Я подався вперед — прокинувся з непробудного сну — і побачив довкола лікарів… американських лікарів: я відчував їхній ледь стримуваний натиск, волохаті тіла і бридкий доторк страшних рук — сильних, чистих і ароматних рук лікарів. Мене спаралізувало, але з’ясувалося, що очима я рухати можу. Принаймні очі рухалися. Лікарі, схоже, користувалися моєю безпорадністю. Я відчував, що вони обговорюють мій стан, але більше теревенять про всячину, аби згаяти час, — про свої хобі тощо. І спливла думка, спонтанна й напрочуд чітка, цілком сформована та усталена: як же я ненавиджу лікарів! Будь-яких лікарів. Усіх лікарів. Пригадуєте єврейський анекдот про те, як розпачлива літня жінка біжить берегом моря: «Допоможіть! Мій син — лікар — тоне»? Здається, смішно. Смішна, гадаю, її гордість — вона сильніша за любов. Але з якого дива пишаються самі діти-лікарі (може, до речі, цього варто соромитися, ба навіть жахатися): порання з бацилами і трихінелами, травмами і змертвінням, їхній огидний лексикон і огидні аксесуари (закривавлений гумовий фартух, що висить на кілочку)? Лікарі — воротарі життя. Чому хтось мав би хотіти стати таким?

Певна річ, лікарі довкола мого ліжка у відпочинковій одежі темніли засмагою самовпевненості та чуттям одностайності, яке виникає завдяки згуртованості. У своєму стані я міг би визнати їхні манери образливо недбалими. Але мені додавав певності несмак цих лікарів, атлетів і бодібілдерів, самовпевнених експертів — маю на увазі їхню безжальну гонитву за гарним життям. Принаймні гарне життя краще за негарне. Воно охоплює віндсерфінг, наприклад, вигідні пропозиції ф’ючерсів, стрільбу з лука, дельтапланеризм і вишукані обіди. Уві сні я бачив… Ні, не так. Скажу інакше: над темрявою, з якої я щойно вималювався, панувала незнайома чоловіча постать з некерованою аурою, котра поєднувала красу, жах, любов, розпусність, а понад усе — владність. На цій чоловічій постаті чи сутності начебто була біла одіж (сяяв покрохмалений лікарський халат). І чорні чоботи. І якась посмішечка. Гадаю, це зображення було негативною копією лікаря номер один — у чорному тренувальному костюмі та кедах із п’ятковим стабілізатором. З виразом задоволення на обличчі він кивав на мої груди.

Час годі було відстежити, бо він увесь пішов на боротьбу з ліжком, схожим на пастку чи вовківню, вкриту сітками, і на відчуття початку жахливої подорожі до якоїсь страшної таємниці. А до чого таємниця? Вона пов’язана з ним — з найгіршою людиною в найгіршому місці у найгірший час. До мене помітно поверталися сили. Туди-сюди вешталися мої лікарі з важкими руками і важким диханням. Ішли й поверталися, щоб помилуватися новим моїм скигленням і бульканням, видовищним смиканням, атлетичними поштовхами. Часто на чарівне неспання залишалася лиш медсестра. Її кремовий формений одяг похрускував, і в цьому звуці зосереджувались і вся моя млість, і всі надії. На тоді мені було вже значно ліпше, я почувався якнайкраще. Як ніколи. Відчуття з усіма їхніми розкошами повернулися спочатку до лівого боку (раптово), потім до правого (з утішною непомітністю). Я навіть здобувся на похвалу від медсестри за те, що зміг більш-менш самостійно вигнути спину, коли вона підкладала мені судно… Тож лежав я тихо і радів, до зловісної години… і санітарів. Лікарям-гольфістам я ще дав би раду, як і недипломованій медсестрі. Але потім з’явилися санітари і застосували електрошок і кисневу терапію. Їх було троє. Вони не панькалися. Увірвалися до палати, згребли мене разом із одягом і витягли до саду. Достоту так. Тоді приклали мені до грудей два дроти, схожі на телефонні, з притиском на кінцях (розжарених до білого гарту). Врешті-решт, перш ніж піти, один із санітарів поцілував мене. Здається, я знаю, як називається такий поцілунок. Його називають поцілунком життя. Після цього я, либонь, зомлів.

