Чому на початку світу завжди з’являється світло? Першими спогадами Дорріго Еванса були спогади про сонце, яке заливало церкву, де він сидів з мамою і бабусею. Дерев’яну церкву. Сліпуче сонце, а він хилитається вперед і назад, в оту дивовижну ясноту — і знову в руки жінок. Жінок, які любили його. Наче входиш у море і повертаєшся на берег. Знову і знову.

Будь благословен, каже мати, обіймаючи його, а тоді відпускаючи. Будь благословен, хлопчику.

Це було, напевно, 1915 чи 1916 року. Він мав рік чи два. Тіні з’явилися пізніше — як рука, що піднімається вгору, її чорний контур стрибає у світлі гасової лампи. Джекі Мегвайр сидів у невеличкій темній кухні Евансів і плакав. Ніхто тоді не плакав, крім маленьких дітей. Джекі Мегвайр був старий чоловік, може, років сорока, може, старший, і намагався витерти сльози зі свого дзюбатого обличчя тильною стороною долоні. Чи, може, пальцями?

Тільки його плач закарбувався в пам’яті Дорріго Еванса. Звук був такий, наче щось ламалося. Цей завмираючий ритм нагадував йому стукіт задніх лап крілика по землі, коли його душить сильце, єдиний схожий звук, який він будь-коли чув. Йому було дев’ять років, він зайшов у дім, щоб мати подивилася на кривавий пухир на його великому пальці, і не мав більше з чим його порівняти. До цього він тільки раз бачив, як доросла людина плакала, вражаюча мить, коли його брат Том повернувся з Великої війни у Франції і вийшов з поїзда. Кинув свій наплічник у гарячу пилюку між рейками і несподівано розплакався.

Дорріго Еванс розглядав брата й думав, що ж має трапитись, аби це змусило дорослу людину плакати. Пізніше плач став простим ствердженням почуття, а почуття — єдиним компасом у житті. Почуття стало модним, а емоція — театром, у якому люди були акторами і вже більше не знали, ким вони є поза сценою. Дорріго Еванс проживе достатньо довго, щоб бачити всі ці зміни. І він пам’ятатиме часи, коли люди соромилися плакати. Коли вони боялися слабкості, яку виказує плач. Клопотів, які після нього настають. Він доживе до того, коли бачитиме, як хвалять людей за те, що не варте похвали, просто тому, що правда, як вважалося, завдасть шкоди їхнім почуттям.

У ту ніч, коли Том повернувся додому, вони спалили кайзера на вогнищі. Том нічого не казав про війну, про німців, про гази і танки, і про траншеї, про які вони всі чули. Він узагалі нічого не сказав. Почуття однієї людини не завжди дорівнюють усьому тому, чим є життя. Часом вони взагалі не дорівнюють нічому важливому. Він просто дивився у вогонь.

Щаслива людина не має минулого, а нещасна людина не має нічого іншого. У старості Дорріго Еванс вже не знав, чи він прочитав це, чи сам вигадав. Вигадав, усе переплутав і знищив. Безжально знищив. Камінь у пісок у пил у твань у камінь, і так вже ведеться на світі, як казала його мати, коли він вимагав пояснень того, чому в світі діється саме так чи так. Світ є, казала вона, він просто є, хлопчику. Він намагався витягти із землі камінь, щоб збудувати форт для своєї гри, і тут інший, більший камінь торохнув його по пальцю — і під нігтем утворився великий і болючий кривавий пухир.

Мати висадила Дорріго на кухонний стіл, де світло від лампи було найяскравішим, і, уникаючи дивного погляду Джекі Мегвайра, підтягла його палець ближче до світла. Поміж схлипами Джекі Мегвайр зумів дещо розказати. Минулого тижня його дружина сіла з наймолодшим дитинчам у поїзд до Лаунстона і не повернулася.

Мати Дорріго взяла в руку ніж для м’яса. Уздовж вістря тяглася кремова смуга застиглого баранячого жиру. Вона встромила кінчик ножа поміж жарини в кухонній плиті. Вгору знялося кільце диму й наповнило кухню запахом горілої баранини. Вона витягла ніж з вогню, його розжарений червоний кінчик блискотів іскорками, схожими на золотий пил, і здавався Дорріго водночас чарівним і страхітливим.

Тримайся, сказала вона, схопивши його за руку так сильно, що він перелякався.

Джекі Мегвайр у цей час розказував, як він сів у поштовий поїзд до Лаунстона і поїхав шукати її, але ніде не міг знайти. Дорріго Еванс спостерігав за тим, як розжарений червоний кінчик торкнувся його нігтя, а той задимів, і мати пропалила дірку в кутикулі. Він почув, як Джекі Мегвайр сказав —

Вона зникла з лиця землі, місіс Еванс.

А дим поступився місцем маленькому фонтанчику темної крові з пальця, і біль від кривавого пухиря й жах від розжареного ножа для м’яса минули.

Забирайся, сказала мама, зіштовхуючи його зі столу. Давай, забирайся, хлопчику.

Зникла! сказав Джекі Мегвайр.

