син ходив до коледжу, донька мешкала в монастирі, а їхня мати грала на органі в церкві. Ми легковажно гордували клятими багатіями.

Після закриття шахти Норко значно зменшився. Колись тут був кінотеатр, дві автомайстерні, кілька ресторанів і продуктових крамниць. А залишилися казарма пожежників, ковзанка і центр для хокеїстів, церква та будинок кюре, один ресторан, що був одночасно і крамничкою, і поштою, а ще — і це дивує мене зараз найбільше — два готелі й три школи.

Школи є чудовою ілюстрацією того, яким мав би бути омріяний Норко. Шахтарське містечко — квітуче, сповнене щасливих дитячих усмішок і сивих старців. Мрія тривала недовго, довелось якось уживатися з гірким розчаруванням і трьома великими просторими школами з червоної цегли. Тому щоранку з десяток шкільних автобусів звозили до них дітлахів із сусідніх сіл. Це були діти колоністів, грубих селян, змушені випасати корів і поратися у стайнях, не призвичаєні до неробства і відпочинку, незнайомі зі свободою, звичні до недоуздку і молотка — цілісінький день ці діти були в нашому розпорядженні.

На цьому місці я зазвичай вагаюсь, бо частенько серед моїх слухачів багацько тих, у кого було саме таке сільське дитинство.

Ні, серед нас не було хвальків. Ми не захоплювалися лайкою, не ставили підніжок, не розбивали у кров носи. Звісно, ми ніколи не відмовлялись від доброї бійки. Сутичка голіруч, дуже подібна до дуелі. Очі в очі, напружені м’язи, меткі удари, великі синці, біль, від якого палає лють. Надзвичайні відчуття!

Ми були не з тих, хто зриває з дівчат трусики або б’є у спину. Ми були Королями. Справжнісінькими монархами. Ми так сподівалися на себе і на майбутнє, що все навколо здавалося нам бридким.

Тому, вочевидь, ми чудувались упертій тупості і нікчемності селян-вахлаків. Нас захоплювала разюча різниця між їхньою пришелепкуватістю та нашою метикуватістю.

Джеронімо був найметикуватішим з-поміж нас. Найсправжнішим Кардиналом. З волі історії саме він нашорошив анти-селюцьких командос — цих бешкетних котів, ведмежат із динамітом. Коли мені вдається до кінця переповісти цю приключку (ми тут небагатослівні — крім мене, а я завжди завертаю розмову на історію нашого життя-буття в Норко), то на верхівці я щоразу намагаюся ставити Джеронімо, і хоч хто просив би мене про розповідь, я знаю, що висновок буде той самий, тим самим захопленим тоном: «О, цей точно був найрозумніший!».

Йому було не більше 13–14 років, коли він став ходити до нашої ділянки біля шахти разом із батьком. Виходив він дуже рано, склавши риштунок розвідника до жовтої торби, яку перекидав через плече, помахавши накритому до сніданку столу — цей знак стосувався радше найдоросліших, аби показати їм відстань, що віднині відділяла їх від нього, який разом із татом ходив до лісу. Увечері він повертався пізно, брудний, голодний, знесилений — і якщо наступного дня мав братися до шкільного портфеля, то зачинявся у своїй мовчазній люті. У дев’ятому класі він пішов зі школи.