Опритомнів я, коли ніби щось луснуло у вухах, свідомий цілковитої самотності, охоплений почуттями любові й захвату до великого млявого тіла, в якому я перебував і яке зараз, схилившись понад грядкою троянд, знехотя займалося поправлянням підв’язки ломиносу на дерев’яній стіні. Велике тіло не квапилось, але робило все до ладу, бо знало свою справу. Мені кортіло розпружитись і роздивитися сад. Але щось не спрацювало: тіло, у якому я перебуваю, не підкоряється моїй волі. Я кажу: «Роздивись довкруг». Однак шия не слухається. Очі також своє роблять. Це що, серйозно? З нами все гаразд? Я не запанікував. Я задовольнявся бічним зором, що ненабагато гірший. Я бачив, як кручені рослини падали й тремтіли, як пульс або як тихе биття крові в скронях. Повсюди бліда зелень, смугаста і рельєфна у блідому світлі, — як американські гроші. Я порався там, поки не потемніло. Реманент кинув у сараї. Стривайте. Чому я вертаюсь до будинку задом наперед? Чекайте. Це вечірня чи ранкова напівтемрява? Що, власне… що за чим має йти у моїй подорожі? Які діють правила? Чому птахи співають так дивно? Куди я прямую?

Хай там як, сяка-така рутина встановилася. Здається, я звикаю до свого нового стану.

Я живу тут, в Америці поштових скриньок і білизняних мотузок, невинній Америці, чемній Америці, на ринку народів, яка задає усім основний колір і спирається на засади «Якщо вам добре, то й мені добре». Мене, звісно, звуть Тод Френдлі. Тод Т. Френдлі. Я тут: усередині в «Днях салату», біля крамниці «Металеві вироби Генка», на клапті газону біля «білого дому» — груди випнув, руки в боки, щось типу «хо-хо-хо». Отакий я чувак. Я тут: у продуктовому магазині, на пошті, з неодмінними «привіт», «бувай» і «добре-добре». Але насправді говорять не так. А ось як:

— Ербод, ербод, — вітається аптекарка.

— Ербод, — відповідаю. — Ив а?

— Індогоьс ив кя?

— Мм, — каже вона, розпаковуючи мій лосьйон для волосся.

Виходжу, задкуючи, торкаючись капелюха. Вимовляю слова мляво, як і все інше роблю. Щиро кажучи, не відразу второпав, що жалюгідне цвірінькання, яке долинає зусібіч, — людська говірка. Гай-гай, навіть горобці та жайворонки звучать пристойніше. З цікавості перекладаю ці людські трелі. Призвичаївся швидко. Опанував цю мову так, що можу говорити нею уві сні. Зрештою, є ще одна мова, друга мова у Тода в голові. Іноді й сни у нас цією мовою.

І ось ми рушаємо в класному капелюсі й стильних черевиках, із «Ґазетт» під пахвою повз коротенькі під’їздні доріжки (ЗАСЕЛЕНО ЩІЛЬНО) і поштові скриньки (Веллс, Коен, Резіка, Меліґру, Клодзінскі, Шерінґ-Кальбаум і невідь-хто ще), тиху амбітність домоволодінь («Поважайте права господаря»), напаковані дітьми автобуси з жовтим знаком «ОБЕРЕЖНО — ДІТИ» і чорний силует квапливого хлопчиська зі шкільним ранцем без ручки. (Певна річ, він не дивиться, куди йде. Біжить та й годі. Обличчя, очі дивляться вниз. На машини не звертає уваги — усі сили віддає рухові.) Коли повз мене в мінімаркеті пробігають такі діти, я дружньо куйовджу їм волосся. Тод Френдлі. Мені не доступні його думки, але зрозумілі його емоції. Я — крокодил у річці, що повниться його чуттями. А знаєте що? Кожен погляд, кожна пара очей, що, оцінюючи, примружується, щось у ньому будить, і я відчуваю напад страху і сорому. Це те, до чого я йду? А страх Тода, коли я спиняюсь і аналізую його, справді жахає. Він нез’ясовний. Якось пов’язаний із його каліцтвом. Хто міг це вчинити? Як йому уникнути цього?

Дивись-но. Ми молодіємо. Молодіємо. Почуваємось на силі. Навіть ростемо. Якось я не зовсім упізнаю наш світ. Усе ніби знайоме, але непевне. Ненадійне. Це світ помилок, діаметрально протилежних помилок. Усі люди теж молодіють, але їх це не цікавить, як і Тода. Вони не вважають це нелогічним і дещо огидним, на відміну від мене. Я безсилий і не можу ні на що вплинути. Я не можу вважатися винятком. А в інших людей теж усередині хтось сидить — пасажир або паразит, як я? Щасливці. Закладаюся, вони й сни бачать не такі, як ми. Постать у білому халаті й чорних чоботах. За нею — заметіль і сльота, як буря людських душ.