Усе це діялося в ті дні, коли світ був широким, а острів Тасманія все ще був світом. І серед усіх його далеких і забутих поселень небагато було таких далеких і забутих, як Клівленд, сільце душ на сорок, де жив Дорріго Еванс. Давнє поселення каторжників, яке занепало у важкі часи й зникло з пам’яті, зараз виживало як залізничний тупик, жменька підупалих георгіанських будиночків і розкиданих дерев’яних котеджів, обрамлених верандами, пристанище для тих, що пережили століття заслання й занепаду. Тлом були ліси, де росли м’ятні евкаліпти й сріблясті акації, які колихалися й танцювали під пекучим сонцем, а життя було спекотним і важким улітку і суворим, просто суворим, узимку. Електрика й радіо ще тільки мали з’явитися, і якби не те, що це були вже 1920-ті роки, їх би можна було сприйняти за 1880-ті чи навіть за 1850-ті. Мине багато літ, і Том, людина, не схильна до алегорій, але, можливо, спонукуваний (так принаймні думав Дорріго в той час) своєю близькою смертю, яка доповнювалася жахом минулого — буцім усе життя є тільки алегорією, а того, що відбувається насправді, немає, — скаже, що це схоже на довгу осінь вмираючого світу.

Їхній батько був ремонтником на залізниці, і сім’я мешкала в одноповерховому дерев’яному будиночку, що належав Тасманській державній залізниці, біля самої колії. Улітку, коли вода зникала, вони брали воду з цистерни, встановленої для паровозів. Спали під шкурами опосумів, на яких вони ставили пастки, а харчувалися переважно кріликами, яких відловлювали, кенгуру, на яких полювали, картоплею, яку вирощували, і хлібом, який самі випікали. Батько, що пережив депресію 1890-х років і бачив, як люди вмирали з голоду на вулицях Хобарта, не міг повірити своєму щастю, коли опинився в такому робітничому раю. Щоправда, у менш оптимістичні часи він, бувало, казав: «Живеш, як собака, і помреш, як собака».

Дорріго Еванс знав Джекі Мегвайра зі святкових днів, які вони іноді влаштовували собі з Томом. Щоб дістатися до Тома, він їхав у візку Джо Пайка від Клівленда до повороту на Фінгал Веллі. Поки стара конячка, яку Джо Пайк називав Грейсі, легенько бігла вперед, Дорріго погойдувався вперед і назад і уявляв собі, як він перетворюється на одну з гілок височенного м’ятного евкаліпта, що розгойдується й летить у високому синьому небі над головою. Він вдихав запах вологої кори й сухого листя і розглядав зграйки зелених і червоних мускусних папужок, які весело шварґотіли високо вгорі. Він усотував у себе спів юрків і золотокрилих медолюбів, крики сорокопудів, схожі на ляскіт батога, які чергувалися з розміреним цокотом копит Грейсі, а також з рипінням і дзенькотом шкіряних посторонків, і дерев’яних голобель, і залізних ланцюжків — цілий світ відчуттів, які поверталися у снах.

Вони їхали старою дорогою для диліжансів, повз той готель для пасажирів диліжансів, який залізниця залишила без роботи, і він стояв мало не занедбаною руїною, де мешкало кілька збіднілих сімей, серед яких і сім’я Джекі Мегвайра. Раз на кілька днів хмара пилюки звістувала появу автомобіля, з кущів і з будинку з’являлися дітлахи й переслідували ревучу хмару, аж поки легені починало пекти вогнем, а ноги ставали свинцевими.

На повороті на Фінгал Веллі Дорріго Еванс зісковзував на землю, махав Джо і Грейсі на прощання рукою і рушав пішака до Люелліна, містечка, примітного тим, що воно було ще меншим за Клівленд. Дійшовши до Люелліна, він повертав на північний схід, через поле і, орієнтуючись на великий, вкритий снігом масив Бен Ломонда, прямував через буш^[1] у напрямку засніженої території за Беном, де Том працював — по два тижні через один — ловцем опосумів. Аж після полудня він добирався до Томового дому, печери, яка ховалася в заглибині під самим гребенем. Печера була трохи меншою за їхню кухню, і в найвищому місці Том міг стояти, нахиливши голову. На обох кінцях вона звужувалась подібно до яйця, а вхід був схований під виступом, тому там усю ніч міг горіти вогонь, обігріваючи житло.

Іноді Том, який мав трошки більше двадцяти років, дозволяв Джекі Мегвайру попрацювати разом з ним. Том, у якого був гарний голос, часто співав увечері одну-дві пісні. А потім, сидячи біля вогнища, Дорріго читав уголос з якогось старого Bulletin або Smith’s Weekly^[2], що складали бібліотеку двох ловців опосумів, Джекі Мегвайру, який не вмів читати, і Томові, який казав, що вміє. Вони любили, коли Дорріго читав колонку порад тітоньки Роуз або балади бушу, які вони вважали розумними, а часом навіть дуже розумними. За якийсь час Дорріго почав запам’ятовувати для них інші вірші зі шкільної книжки, яка називалася «Англійський Парнас». Їхнім улюбленим був «Улісс» Теннісона.

З усмішкою на дзюбатому обличчі, Джекі Мегвайр казав у світлі вогнища, що було яскравішим за щойно вийнятий з печі сливовий пудинг: О, ці старигани! Вони могли зв’язувати всі ці слова міцніше за мідне сильце, яке душить крілика!