Щодня, покінчивши з «Ґазетт», ми з Тодом відносимо її до кіоску. Я стежу за датами. Змінюються вони так. Слідом за 2 жовтня йде 1 жовтня. Після 1 жовтня — 30 вересня. Як це розуміти?.. Кажуть, у божевільних у голові або кіно, або театральний кін: там вони порядкують, лаштунки ставлять і живуть. Але Тод цілком здоровий і не один у своєму світі. Тільки мені здається, що фільм прокручується у зворотний бік.

Я — не простачисько.

Наприклад, виявляється, я володію певним обсягом абстрактної інформації, загальних відомостей, якщо хочете. E = mc2. Швидкість світла — 186 000 миль на секунду. А це чимало. Усесвіт скінченний, але безмежний. Знаю планети: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон — бідний Плутон, температура нижча від нуля, нижча за норму, увесь із льоду й каменю, розташований далеко від тепла і світла. Життя — не з медом. Він хитається і крутиться. Трохи виграєте — трохи програєте. Так на так виходить. Як дбаєш, так і маєш. 1066, 1789, 1945. У мене чудовий словниковий запас (монада, ретрактильний, некрополь, паліндром, антидизистеблішментаризм), і я бездоганно знаю правила граматики. Знаю, де ставити кому в реченні «Будь ласка поважайте права власника». (І на плакаті на Шостому шосе у рекламі «Скринька міцних напоїв Роджера» не зрозуміло, чи скринька належить Роджеру, чи міцні напої.) За винятком слів, що означають рухи або процеси, які мені завжди хочеться взяти в лапки («давати», «падати», «їсти», «випорожнюватися»), мова завжди зрозуміліша за мовлення. А ось іще один анекдот: «Вона телефонує й каже: “Іди сюди, вдома нікого”. Я приходжу, і що ж ви думаєте? Вдома нікого нема». Марс — бог війни у римлян. Нарцис закохався у власне відображення — усім серцем. Якщо колись будете укладати угоду з дияволом і він захоче щось узяти у вас навзамін, не давайте йому своє дзеркало. Тільки не дзеркало, бо воно — ваше відображення, ваш двійник, таємний співвласник. Про диявола слід правдиво сказати, що він діє з власної ініціативи, а не виконує чиїсь накази.

Тода Френдлі не можна звинуватити в любові до свого відображення. Навпаки, він його не терпить. Чепуриться навпомацки: віддає перевагу електробритві, а стрижеться жахливими кухонними ножицями. Тому я не знаю, який у нього вигляд. Вдома, зрозуміло, є кілька дзеркал, але він ніколи в них не дивиться і не звертає на них уваги. Іноді щось мені блимне у темній вітрині крамниці або щось криве віддзеркалиться на крані чи ножі. Слід сказати, що цікавість моя вельми послаблюється хвилюванням. Його тіло зовсім не надихає: шкіра на тильному боці долонь укрита плямами, плоть абияк наліпилася на торс і пахне курятиною та м’ятою, а ще — неоковирні ступні. Ми зустрічаємо на проспектах Веллпорта чемних літніх американців — барилькуватих дідів і смугастих морських вовків у всій красі. А Тод має кепський вигляд. На свої роки. Якийсь розбитий, зігнутий, боязкий і присоромлений. А обличчя? Колись уночі, між двома поганими снами, він додибав до темної ванної та схилився над раковиною, почуваючись загубленим, знеособленим, — стояв і намагався втішитись чи заспокоїтись під струменем води. Тод застогнав, випростався перед темним дзеркалом і потягнувся до вимикача. «Зараз буде гаплик», — подумав я. Це має статися зі швидкістю світла. Тримайтесь. Ось…

Я припускав, що зовнішність у мене лайнова, але ж це достоту смішно. Боже. Ми справді схожі на лайно. Точніше — на коров’ячий кізяк. Йой. Там хтось живий є? Так, помалу виокремилась Тодова голова. Вуха схожі на великі гітари, рідке волосся, як біле хробаччя, вкриває апельсинову кірку черепа. Ще й масне. Я так і думав: щоранку він зішкрібає той жир до баночки і десь раз на пару місяців здає до аптеки за три долари сорок п’ять центів. Так само чинить з дрібним піском із солодкавим запахом зі свого марного тіла… Тепер обличчя: серед руїн і решток, які ні про що не говорять, є завиток виразності навколо очей — суворий, таємничий, непрощенно блазнівський і сповнений страху. Тод вимкнув світло. Повернувся до ліжка і поганих снів. У його простирадл білий запах страху. Я вимушений нюхати те, що нюхає він: дитячу присипку, запах нігтів, перш ніж вогонь випльовує їх у мисочку, а звідтам у муках вони прилаштовуються до тремтливих пучок.

Хіба це я? Чи просто дивний перебіг подій? Приміром, усе життя, усе життєзабезпечення і значення всього (плюс грубі гроші) походять з одного господарського пристосування — ручки унітаза. Наприкінці дня, перед кавою, я заходжу. А він уже є, цей принизливий теплий запах. Я спускаю штани і торкаю чарівний важіль. Раптом з’являється все це, із туалетним папером, який я використовую й охайно знову намотую на рулон. Потім підтягую штани і чекаю, доки вщухне біль. Біль, імовірно, від цієї процедури, від усієї моєї залежності. Нічого дивного, що ми при цьому плачемо. Зиркаю на чисту воду в унітазі. Не знаю, але мені таке існування здається пеклом. А потім дві філіжанки кави без кофеїну — і на боковеньку.

Споживання їжі теж не тішить. Спершу я складаю чисті тарілки до посудомийниці, котра, на мій погляд, працює добре, як і решта помічних кухонних приладів, доки не з’явиться якийсь опецьок у комбінезоні й не зіпсує все своїми інструментами. Але поки все гаразд: беремо брудну тарілку, кладемо на неї сміття зі смітника і сідаємо чекати. Деякі недоїдки напихаються знов мені до рота, і після майстерного розминання язиком і зубами я повертаю все на тарілку для додаткового рихтування ножем, виделкою, ложкою з метою створення скульптурної композиції. Це, зрештою, дає терапевтичний ефект, якщо ви не споживаєте суп абощо, бо то буде справжнє покарання. Відтак відбувається морочливе охолодження, перебирання, складання та повернення цих харчів до мінімаркету, де мене, виходить, швидко й щедро винагороджують за працю. Тоді з візком або кошиком я плентаюся проходами і повертаю консерви та пакети на належні місця.

А ще мене серйозно розчаровує в житті читання. Щовечора я вибираюся з ліжка, щоб почати день — з чого? Не з книги. І навіть не з «Ґазетт». Ні. З двох-трьох годин за читанням брехливої бульварної газетки. Я починаю з кінця колонки на шпальті й поволі підіймаюся вгору до самісінького початку, де кожен матеріал повчально підсумовується великим кеглем. ЧОЛОВІК НАРОДИВ СОБАКУ. МОЛОДЕНЬКУ АКТОРКУ ЗҐВАЛТУВАВ ПТЕРОДАКТИЛЬ. Ґрета Ґарбо, читаю я, в наступному житті народилася кішкою. Щось химерне про близнюків. Незабаром вища нордична раса спуститься з крижаних космічних хмар і правитиме світом тисячу років. Ця всячина — про Атлантиду. Здається нормальним, що моє чтиво мені доправляють сміттярі. Я затягую до себе сміттєві мішки… а з величезних щелеп сміттєвозів відгонить промисловим насильством. І ось я сиджу, булькаю в склянку і просякаю цим дегенеративним непотребом. Нема на це ради. Усе вирішує Тод. Що відбувається?.. У світі тобто? І про це я нічого не знаю. За винятком тих моментів, коли Тод відволікається від кросворду для спритників у «Ґазетт». Здебільшого я поїдаю очима всячину, як-от: «Антонім до “малий” (7 літер)» або «Не брудний (6 літер)». У вітальні є книжкова шафа. За запорошеним склом видно запорошені корінці, які стоять напоготові. Але ж ні. Натомість: КОХАННЯ НА ПЛУТОНІ. МАВПА КАЖЕ: Я — ЖА ЖА ҐАБОР. СІАМСЬКІ П’ЯТІРНІ!

З плином років додається ще дещо. Гадаю, доба Рейґана чудово вплинула на моральний стан Тода.

Я у прекрасній фізичній формі. Кісточки, коліна, спина і шия вже не болять постійно. До потрібного місця, наприклад до протилежного кутка кімнати, я дістаюсь тепер набагато швидше. Ви й оком не змигнете, а я вже там. У мене шляхетна постава. Ціпок я давно продав.

Ми з Тодом так пречудово почуваємося, що вступили до клубу і займаємося тенісом. Може, передчасно. Бо принаймні спершу в нас клята спина боліла. Вважаю, теніс — досить тупа гра: пухнастий м’ячик відбивається від звичайної або дротової сітки біля краю корту, і ми вчотирьох гатимо по ньому, поки не виграє — на мій погляд, цілком очікувано — подавач. А поки що ми радо стрибаємо і віддихуємося. Перекидаємося жартами з приводу наших грижових бандажів і налокітників. «Пап», — кажуть ракетки. Тод популярний, і хлопці тут його люблять. Не знаю, як Тод до них ставиться, тільки його залози кажуть мені, що він обійшовся б і без особливої уваги, і навіть узагалі без неї.